До речі, про обряди посвячення чоловік знав ще дещо, як-от про стіни із запітнілих дзеркал, на яких, коли потухне вогник у горлечку, завдяки магічному ліхтарику з'являлися рухомі примари й навколо зв'язаного чоловіка сходились люди у масках, а потім продірявлювали його кинджальними ударами. Ось якими ницими засобами ложа намагалася підкорити собі вразливих претендентів.
Потому так званий Жахливий брат починав готувати невтаємниченого: знімав з нього капелюха, вбрання та правий черевик, загортав йому аж до коліна праву штанину, оголював йому груди там, де знаходиться серце, зав'язував очі, кілька разів просив обернутися навколо своєї осі, а потім, кілька разів провівши сходами вниз та вгору, вів його до Зали втрачених вроків. Поки відчинялися двері, Брат-знавець, використовуючи товстезні щипці, торохкотів величезними ланцюгами. Претендента проводили до зали, де Знавець тицяв йому в оголені груди кінчиком меча, а Вельмишановний питав: "Невтаємничений, що відчуваєте ви на своїх грудях? Що на ваших очах?" А претендент мав одказати: "Очі мені затуляє товстою пов'язкою, а на грудях своїх відчуваю лезо від зброї". Тоді Вельмишановний мовив: "Пане, цей меч завжди націлений покарати того, хто відступився від клятви, — це символ докорів, які розірвуть ваше серце, якщо, на ваше нещастя, ви станете відступником і зрадите товариство, членом якого прагнете стати; а пов'язка на ваших очах — символ засліплення, в якому перебувала людина, що керується пристрастями й потопає в неуцтві й забобонах".
Потім хтось брав претендента, розкручував його ще кілька разів, поки у бідолахи голова не починала йти обертом, а потім штовхав чоловіка до великої запони, зробленої з цупкого картону, штибу кілець, укритих папером, крізь які у цирку стрибають коні. Почувши наказ про те, що його треба завести у печеру, нещасного щосили кидали на ту запону; картон, звісно, проривався, й претендент падав на матрац, що лежав на тому боці.
А ще були "нескінченні сходи", насправді — ківшевий елеватор, ступаючи на який із зав'язаними очима, претендент повсякчас відчував перед собою чергову сходинку, що на неї треба зійти, але, позаяк елеватор було спрямовано донизу, випробовуваний завжди лишався на одній висоті.
Ще претендента випробовували "випусканням крові" та "тавруванням". У першому випадку брат Хірург хапав претендента за руку, досить сильно тицяв йому кінчиком зубочистки, у той час як ще один брат наливав на руку випробовуваному тоненькою цівочкою теплої води, аби той повірив, що то ллється його власна кров. А для випробовування розжареним залізом один із Знавців, натерши тіло сухою полотниною, прикладав на те місце шматок льоду чи розплавлену частину тільки-но задмуханої свічки, чи розжарену ніжку лікерного келиха, припалюючи нею аркуш паперу. Наприкінці Вельмишановний посвящав претендента у таємниці товариства й повідомляв йому особливі слова та вислови, за допомогою яких побратими впізнають один одного.
Втім, зараз Симоніні згадував усі ці Таксилеві твори як читач, а не як людина, яка була їхнім натхненником. Хоча він пам'ятав, що про всі творіння Таксиля він (звісно, знаючи зміст наперед) загодя розповідав Осман-бею, ніби йдеться про неймовірні викриття. Певна річ, за наступної зустрічі Осман-бей зазначав, що все це у своїй книзі написав Таксиль, та Симоніні легко знайшов тому виправдання, мовляв, Таксиль дійсно був його інформатором, але хіба ж то Симоніні винен, що, відкривши йому таємниці масонів, Таксиль вирішив отримати з цього матеріальний зиск і написав книжку. "Та про всяк випадок, слід би заплатити йому, аби не розпатякав усім про свої пригоди", — по цих словах Симоніні кинув на Осман-бея дуже красномовний погляд. Одначе Осман-бей відповів, що платити базікалові за мовчання — це викинути гроші на вітер. Та й чого б це Таксилеві приховувати таємниці, про які він уже розповів? Отож, цілком слушно не довіряючи Симоніні, Осман-бей не розповів тому ніяких таємниць про Єврейський альянс.
Відтоді Симоніні перестав інформувати Осман-бея. Проте коли чоловік писав щоденника, мав на думці один клопіт: "Чому ж це я пам'ятаю про те, що надавав Османові інформацію про Таксиля, але зовсім нічого не пригадую про те, як, власне, спілкувався з Таксилем?
Чудове питання. Якби я все пригадав, то не записував би зараз усе, що відтворюю в пам'яті. Quelle Histoire!"
Після таких мудрих міркувань Симоніні пішов спати, щоб прокинутись, як він гадав, наступного ранку геть упрілим, наче йому всю ніч снилися жахіття та мучили шлункові розлади. Проте, повернувшись до своїх записів, він зрозумів, що прокинувся не наступного ранку, а аж через два дні. Поки Симоніні спав дві ночі неспокійним сном, невблаганний Далла Піккола, не вдовольняючись тим, що розкидає його особистою каналізацією трупи, вліз зі своїми розповідями про те, про що він, вочевидь, геть нічого не знав.
22. Диявол у XIX столітті
14 квітня 1897 року
Любий капітане Симоніні,
і знову ж таки, там, де ваші спогади плутаються, у мене вони жвавіші. Отже, гадаю, я спочатку йду на зустріч з паном Ебутерном, а потім з падре Берґамаскі. Назвавшись вашим ім'ям, іду по гроші, які маю (чи мав би) заплатити Лео Таксилеві. А потім, цього разу вже назвавшись нотаріусом Фурньє, поспішаю на пошуки Лео Таксиля.
Пане, запевняю вас, я не маю наміру прикриватися своєю сутаною, аби ви визнали Ісуса Христа, якого берете на кпини, й мені ні холодно ні жарко від того, що ви потрапите до пекла. Я прийшов до вас не задля того, щоб обіцяти вам вічне життя, я прийшов сказати вам, що ті кілька опублікованих творів, у яких розвінчуються злочини масонів, знайдуть розважливих читачів, але їхню кількість я без вагань назву мізерною. Ви, певно, не знаєте, який успіх може мати книжка, якщо її підтримують усі монастирські ченці, священики, архієпископи, й я не маю на увазі лише Францію, а врешті-решт, увесь світ. А щоб ви повірили, що я прийшов не навертати вас, а допомогти вам заробити грошей, я відразу розповім вам про мої скромні побажання. Вам досить лише підписати документ, який би гарантував мені (чи то пак милосердному товариству, яке я презентую) двадцять відсотків від ваших майбутніх авторських гонорарів, а я натомість познайомлю вас з людиною, яка розуміється на масонських таємницях краще за вас.
Гадаю, пане Симоніні, як ми згодом домовились, зазначені двадцять процентів від гонорарів Таксиля ми поділили між собою. Та я дарма запропонував йому ще дещо: "У мене для вас є ще сімдесят п'ять тисяч франків, і не цікавтеся, хто мені їх дав, бо, можливо, здогадаєтеся з мого вбрання. Ці сімдесят п'ять тисяч ваші (хоч ви ще не розпочали), якщо ви, давши слово, завтра привселюдно повідомите про своє навернення у католицьку віру. З цих сімдесяти п'яти тисяч, зважте, сімдесяти п'яти тисяч франків, ви не винні жодного процента, адже для людей, які мене до вас прислали, гроші — то диявольський послід. Ось порахуйте — тут сімдесят п'ять тисяч".
Ця сцена стоїть перед моїми очима, ніби я дивлюся на дагеротип.
Проте у мене склалося враження, що Таксиля вразила не стільки значна сума та обіцянки майбутніх гонорарів (навіть попри те, що щойно він побачив на столі стільки грошей, у нього засяяли очі), як можливість того, що він, затятий антиклерикал, зробивши різкий оберт на триста шістдесят градусів, перетвориться на ревного католика. Він уже носом чув, як здивується народ і скільки писатимуть про нього газети. Набагато краще за вигадане античне місто на дні швейцарського озера.
Він весело сміявся, уявляючи, якими будуть його майбутні твори аж до того, якими будуть ілюстрації.
— О, я вже бачу перед очима свій трактат про таємниці масонів, неймовірніший за будь-який роман. На обкладинці — крилатий Бафомет[254] з відрубаною головою на згадку про сатанинські обряди тамплієрів… Трясця тобі (даруйте, падре, за вислів), це ж буде новина дня! Тим паче, незважаючи на те, про що йшлося у моїх памфлетиках, стати католиком, віруючим і мати гарні стосунки з курією — це надзвичайно почесне діло, а надто для моєї родини та наших сусідів, які часто дивляться на мене так, ніби то я особисто розп'яв нашого Господа Ісуса Христа. Однак кого ви маєте на думці, коли кажете, що ця людина мені допоможе?
— Я познайомлю вас з оракулом — це створіння під гіпнозом розповідає про ритуали паладійців неймовірні речі.
* * *
Тим оракулом, певно, була Діана Воґан[255]. Здається, я завжди про неї знав геть усе. Пригадую, як якось уранці поїхав до Венсенна так, ніби я завжди знав, де знаходиться клініка лікаря дю Мор'єра. Клініка була невеличкою будівлею з маленьким, але пишним садом, де сидять, гріючись під променями сонця, байдуже, не зважаючи одне на одного, зовні цілком спокійні пацієнти.
Знайомлячись з дю Мор'єром, я сказав, що чув про нього від вас. Потім плутано послався на об'єднання милостивих дам, які опікувалися душевнохворою молоддю, й, здається, від цього у лікаря наче камінь з душі впав.
— Маю попередити вас, — мовив він, — що сьогодні Діана перебуває у фазі, яку ми називаємо нормальною. Капітан Симоніні, певно, розповів вам, що в цій своїй подобі Діана шаленіє, тобто вважає себе адептом таємничого масонського товариства. Аби не стривожити її, я представлю вас як побратима-масона… сподіваймося, вона нічого не матиме проти духовної особи.
Мене провели до просто вмебльованої кімнати, в якій стояли шафа та ліжко, а у кріслі, оббитому білим полотном, сиділа жінка з правильними рисами обличчя, м'яким волоссям з мідним відтінком, прибраним високо на маківці, погляд у неї був гордовитий. Побачивши нас, жінка враз насмішкувато зморщила рота й спитала:
— А що, лікарю, явилися кинути мене у материнські обійми церкви?
— Ні, Діано, попри своє вбрання, це брат, — відповів дю Мор'єр.
— Перед ким він преклоняється? — стрепенулася вона.
Відбити випад мені коштувало певних зусиль:
— Мені не дозволено говорити, — прошепотів я обережно, — можливо, ви знаєте, чому…
Відповідь була саме такою, на яку очікували.
— Розумію, — відповіла Діана, — ви від Великого майстра Чарльстона. Я рада, що ви зможете передати моє бачення фактів. Зібрання відбувалося на рю де ля Круа Ніве, у місцерозташуванні ложі "Les Couers Unis Indivisibles", яку ви, певно, знаєте.