О! З яким хвилюванням, з якою тривогою я ждала вашого повернення! Я знала, що ви йдете битися з цим герцогом, про якого всі говорять із страхом. Зербіна все розповіла мені. Ви, недобрий, так мучите моє серце! Чоловіки, якщо йдеться про їхню гордість, зовсім забувають про нас, бідних жінок; вони йдуть собі, не чуючи наших ридань, не помічаючи сліз,— глухі, сліпі, жорстокі. Ви знаєте, що, коли б вас убили, я теж умерла б?
Сльози, що бриніли на Ізабеллиних очах від самої думки про ту небезпеку, на яку наражався Сігоньяк, і нервове тремтіння голосу свідчили, що дівчина каже правду.
Несказанно зворушений цією щирою любов'ю, барон де Сігоньяк вільною рукою обняв Ізабеллу — вона не опиралася,— пригорнув до себе і легенько торкнувся губами похиленого чола, відчуваючи на своїх грудях проти серця її уривчасте дихання.
Так стояли вони кілька хвилин мовчки, в солодкій нестямі, з якої, певно, скористався б коханець, не такий поштивий, як Сігоньяк, але барон не міг і подумати про те, щоб зловжити цнотливою безпорадністю, викликаною стражданням.
— Не журіться, дорога Ізабелло,— ніжно й весело озвався барон,— мене не вбили, я сам поранив свого супротивника, хоч йога і вважають добрим дуелянтом.
— Я знаю, що у вас мужнє серце й сильна рука,— мовила Ізабелла,— тому ж я й люблю вас і не соромлюся сказати вам про це, певна, що ви не використаєте моєї щирості мені ж на шкоду. Побачивши вас таким смутним і всіма покинутим у тому похмурому замку, де марніла ваша юність, я відчула ніжну й тужливу прихильність до вас Я не гонюся за щастям, його блиск лякає мене. Були б ви щасливі — я боялася б вас. Тоді, гуляючи в саду, де ви відхиляли передо мною колючі кущі, ви зірвали для мене маленьку дику трояндочку — єдине, що могли подарувати; я зронила на неї сльозу і, чіпляючи квітку собі на груди, мовчки віддала вам натомість свою душу.
Почувши ці ніжні слова, Сігоньяк захотів поцілувати прекрасні уста, які мовили їх; одначе Ізабелла вивільнилася з його обіймів — без показної неприступності, але з тією скромною рішучістю, якій порядний чоловік не повинен перечити.
— Справді, я люблю вас,— вела вона далі,— тільки не так, як звичайно люблять жінки; я думаю про вашу честь і славу, а не про власне задоволення. Нехай мене мають за вашу коханку, це єдине, що може виправдати ваше перебування в трупі мандрівних комедіантів. Що мені злі язики, аби тільки я зберегла свою чистоту й повагу до себе! А якщо б вони були заплямовані — я б померла. Це, певно, благородна кров, що тече в моїх жилах, породжує таку гордість, смішну як для актриси, правда ж? Але така вже я народилася.
Хоч і несміливий був Сігоньяк, молодість узяла гору. Чарівні признання, котрі нічого не важили б для якогось хлюста, викликали у нього солодке сп'яніння, в голові йому геть затуманилося. Гарячий рум'янець залив його звичайно бліді щоки, перед очима неначе полум'я спалахнуло, у вухах дзвеніло, серце калатало, здавалося, біля самого горда. Звісно, юнак не сумнівався в чесноті Ізабелли, але думав, що невеличка відвага переможе її делікатність; він чув, нібито час любові, пробивши раз, більше не повертається. Дівчина була перед ним в усій величі своєї краси, промениста, осяйна, освітлена якимось зримим світлом душі, неначе то янгол стояв на порозі раю кохання; барон ступив до неї і гарячково обняв.
Ізабелла навіть не пробувала боротися, тільки, відхилившись назад, щоб уникнути поцілунків юнака, подивилася *на нього поглядом, повним докору й болю. З її прегарних голубих очей ринули сльози, рясні і чисті, сущі перли невинності, покотилися по щоках, які раптом зблідли, дійшли до губів Сігоньяка; стримуване ридання розпирало їй груди, все тіло ослабло — здавалося, вона от-от зомліє.
Розгублений барон посадив дівчину в крісло і, ставши перед нею на коліна, стискаючи безвольні її руки, благав простити його, виправдуючись молодечою запальністю, миттєвим запамороченням, каявся і обіцяв спокутувати свою провину цілковитою покорою.
— Ви зробили мені дуже боляче,— нарешті озвалась Ізабелла, зітхаючи.— Я так вірила в вашу чуйність і делікатність! Моє признання в любові мало б задовольнити вас, із моїх щирих слів ви повинні були зрозуміти, що я поклала собі не піддаватися своєму почуттю. Я думала, що ви дозволите любити вас так, як мені хотілося б, не тривожачи моєї ніжності вульгарним захопленням. Ви позбавили мене такої певності; я вірю вашому слову, але не смію більше слухатися свого серця. А мені так приємно було вас бачити, чути, по очах стежити за вашими думками! Я хотіла ділити з вами всі ваші злигодні, все горе, залишаючи радощі іншим. Серед грубих, розбещених і розпусних чоловіків, казала я собі, є один такий, що вірить у доброчесність і вміє поважати ту, кого він любить. Жалюгідна акторка, яку вічно переслідують паскудними залицяннями, я мріяла про чисту любов. Хотіла тільки довести вас до порога щастя, а тоді повернутися назад, у свою самотність. Бачите, я не дуже вимоглива.
— Прекрасна Ізабелло,— вигукнув Сігоньяк,— з кожним в ішим словом я все глибше відчуваю, як негідно повівся. Я не зміг по-справжньому оцінити ваше янгольське серце; я повинен цілувати сліди ваших ніг. Але більш уже не бійтеся мене: муж стримає запал коханця. У йене є тільки ім'я, таке ж чисте, нічим не заплямоване, як і ваше. Я пропоную його вам — прийміть, якщо ваша ласка.
Сігоньяк усе ще стояв на колінах перед Ізабеллою; почувши ці слова, дівчина нахилилася, нестямно жагуче обхопила барона за голову і швидко поцілувала в губи; потім встала і пройшла кілька кроків по кімнаті.
— Ви будете моєю дружиною,— мовив Сігоньяк, сп'янівши від доторку її уст, свіжих, мов квітка, гарячих, мов полум'я.
— Ніколи, ніколи!..— відповіла надзвичайно збуджено Ізабелла.— Я покажу себе гідною такої честі, відмовившись од неї. О любий друже, в якому неземному блаженстві потопає душа моя! То ви поважаєте мене? Ви наважилися б, високо піднявши голову, ввести мене в покої, де висять портрети ваших предків, у ту каплицю, де могила вашої матері? Я, не боячись, витримала б погляд небіжчиків, од яких нічого не приховати, і вінець непорочності не був би лжею на моїм чолі!
— Як? — вигукнув барон.— Кажете, що любите мене, а не приймаєте ні як коханця, ні як чоловіка!
— Ви запропонували мені своє ім'я, цього для мене досить. Я повертаю вам його, потримавши хвильку в своєму серці. Мить я була вашою дружиною і більше ніколи нічиєю не буду. Обнімаючи вас, я казала собі подумки "так". Тільки я не маю права на це найбільше на землі щастя. Ви, любий друже, зробили б велику помилку, зв'язавши свою долю зо мною, бідною актрисою, якій вічно дорікали б її театральним життям, хоч воно й чисте, і чесне. Холодні й бундючні міни, якими стрічали б мене світські дами, мучили б вас, а викликати цих злюк на дуель ви не змогли б. Ви останній із знатного дворянського роду, доведеного лихою долею до занепаду, вам треба відродити його. Коли у вашому замку я ніжно глянула на вас і ви наважились покинути своє гніздо, то думали тільки про якусь любовну інтрижку, про легкі зальоти, і це цілком природно. Я ж, забігаючи наперед, думала зовсім про інше. Я бачила, як ви повертаєтесь із королівського двору — в прекрасному вбранні, з якимось високим призначенням. Замок Сігоньяків набуває своєї колишньої пишноти; в думці я вже зривала із стін плющ, міняла черепицю на старих вежах, піднімала обвалені камені, вставляла шибки у вікна, золотила стертих лелек на вашому гербі; а потім, довівши вас до межі ваших володінь, щезала, тамуючи зітхання.
— Ваша мрія збудеться, шляхетна Ізабелло, тільки не так, як ви кажете,— кінець не буде такий сумний. Ви перша, давши мені свою руку, переступите поріг дому, з якого навіки зникнуть терни запустіння й недолі.
— Ні, ні, то буде якась прекрасна, знатна й багата спадкоємиця аристократичного імені, в усьому гідна вас, така, що ви зможете з гордістю показати її своїм друзям, і ніхто не скаже, зловтішно усміхаючись: "Я колись осви-стів її" чи, може, "аплодував їй".
— Це жахливо — показати себе такою чарівною, такою досконалою і не лишити ніякої надії,— мовив Сігоньяк.— На мить відкрити небо і одразу ж його закрити — що може бути жорстокіше! Але я пом'якшу це рішення!
— І не думайте,— заперечила Ізабелла лагідно, одначе твердо,— воно непохитне. Відмовившись од нього, я зневажала б себе. Тож будьте задоволені найчистішою, найщирі-шою, найвідданішою любов'ю, яка будь-коли сповнювала, примушуючи дужче битися, жіноче серце, але більш нічого не вимагайте. Хіба так трудно жити, знаючи, що тебе кохає простушка,— додала вона, всміхаючись,— хоча дехто з кепським смаком вважає, ніби вона чарівна? Сам Валомбрез пишався б цим!
— Віддавати себе і в той же час так рішуче відмовляти, сипнути в один келих солодощі й гіркоту, мед і полин — це —тільки ви здатні на такі суперечності.
— Що ж, я справді дивна,— відповіла Ізабелла,— це у мене від матері; але мене треба сприймати такою, якою я є. Якщо ви й далі будете наполягати і мучити мене, то я сховаюся в якомусь такому захистку, де вам ніколи не знайтл мене. Отже, домовились. Уже пізно, йдіть до себе в кімнату й переробіть вірші з моєї ролі в тій п'єсі, яку ми скоро маємо грати, бо вони не підходять ні до мого виду, ні до характеру.
Сказавши це, Ізабелла знайшла в шухляді паперовий сувоїк, перев'язаний рожевою шовковою стьожечкою, і подала його баронові де Сігоньяку.
— Тепер поцілуйте мене і йдіть,— мовила вона, підставляючи йому щоку.— Ви працюватимете для мене, а за роботу належить винагорода.
Повернувшись у свою кімнату, Сігоньяк довго не міг угамуватися, так схвилювала його ця сцена. На душі у нього перемішалися жаль і захоплення, він сяяв і водночас був похмурий, почував себе на небі і в пеклі. Він сміявся і плакав, охоплений цими почуттями, до краю безладними і суперечливими; свідомість того, що його кохає така чарівна, така благородна серцем дівчина, сповнювала молодого чоловіка несказанною радістю, а певність, що він ніколи нічого не доб'ється від неї, завдавала глибокого смутку. Але й ця буря почуттів помалу вщухла, й барон заспокоївся. Він перебирав у думці все те, що казала Ізабелла, і в його розпаленій уяві постала в надзвичайно живих, яскравих кольорах картина відбудованого замку Сігоньяків, яку намалювала перед ним дівчина.