Я не хвилююся,— пробелькотів генерал зовсім ослаблим голосом.
Доки тривала ця розмова, кілька присутніх тут охоронників, роззосередившись по кімнаті, взяли автомати напоготів і спрямували їх на всіх генералів.
Начальник охорони підійшов до телефону, набрав номер і, не зводячи очей з підозрілого генерала, коротко з кимось перемовився по-грузинськи.
— Бачевадзе! — поклавши трубку, звернувся він до одного з своїх підлеглих і, знову сказавши декілька слів по-грузинськи, передав йому портсигар. Той, схопивши однією рукою портсигар, а другою притримуючи перекинутий за спину автомат, квапливо вийшов з приміщення. Запала мовчанка. Генерали, інстинктивно відмежувавшись од свого підозрілого колеги, стояли посеред караулки, збившись докупи, як вівці. Усі мовчали. Один з генералів, маленький і товстий, дихав важко, чути було, як у горлі в нього свистить і булькає. Товстун першим не витримав напруги і позирнув на годинника. Вслід за ним і інші його товариші засовались і, закочуючи рукави кітелів, стали поглядати на годинники.
— Зараз, з хвилини на хвилину відкриється,— сказав господар портсигара, але не дуже впевнено, начальникові охорони.
Той нічого не відповів і знову глипнув на годинника.
Його підлеглі стояли попід стінами, розставивши ноги і тримаючи зброю напоготів. Але цівки все-таки трішки опустили донизу.
Господар портсигара, посміливішавши, підійшов до Дринова.
— Зараз відкриється,— сказав він Дринову, але той одвернувся.
Потім уже цей недорікуватий полководець розповідав: добре знаючи, що портсигар був саме портсигаром і нічим іншим, він все-таки звідав непоясненний страх — а раптом він, всупереч своєму призначенню, вибухне?
Двері відчинилися, це повернувся Бачевадзе. В одній руці він тримав розкритий портсигар, який був набитий цигарками "Герцеговіна Флор". Начальник охорони взяв у нього портсигар, повертів ним, поклав на стіл. І оголосив генералам, що вони в супроводі чергового можуть пройти до товариша Сталіна.
— А портсигар тепер можна взяти? — запитав господар портсигара.
— Поки що залиште,— сказав начальник охорони.
— Але ж я хотів подарувати його товаришеві Сталіну. Начальник охорони поглянув на нього і повільно вимовив:
— Товариш Сталін не любить подібних подарунків.
Гостей під конвоєм завели до невеличкої кімнати, попросили скинути шинелі й вишикуватись по ранжиру. Як тільки вони це зробили, світло погасло і знову спалахнуло. І осліплені генерали побачили перед собою миршавого чоловічка в засмальцьованому суконному мундирі без відмінних знаків. Чоловічок смоктав згаслу люльку і, ворушачи вицві-лими вусами, блукав по обличчях прибулих чіпким сторожким поглядом. Генерали спершу здивувалися: це що за проява, потім завмерли, і Дринов, першим оцінивши ситуацію, гаркнув, як на параді:
— Великому полководцю товаришеві Сталіну — ура!
— Ура! Ура! Ура! — трикратно вигукнули генерали. Сталіну така зустріч, видимо, сподобалася, тим паче що
вона не була відрепетирувана, а вождь цінив щирі вияви любові. Він усміхнувся окремо Дринову, далі всім іншим і, стиснувши люльку в жовтих зубах, жартівливо заткнув пальцями вуха, показуючи, що так можна й оглухнути, а потім почав плескати в долоні. Генерали, природно, також. Дринов, захоплений тим, що Сталін посміхнувся йому окремо, аплодував шалено, немов хлопчак на стадіоні. Сталін помітив це і знову посміхнувся лише йому. Плескали довго. Потім хазяїн "дачі" зупинив їх, давши зрозуміти, що тривалі оплески він вважає достатнім виразом любові до нього особисто і в його особі — до партії, уряду, народу та Вітчизни, до безмежних її просторів і до окремих берізок. Припинивши оплески, товариш Сталін' пішов перед строєм і почав тицяти кожному свою зморщену долоньку для потиску.
— Так ось ви який! — сказав він, дійшовши до Дринова. Дринов з переляку дещо перестарався. Великий вождь
зморщився від болю і кинув на Дринова підозріливий погляд. Але вмить зрозумів, що генерал зробив це не з терористичним наміром, а від повноти почуттів, посміхнувся у вуса і сказав з помітним акцентом:
— Значить, є ще в наших м'язах сила, товаришу Дринов?
— Так точно, товаришу Сталін! — відрубав Дринов.
— Так точно? — швидко перепитав Сталін з деяким здивуванням.— Ви що ж, товаришу Дринов, прихильник статутних висловів, прийнятих в царській армії?
— Аж ніяк ні! — гаркнув Дринов і враз осікся, почервонів, а потім зблід, відчуваючи кінець своїй військовій кар'єрі.
Сталін мовчав. Він мовчав і з цікавістю дивився на Дринова, спостерігаючи, як міняється той на виду.
— Чому ж це аж ніяк ні? — раптом сказав Сталін і знову посміхнувся.— Нам не варто відмовлятися від того корисного, що було в царській армії. Певне, нам треба було б повернути деякі хороші традиції, заведені в старій армії. Ви згодні зі мною?
— Так точно! — відрапортував Дринов вже без будь-якого остраху.
Своєю поведінкою і зовнішнім виглядом Дринов так сподобався Сталіну, що той попросив його затриматись після загального прийому і провів з ним окрему бесіду. Поговорили про загальне становище на фронтах і зокрема на тій ділянці, яка контролювалася дриновською армією. Дринов на всі запитання відповідав ію-військовому чітко й коротко. Сталін поцікавився його фш рафією, і Дринов сказав, що він із простої селянської сім'ї.
Сталіну це ще більше сподобалося.
— Значить, ви потомствений селянин? — запитав Сталін.
— Так точно, потомствений,— відповів Дринов.
З подальших розпитів виявилося, що дід Дринова був із кріпаків князя Голицина.
— Он воно що! — здивувався Сталін.— Між іншим, ми нещодавно одного з колишніх ваших панів викрили,— він згадавітгіо справу Голицина, і йому стало неприємно.—
А скажіть, товаришу Дринов,' ви б хотіли знову стати кріпаком князя Голицина?
— Що ви, товаришу Сталін! — відмовився генерал і враз розгубився, подумавши, що, може, в цьому розумінні Великий Учитель також хоче повернутися до колишніх традицій (тоді Дринов, звичайно, хотів би стати кріпаком князя Голицина). Але у Сталіна була інша думка, і він знову лишився задоволений відповіддю Дринова.
— Правильно, товаришу Дринов,— сказав Сталін.— А ось деякі князі гадають, що російський народ тільки про те й мріє, аби знов потрапити до них у рабство. Я вважаю, що з політичної точки зору нам треба піднімати просту людину, віддану нашому ладові й партії, тому що тільки ми відкрили їй справжній шлях уперед. І серед простих людей, я гадаю, є чимало-істинних героїв, які свого життя не пошкодують для зміцнення нашого народного ладу. Чи ж не так, товаришу Дринов?
Дринов охоче погодився. Тоді Сталін попросив його назвати якогось простого бійця, бажано з селян, котрий став би прикладом самовідданого служіння Батьківщині та істинного героїзму.
— Знаю я одного такого, товаришу Сталін,— сказав Дринов.
Треба сказати, що Чонкін своєю хоробрістю дуже сподобався Дринову. Дринову було якось незручно, що він не виявив належної твердості і віддав бійця Тим, Кому Слід. Він захотів розповісти про Чонкіна Сталіну, але сумнівався.
— Так кого ж ви знаєте? — запитав Сталін.— Я бачу, вас щось непокоїть?
— Так точно, непокоїть, товаришу Сталін.
— Що ж саме вас непокоїть?
А, будь що буде, Дринов зважився.
— Тут ось яка справа, товаришу Сталін. Боєць є один. Чонкін Іван...
— Чонкін Іван? — перепитав Сталін.— Дуже добре. Просте російське ім'я. Так що ж вчинив оцей Чонкін Іван?
І Дринов розповів, як усе було. Чонкін Іван стояв на посту. Частину, в якій він служив, відправили на фронт, про нього в сум'ятті забули. Йому багато хто казав, що він може залишити пост, але він не міг і не хотів порушувати статут. І стояв незмінно багато днів підряд. Скінчився запас продовольства, він стояв. Скінчилася махорка, він стояв. Зносилися черевики, він стояв. ЯкосЬ на його пост напав озброєний загін, що складався із семи чоловік, і Чонкін усіх їх взяв у полон.
— Один взяв у полон сімох озброєних? — вразився Сталін.
— Підождіть, товаришу Сталін,— з викликом сказав Дринов.— Послухайте, що було далі. На допомогу цьому загонові кинули полк. Чонкіну запропонували здатися, але він відмовився, прийняв бій і бився до останнього патрона.
— До останнього патрона,— задумливо повторив Сталін і змахнув долонею непрохану сльозу.— Він, звичайно, загинув?
— Ні, товаришу Сталін, він був тільки контужений.
— І забраний у полон? — Сталін спохмурнів.
— Аж ніяк ні, товаришу Сталін. Справа в тому, що цей полк був не німецький.
— А чий же? — здивувався Сталін.
— Мій,— мовив Дринов, зважившись на все.
— Як — ваш?
Дринов розповів деталі. Сталіну ця історія неймовірно сподобалась. Він сміявся і плескав себе по стегнах. Особливо смішним йому видалося, як розвідники захопили язика, котрий згодом виявився нашим капітаном. (Про те, що капітана було розстріляно, Дринов у своїй розповіді промовчав). Насміявшись до сліз, Сталін у доброму гуморі навіть запропонував Дринову повечеряти з ним удвох.
— Чонкін,— повторював він на всі лади уподобане прізвище.— Солдат Чонкін. Між іншим, звучить далеко краще, ніж боєць чи червоноармієць. Товаришу Дринов, а як вам здається, від чого пішло це прізвище? Може, від слова ЧОН? .
— Не можу знати! — відповідав Дринов, плутаючись, у якій руці слід тримати ножа, в якій виделку, і боячись помилитися.
— Та їжте, як вам спідручніш,— сказав Сталін і налив гостеві склянку горілки із запітнілого графина.— Ні, я не думаю, що це від слова ЧОН, я гадаю, що прізвище древнього походження. Давайте, товаришу Дринов, вип'ємо за простого російського солдата Чонкіна.
Підім'явши під себе шинелю, Чонкін в очікуванні виконання вироку коцюрбився на нарах і снував свої невеселі думи. Чи міг він уявити, що в цю хвилину сам Сталін стоячи п'є за його здоров'я?
Відпустивши Дринова, Сталін зайнявся своїми поточними справами: почергово прийняв чотирьох наркомів, двох директорів заводів, розмовляв по телефону з командуючими фронтів, обговорював конструкцію нового літака, давав вказівки по евакуації великого машинобудівного заводу, вникав у деталі плану створення партизанських з'єднань, підписав списки нагород і розстрілів, продиктував телеграму Черчіллю і лише о п'ятій, випивши склянку кефіру, ліг спати. І, засинаючи, згадав він розповідь генерала Дринова й знову почав думати про Чонкіна, зворушено, з теплом і любов'ю.
— Чонкін! Чонкін! — крізь сон бурмотів він і смачно цмокав губами.
Чонкін бачився йому уві сні.