І про те, як зараз, виводячи ці літери, я переживаю їх ще раз. І намагаюсь збагнути, чому у всіх трьох випадках я сам для себе облачав [280] їх у слова зовсім іншого пережиття святої душі, яка розчинялась у видінні божества. Може, я блюзнив (тоді чи тепер)? Чим вони подібні між собою — Михаїлове прагнення смерті, екстаза, що охопила мене, коли я дивився, як його пожирає полум'я, жага тілесного єднання, яку я пережив з дівчиною, містична цнотливість, з якою я одягав цю жагу в шати алегорії, і саме це бажання радісного розчинення в ніщоті, яке спонукало святу померти від своєї любові, щоб жити у вічності? Невже мислимо, щоб такі неоднозначні речі виражались так однозначно? Утім, саме цього навчали нас найбільші з учителів: omnis ergo figura tanto evidentius veritatem demonstrat quanto apertius per dissimilem similitudinem figuram se esse et non veritatem probat(1). Але якщо любов до полум'я і відхлані глибокої є фігурою любові Бога, то чи може вона бути фігурою любові до смерті і любові до гріха? Авжеж, так само як лев і змій є водночас фігурою Христа і диявола. Та річ у тім, що істинність тлумачення може підтвердити лиш авторитет святих отців, а для цього випадку, який так крає мою душу, я не бачу auctoritates, на які міг би послатися слухняний мій ум, тому й згораю в сумнівах (і тут знов спливає фігура вогню, виражаючи нищівний для мене брак істини і надмір хиби!). Що діється, о Господи, в моїй душі тепер, коли, кинувшись у вир спогадів, я воскрешаю в собі одразу різні епохи, немов наміряючись вплинути на порядок світил і послідовність їх руху по небесах? Звісно, так я виходжу за межі свого грішного й недужого ума. Гаразд, повернімось до завдання, до якого я смиренно себе зобов'язав. Я мав оповісти про той день і про цілковите сум'яття чуттів, у яке я провалився. Отож я й виклав тут усе, що пам'ятав про ту подію, і сим хай обмежиться моє слабке перо вірного і правдивого літописця.
Не знаю, скільки часу я пролежав поруч з дівчиною. Легкими порухами рука її далі гладила моє тіло, вологе від поту. Всередині у мені все ликувало, але то не був мир, а радше останній, приглушений зблиск огню, який баривсь погаснути під попелом, коли полум'я вже померло.
(1) Кожна фігура настільки очевидніше показує істину, наскільки від-критіше через неподібну подібність вона доводить, що вона фігура, а не істина (лат.).
[281]
Не завагаюсь назвати блаженним того, хто сподобився в земнім житті пережити щось подібне (я бурмотів це немов уві сні), нехай навіть зрідка (і справді, я пережив це лиш раз), нехай дуже швидко, всього лиш за одну мить. Немов тебе вже зовсім нема, немов зникаєш для самого себе, западаєш у безодню, цілковито обернений на ніщо-ту. Якби хтось зі смертних (казав я собі) міг бодай на мить скуштувати того, чого скуштував я, він одразу б зненавидів лихий сей світ, катуючись злигоднями щоденного існування, болісно відчуваючи тягар смертного тіла... Хіба не так мене вчили? Стремління всього мого духу забутись у блаженстві було, безперечно, — тоді я це збагнув — промінням вічного сонця, яке несе радість, а вона відкриває, розправляє, побільшує людину, і глибока безодня, що її людина носить у собі, вже не замикається так легко — бо то рана, нанесена мечем любові, й нема в сім світі речі, солодшої від неї і грізнішої. Але таке вже право сонця: воно вражає пораненого своїм промінням і ятрить всі рани, людина отвирається і розправляється, навіть жили її відкриті, і життєва снага вже неспроможна виконувати одержані накази, вона знає лиш жадання, а дух згорає, запавшись у провалля того, чого торкнувся, і те, що він пережив і переживає, перевищило його жадання і його істину. І він зачудовано споглядає свою власну нетяму.
Поринувши у це відчуття невимовної внутрішньої розкоші, я заснув.
* * *
Коли трохи пізніше я розплющив очі, нічне світло сильно ослабло — може, насунула хмара. Я мацнув рукою і не відчув коло себе тіла дівчини. Я повернув голову: її не було.
Відсутність об'єкта, який розпалив моє бажання і втамував спрагу, враз примусила мене відчути і марність сього бажання, і підступність спраги. Omne animal triste post coitum(1). Я усвідомив, що согрішив. Тепер, на відстані довгих літ, далі гірко оплакуючи своє падіння, я не можу забути тої великої радості, яку я відчув того вечора, і я був би несправедливий до Всевишнього, який всі речі сотворив у добрі й красі, якби не визнав, що й у цій приключці двох грішників було щось, naturaliter споріднене з добром і красою. А може, просто я, тепер старець ветхий, гріховно схильний вважати добром і красою все те, що належить до моєї юності. Хоч натомість мені б годилося звернути свою мисль до смерті, яка дедалі ближче. Тоді ж я був ще молодий і не думав про смерть, але все одно палко і щиро заплакав над своїм гріхом.
(1) Всяке живе створіння сумує після злягання (лат.). Цю фразу приписують Арістотелю або Ґалену.
[282]
Я підвівся, тремтячи, бо довго лежав на студеній кам'яній підлозі кухні, і тіло моє задубіло. Майже гарячково я одягнувся. І тут я помітив в кутку пакунок, який покинула дівчина, утікаючи. Я нахилився, щоб роздивитись, що це: то був якийсь згорток, замотаний у ганчірку, поцуплений, схоже, з кухні. Я розгорнув його, але і брак світла, і безформність цього предмета не дали мені відразу зрозуміти, що там всередині. Відтак я зрозумів: посеред згустків крові і клаптів в'ялого, білуватого м'яса перед моїми очима лежало мертве, але все ще трепетливе драглистим життям неживих нутрощів, помережане синюватими прожилками величезне серце.
Темна пелена заслала мені очі, кислувата слина заповнила рот. Я скрикнув і впав, наче той, хто нагло вмер(1).
Третього дня НІЧ,
де Адсо у сум 'ятті душі сповідається Вільямові і розмислює над функцією жінки у плані сотворення, але потім знаходить труп чоловіка
Я прийшов до тями, коли хтось кропив водою моє лице. То був брат Вільям, який, тримаючи у руці каганець, підкладав мені щось під голову.
"Що сталося, Адсо? — спитав він мене. — Ти що, ходиш вночі до кухні цупити тельбухи?"
'Див.: Дайте. Божественна комедія, Пекло, 5, 142.
[283]
Коротко кажучи, Вільям прокинувся, з якоїсь причини пішов шукати мене і, не знайшовши, запідозрив, що я пішов шукати пригод у бібліотеці. Підходячи до Вежі з боку кухні, він побачив, як з дверей вислизнула якась тінь і побігла у бік городу (то тікала геть дівчина, яка, мабуть, почула, що хтось надходить). Він хотів дізнатися, хто це, і пішов за нею, але вона (тобто та, хто для нього була тінню) попрямувала до зовнішніх мурів і щезла. Тоді Вільям — дослідивши околиці — пішов до кухні і знайшов там мене, непритомного.
Коли я, все ще переляканий, сказав йому про згорток з серцем, бурмочучи щось про новий злочин, він засміявся: "Адсо, та яка людина може мати таке велике серце? Це серце корови або бика, тут нині ж таки забили якусь скотину! Скажи радше, звідки воно у тебе?"
Тут, пригнічений докорами сумління, очманілий од великого страху, я вибухнув невтішним плачем і попрохав, щоб він уділив мені таїнство сповіді. Він погодився, і я розповів йому все, не приховуючи нічого.
Вислухав мене брат Вільям дуже серйозно, але дещо поблажливо. Коли я закінчив, він споважнів на виду і мовив: "Адсо, ти згрішив, це ясно, згрішив супроти заповіді, яка велить не блудити, і супроти твоїх обов'язків новіція. На твоє виправдання можна сказати, що ти опинився у становищі, коли занапастити себе міг би навіть отець пустині. Про жінку як причину спокуси багато говорить саме Святе письмо. Єкклезіаст каже про жінку, що її бесіда — немов палючий вогонь, а у Приповідках мовиться, що вона полює на цінну душу чоловіка(1), і навіть найсильніших приводила до згуби. І ще говорить Єкклезіаст: я дізнався, що жінка гіркіша від смерті, що її серце — тенета й петлі, а її руки — пута. А інші називали її посудиною диявола. Це ми з'ясували, любий Адсо, але я не можу повірити, що Бог захотів дати створеному світові таку нікчемну істоту, не обдарувавши її якоюсь чеснотою. І не можу не замислитися над тим фактом, що Він надав їй чимало привілеїв і переваг, серед яких виділяються три. Адже сотворив Він чоловіка у сім мерзеннім світі з болота, а жінку сотворив
(1) Прип 6, 26.
[284] пізніше, у раю і з шляхетного людського матеріалу. І сотворив її не з ніг чи нутрощів Адамового тіла, а з ребра. По-друге, Господь, бувши всемогутнім, міг би якимсь чудесним чином воплотитися прямо в чоловіка, а натомість Він вирішив замешкати в утробі білоглови, а це знак, що не така вже вона й нікчемна. І після воскресення Він явився саме жінці. А врешті, у царстві небеснім жоден чоловік не буде царем, але царицею буде жінка, яка ніколи не грішила. Отже, якщо Господь з такою увагою ставився до самої Єви і до її доньок, то чи справді осуду гідне те, що й нас приваблює краса і шляхетність сеї статі? Це значить, Адсо, що ти, звичайно, не повинен більше цього робити, одначе той факт, що ти уліг спокусі, не такий вже й ганебний. З другого боку, якщо чернець принаймні раз у своєму житті досвідчить тілесну пристрасть, то потім буде поблажливим і виявлятиме розуміння до грішників, яких має розрадити і потішити... отож, любий Адсо, не гоже бажати, аби щось подібне сталося, але й каратися надто не варто, якщо воно таки з тобою приключилося. Тому іди з Богом і закінчимо з цим. А щоб ти не думав забагато про те, що краще забути, якщо змога... — і мені здалося, що тут його голос затремтів, немов від якогось внутрішнього зворушення, — поміркуймо, що ж мають значити події цієї ночі. Хто ся дівчина і з ким вона тут стрічалася?"
"Цього я не знаю, я не бачив чоловіка, що був тут з нею", — мовив я.
"Гаразд, але з багатьох безсумнівних прикмет можна виснувати, хто він. Насамперед, він був старий і бридкий, такому дівчина віддається неохоче, особливо коли вона така вродлива, як ти кажеш, — хоча мені здається, любе моє цуценятко, що будь-який харч здався б тобі апетитним".
"Чому старий і бридкий?"
"Бо дівчина прийшла до нього не з кохання, а заради купки тельбухів. Нема сумніву, що то була дівчина з селища, і вона, мабуть, не вперше віддається якомусь розпусному ченцеві з нужди, отримуючи у винагороду якусь поживу для себе і своєї родини".
"Блудниця!" — жахнувшись, мовив я.
"Убога селянка, Адсо.