Татусь відповів:
— Авжеж, певна річ, це дуже добре вихований хлопець.
Наступного тижня його запросили обідати. З того часу
він почаа бувати регулярно.
Найчастіше він приходив коло четвертої години дня, йшов до матусі в "її алею" і пропонував їй руку, щоб допомогти у "її моціоні". Якщо Жанна була вдома, вона підтримувала баронесу з другого боку, і вони втрьох поволі безперестанку ходили туди й сюди, з краю в край великої, рівної алеї. Він майже не розмовляв з дівчиною. Але його чорно-оксамитові очі часто зустрічались із схожими на синій агат очима Жанни.
Кілька разів вони вдвох разом з бароном спускались до Іпора.
Якось увечері, коли вони гуляли по пляжу, до них підійшов дядько Ластік і, не виймаючи з рота своєї люльки, відсутність якої, мабуть, більше вразила б усіх, ніж зникнення його носа, промовив:
— З таким вітром, пане барон, можна було б завтра проїхатись аж до Етрета й любісінько повернутись назад.
Жанна благально склала руки:
— О тату, коли б ти згодився!
Барон обернувся до пана де Ламара:
— А ви як, віконте? Поснідали б там.
І справу з прогулянкою було відразу ж вирішено.
Жанна встала на світанку. Вона почекала батька, що вдягався повільніше, і вони пішли по росі, спочатку долиною, потім лісом, що весь дзвенів від пташиного співу. Віконт з дядьком Ластіком сиділи на коловороті.
Два моряки допомогли їм зсунути човна. Чоловіки, впираючись плечима в обшивку, щосили штовхали його. Він ледь-ледь посувався по ріні. Ластік підкладав під кіль намащені салом дерев’яні катки, потім, стаючи на своє місце, виводив протяжно "ге-гоп", що мусило керувати спільними зусиллями.
Але коли добрались до схилу, човен раптом зрушив і посунув униз по камінцях з тріском дертого полотна. Він спинився серед піни прибою, і всі посідали на лавах; тоді двоє матросів, що лишились на березі, зіпхнули його на воду.
Легенький і рівний бриз з відкритого моря вкривав брижами воду. Підняте вітрило злегка надималося, і човен спокійно поплив, тихо гойдаючись на хвилях.
Спочатку пішли у відкрите море. На обрії иебо опускалось і зливалося з океаном. Від берега висока скеля кидала довгу тінь біля свого підніжжя; її схили були поцятковані зеленими лужками, осяяними сонцем. Позаду, з-за білого феканського молу, виринали темні вітрила, а попереду височіла дивна на вигляд скеля, округла і з просвітом, яка нагадувала величезного слона, що занурив у хвилі свій хобот. Це й були малі ворота Етрета.
Жанна, в якої від хитавиці трохи запаморочилася голова, тримаючись рукою за борт човна, дивилась удалечінь, і їй здавалось, що тільки три речі справді прекрасні на світі — світло, простір і вода.
Всі мовчали. Дядько Ластік, що управляв румпелем і шкотом, ковтав час від часу із схованої під лавою пляшки і смоктав без упину свою куцу, здавалось, невгасиму люльку. З неї весь час виривалася тоненька цівка синього диму, а друга така ж самісінька виходила із кутка його рота. Ніхто ніколи не бачив, щоб матрос запалював коли свою глиняну, чорнішу від смоли, люльку чи набивав її тютюном. Часом він виймав її з рота і пускав у море з того боку, звідки пахкав дим, довгий, темний струмінь слини.
Барон сидів спереду і пильнував вітрила замість матроса. Жанна й віконт сиділи поруч, обоє трохи схвильовані. Вони одночасно підводили очі, і їхні погляди зустрічались, ніби зведені докупи якоюсь незнаною силою; між ними вже виникла та невиразна, невловима симпатія, що швидко народжується між двома молодими людьми, коли юнак непоганий з себе, а дівчина вродлива. Вони почували себе щасливими одне коло одного, мабуть, тому, що одне про одного думали.
Сонце підбивалось, мов хотіло з більшої височини помилуватись безмежним морем, що лежало під ним; а море, ніби кокетуючи, загорнулось у легенький туман. Це був прозорий, низько навислий золотистий туман, що нічого не ховає, тільки пом’якшує далечінь. Сонце розкидало своє проміння, розтоплюючи цю блискучу хмарину, і коли воно дійшло своєї сили, імла розвіялась, зникла, і рівне, як дзеркало, море заблищало в сяйві дня.
Глибоко зворушена, Жанна прошепотіла:
— Як гарно!
Віконт відповів:
— О так, дуже гарно.
Ясна прозорість цього ранку будила ніби відгомін в їхніх серцях.
І раптом виникла величезна аркада Етрета, як дві кам’яні ноги, що йшли морем, такі високі, що під ними пропливали кораблі; перед першою з них височіла біла шпиляста скеля.
Човен лричалив; барон, сплигнувши перший, тримав його коло берега за линву, а віконт на руках переніс Жанну на землю, щоб вона не замочила ніг; потім вони пішли вгору по крутому берегу, вкритому рінню, поруч, схвильовані цими хвилинними обіймами, і раптом почули, як дядько Ластік сказав баронові:
— А з них була б гарна пара, Їй-Богу.
Сніданок у маленькому трактирі біля самого берега був чудовий. На воді вони мовчали, бо океан заглушує голоси й думки, а коло столу вони стали балакучі, як школярі на канікулах.
Найзвичайніші речі викликали невгамовні веселощі.
Дядько Ластік, сідаючи до столу, дбайливо сховав у свій берет люльку, що ще диміла, і всі засміялись. Муха приваблена, мабуть, його червоним носом, кілька разів на нього сідала, і коли він проганяв її надто повільними, щоб спіймати, рухами, вона тікала на серпанкову завісу, вже засиджену її численними сестрами, і, здавалось, жадібно стежила за червоним матросовим носом, бо відразу ж верталась і мостилась на ньому.
Кожного разу, коли муха прилітала знову, зривався шалений регіт, і коли старий, обурений цим нападом, бурчав: "та й уперта ж із біса", у Жанни й віконта аж сльози виступали, і вони затискували собі рота серветкою, щоб не кричати.
Після кави Жанна сказала:
— Може, піти погуляти?
Віконт підвівся, але барон волів краще полежати та погрітись проти сонця на ріні.
— Ідіть, діти мої,— сказав він, — і вертайтесь через годину.
Вони проминули кілька місцевих хаток, пройшли повз маленький замок, що нагадував велику ферму, і вийшли на рівну широку долину.
Морська хитавиця втомила їх, порушивши звичну рівновагу, свіже солоне повітря викликало в них апетит, потім сніданок їх трохи обважнив, а веселощі збудили нерви. Тепер вони почували себе трохи сп’янілими від бажання побігти полем світ за очі. У Жанни шуміло в вухах, її всю затопили нові раптові почуття.
На них падало пекуче проміння сонця. Обабіч шляху хилилося до землі стигле, обважніле від спеки колосся. Не стихаючи, сюрчали незчисленні, як стебла трави, коники, тонкий оглушливий крик їхній лящав у хлібах і в морському очереті.
Жодного іншого голосу не чути було під розпеченим блакитним небом, що де-не-де починало жовтіти, ніби збираючись почервоніти, як метал на вогні.
Побачивши вдалині, праворуч, лісок, вони пішли туди.
Під високими деревами, куди не могло пробитися сонце, простяглася вузенька, стиснута між двома косогорами, алея. З неї війнуло на них якоюсь цвіллю і прохолодою, тією вогкістю, що морозить тіло й проймає легені. Трава тут давно зникла, бо сюди не сягало сонце та свіже повітря, і землю вкривав тільки мох.
Вони йшли вперед.
— Дивіться, он там можна трохи посидіти, — промовила вона.
Там лежало два стовбури старезних сухих дерев, і крізь просвіт між листям лився потік світла, огрівав землю, розбуджував паростки трав, кульбаб та ліан, живив біленькі, ніжні, як туман, квіточки та схожу на прядиво наперстянку. Метелики, бджоли, кремезні шершні, величезні комарі, як кістяки мух, безліч летючих комах, рожеві крапчасті сонечка, зеленасті блискучі жучки, чорні рогачі населяли цей світлий і теплий колодязь, викопаний в холодній тіні густого листя.
Вони посідали, головою в холодок, ногами на сонце. Дивились на це метушливе маленьке життя, що зародив тут промінь, і зворушена Жанна повторювала:
— Як гарно! Як хороше на селі. Бувають хвилини, коли мені хочеться бути мушкою чи метеликом, щоб ховатися серед квітів.
Вони розповідали одне одному про себе, про свої звички й уподобання тихим, задушевним голосом, яким говорять друзі, звіряючи одне одному свої таємниці. Він казав, що йому набридло серед великосвітського товариства, що він втомився від того пустого одноманітного життя, де не зустрінеш ні правди, ні щирості.
Великосвітське товариство! їй дуже хотілося б знати що це, але в^на була наперед переконана, що воно не варте сільського життя.
І чим більше зближувались їхні серця, тим церемонніше бриніли в них "пане" і "панно", тим частіше посміхались і зустрічались їхні погляди; і їм здавалось, що в них вливається якесь нове почуття доброти, симпатії, інтерес до безлічі речей, що на них вони досі не зважали.
Вони повернулись; але барон пішов пішки до "Дівочого
покою" — грота у гребені скелі; і вони почекали його в трактирі.
Він з’явився тільки о п’ятій годині, після довгої прогулянки берегом моря.
Знову сіли в човен; він тихо посунув за вітром, непомітно, без найменшого струсу. Вітер набігав теплими подихами, надимаючи на мить вітрило, що за хвилю знову безсило спадало вздовж щогли. Тьмяна вода здавалась мертвою, і сонце ніжно схилялось до неї, вичерпавши весь свій жар.
Дрімота моря знову скувала всім уста.
Нарешті Жанна сказала:
— Як би мені хотілося мандрувати.
Віконт відповів:
— Звичайно, але ж сумно мандрувати самій, треба бути принаймні вдвох, щоб ділитися враженнями.
Вона замислилася.
— Це правда… хоч я люблю гуляти сама… так гарно мріяти на самоті…
Він пильно глянув на неї:
— Удвох теж можна мріяти.
Вона опустила очі. Чи не натяк це? Можливо. Вона подивилась на обрій так, ніби хотіла побачити ще далі; потім поволі промовила:
— Мені хотілося б поїхати в Італію… і в Грецію… так, так, у Грецію… і на Корсіку. Там, мабуть, так дико й прекрасно.
Він волів краще побачити Швейцарію, її гірські будиночки й озера.
Вона сказала:
— Ні, мені подобаються нові країни, як-от Корсіка, або дуже старі, повні спогадів, як Греція. Це ж так приємно — побачити сліди тих народів, історію яких ми знаємо з дитинства, побачити місця, де відбувались великі події.
Менш екзальтований віконт заявив:
— А мене дуже вабить Англія; там дуже корисно побувати.
Так вони облетіли всесвіт, від полюсів до екватора, відзначаючи варте уваги в кожній країні, захоплюючись уявлюваними краєвидами та фантастичними звичаями деяких народів, як-от китайців та лапландців; але з усього зробили наприкінці висновок, що найкраща країна в світі — це Франція, зі своїм помірним кліматом, прохолодним улітку й м’яким узимку, з розкішними полями, зеленими лісами, великими спокійними ріками та любов’ю до мис
тецтва, що так ніде не розвинулося після століть процвітання Афін.
Потім вони замовкли.
Сонце, схиляючись дедалі нижче, здавалось, сходило кров’ю; широкий пломенистий слід, блискучий шлях стелився від далекої межі океану аж до смуги за кормою човна.
Вщухли останні подихи вітру; зникли найменші брижі, і нерухоме вітрило побагровіло.