А я, дурний, ще й насміявся над ним за його спиною! Прости мене, Господи, за те, що я кпинив з нього! Що то за банка? — припинив він ремствування і спитав у Маккоя.
— Не знаю, капітане.
— Чому не знаєте?
— Тому, що ніколи не бачив її раніше і ніколи про неї не чув. Не знаю, чому вона не позначена на карті. Ці місця ще не досліджені до пуття.
— Значить, ви не знаєте, де ми?
— Не більше вас, капітане, — лагідно відповів Маккой.
О четвертій дня були помічені кокосові пальми, що наче виростали з води. Трохи згодом над водою з'явився невисокий атол.
— Тепер я знаю, де ми, капітане, — сказав Маккой, опускаючи окуляри. — Це — острів Резолюшн. Ми вже на сорок миль позаду острова Гао і йдемо прямо проти вітру.
— Тоді готуйтеся садовити корабель на мілину. Чи є на цьому острові вхід до лагуни?
— Тільки для каное. Але раз ми вже тут, то ми можемо вирушити на Барклай де Толлі. Він лише за сто двадцять миль звідси, на норд-норд-вест. При такому бризі ми будемо там завтра вранці о дев'ятій.
Капітан Девенпорт поглянув на карту і замислився.
— Якщо ми затопимо корабель тут, — додав Маккой, то все одно нам доведеться робити перехід до Барклай де Толлі на шлюпках.
Капітан знову віддав наказ, і знову корабель вирушив у черговий перехід негостинними водами.
А опівдні наступного дня його курна палуба стала свідком відчаю й бунту. Течія прискорилася, вітер ослабнув, і "Піренеї" почало зносити на захід. Спостерігач помітив у східному напрямку Барклай де Толлі, ледь видимий з вершечка щогли. Кілька годин корабель марно намагався наблизитися до острова, долаючи зустрічний вітер. А кокосові пальми все одно висіли на краєчку обрію як міраж, видимі лише спостерігачу зі щогли. А від палуби їх ховав вигин земної поверхні.
І знову капітан Девенпорт поглянув на карту і порадився з Маккоєм. За сімдесят п'ять миль на південному заході лежав острів Макемо. Він мав лагуну тридцять миль завдовжки і прекрасний вхід. Але коли капітан віддав наказ, команда відмовилася його виконувати. Матроси заявили, що їм уже обридла ця палаюча топка під ногами. На горизонті — земля. Що з того, що корабель не може до неї добратися! Зате вони можуть дістатися до землі на шлюпках. Судно нехай хоч згорить. А їм своє життя дорожче. Вони вірно послужили кораблю, а тепер хочуть послужити собі.
Матроси кинулися до шлюпок, змівши зі свого шляху другого та третього помічників, і почали витягати шлюпки, готуючи їх до спуску на воду. Капітан Девенпорт і перший помічник, з револьверами в руках, рушили до зрізу пів'юта, але тут до матросів заговорив Маккой, видершись на рубку.
Він звернувся до них, і з першими ж звуками його заспокійливого голубиного голосу вони зупинилися і прислухалися. Маккой насилав на них усю невимовну ясність і спокій своєї душі. Його лагідний голос та нехитрі думки лилися на матросів чарівним потоком, заспокоюючи їх проти власної волі. До них повернулися давно забуті речі, комусь із них пригадалися чуті в дитинстві колискові й заспокійливі материнські обійми наприкінці дня. І в усьому світі не стало ані бунту, ані небезпеки, ані роздратування і втоми. Усе було так, як має бути, тож цілком природно, що ні на який острів вони зараз не попливуть, а знову вирушать у похід — з палаючим пеклом під ногами.
Маккой говорив просто й безхитрісно, але головним було не те, що він казав, а як. Його особистість промовляла красномовніше, аніж будь-які слова, що він їх говорив. То була якась окультна магічна сила душі — ледь уловима і безмежно глибока, містичне випромінювання духу — спокусливого, люб'язно-покірливого і водночас дивовижно владного, майже деспотичного. Те випромінювання освітлювало темні закутки моряцьких душ, і його чиста й лагідна спонука була в тисячу разів сильнішою, ніж той примус, що крився у блискучих смертоносних револьверах у руках капітана та помічника.
Матроси неохоче завагалися, а потім ті з них, хто ослабив шлюпкові талі, знову їх закріпили. Після цього всі вони, один за одним — знічено і незграбно — боком потьопали назад.
Коли Маккой спускався з рубки, його обличчя світилося дитячою радістю. Бунту як і не було. А значить — ніхто й нічого не відвертав. Біда? Яка біда? Хіба є місце для біди в тому благословенному світі, у якому він жив?
— Ви загіпнотизували їх, — стиха сказав йому містер Коніг і задоволено вишкірився.
— Вони — гарні хлопці, — почулася відповідь. — У них добрі серця. Їм було важко, їм довелося важко попрацювати, і вони важко працюватимуть до самого кінця.
Перший помічник не мав часу відповідати. Його голос уже дзвенів, вигукуючи накази, матроси кинулися їх виконувати, і корабель повільно почав увалюватися під вітер, аж поки його ніс не скерувався у напрямку острова Макемо.
Вітер був дуже слабкий, а після заходу сонця майже вщух. Було нестерпно жарко, і люди на кормі та носовій частині марно намагалися поспати. Палуба була надто гарячою, щоб на ній лежати, а отруйні гази, просочуючись крізь шви, розповзалися по кораблю, мов злі духи, потрапляли в ніздрі та трахеї беззахисних членів команди, і ті чхали та кашляли. На імлистому небосхилі ліниво мерехтіли зорі, а повний місяць, що піднімався на сході, торкався своїм сяйвом міріад пасом, кілець та ниточок диму, що переплетеним павутинням піднімалися, скручуючись та вигинаючись, над палубою, повзли за планшир і злітали до щогл та вітрил.
— Розкажіть мені, — звернувся до Маккоя капітан Девенпорт, потираючи очі, які пеком пекло, — а що трапилося з тією публікою з корабля "Баунті", коли вони дісталися до Піткерна? Я прочитав у газеті, що вони спалили "Баунті" і що їх знайшли лише через багато років. Але що ж трапилося в проміжку? Мені завжди хотілося дізнатися. Там були чоловіки, за якими шибениця плакала. Були також кілька аборигенів. А ще там були жінки. Тому від самого початку було зрозуміло, що лиха не минути.
— І лихо справді трапилося, — відповів Маккой. — То були лихі чоловіки. Вони відразу ж посварилися через жінок. В одного з бунтівників, Вільямса, загинула дружина. Усі жінки там були таїтянки. Його дружина впала зі стрімчака, коли полювала за морськими птахами. Тоді цей Вільямс силоміць забрав дружину одного з аборигенів. Аборигени дуже розлютилися і повбивали майже всіх бунтівників. Але згодом бунтівники, яким пощастило втекти, повбивали всіх аборигенів. Їм допомагали жінки. І аборигени теж убивали один одного. Усі воювали проти всіх. То були жахливі люди. Тіміті убили два аборигени, коли розчісували йому волосся на знак примирення. Їх підіслали білі. Потім білі їх же й повбивали. Дружина Талулу вбила його в печері, бо хотіла собі білого чоловіка. Вони були дуже лихі й нечестиві. Бог відвернувся від них. За два роки було вбито усіх чоловіків-аборигенів і всіх білих чоловіків, за винятком чотирьох: Янга, Джона Адамса, Маккоя, який був моїм прадідом, та Квінтала. Він теж був дуже лихою людиною. Одного разу він навіть відкусив своїй дружині вухо тільки за те, що вона наловила йому мало риби.
— Ото компанія зібралася! — вигукнув містер Коніг.
— Так, то були лихі люди, — погодився Маккой і продовжив розповідати спокійним і туркотливим голосом про кровожерливість і хтивість свого страхітливого предка. — Мій прадід уникнув убивства, але загинув від своєї ж руки. Він виготував перегінний апарат і почав гнати самогон із коренів рослини ті[43]. Квінтал був його приятелем, і вони увесь час разом пиячили. Нарешті Маккоя вхопила біла гарячка, він повісив камінь на шию і кинувся в море.
Дружина Квінтала, та, якій він відкусив вухо, теж загинула, впавши зі стрімчака. Тоді Квінтал пішов до Янга і став вимагати, щоб той віддав йому свою дружину, а опісля він пішов до Адамса і теж почав вимагати його дружину. Адамс і Янг боялися Квінтала. Вони знали, що той хоче їх убити. Тому вони напали на нього удвох і вбили сокиркою. А потім помер Янг. І на цьому їхні біди скінчилися.
— Авжеж! — пирхнув капітан Девенпорт. — Звісно, що скінчилися, бо вже було нікого вбивати.
— Розумієте, від них відвернувся Бог, — сказав Маккой.
Уранці зі сходу дув лише слабенький вітер, і тому капітан, будучи через це не в змозі робити достатню поправку на зюйд, привівся до вітру лівим галсом. Він дуже боявся тієї страшної західної течії, яка вже стільки разів обдурила його і позбавила можливості зайти до порту-притулку. Штиль тривав увесь день і ніч, і матроси, котрим доводилося сидіти на врізаному пайку із сушених бананів, знову почали виявляти невдоволення. Увесь день течія зносила "Піренеї" на захід, і не було вітру, щоб робити достатню поправку на південь. Під час першої напівзміни на півдні були помічені кокосові пальми. Їхні патлаті голови вказували, що внизу, під ними, лежить низький атол.
— Це — острів Тенга, — сказав Маккой. — Сьогодні вночі нам потрібен бриз, інакше нас пронесе мимо Макемо.
— Не розумію, що трапилося з південно-східним пасатом? — спитав капітан. — Чому він не дме? Що сталося?
— Уся справа у випаровуванні з великих лагун — їх тут дуже багато, — пояснив Маккой. — Це випаровування руйнує всю систему пасатів. Воно навіть відганяє вітри і наганяє шквали з південного заходу. Це — Архіпелаг Небезпек, капітане.
Капітан поглянув на старого і вже був розкрив рота, щоб вилаятися, але стримався і промовчав. Присутність Маккоя була як заслін прокляттям та непристойностям, що вирували в його голові і тремтіли на кінчику язика. За ті численні дні, що вони були разом, вплив Маккоя безперервно зростав. Капітан Девенпорт був справжнісіньким морським диктатором, він нікого не боявся, ніколи не стримувався у виразах, а тепер виявив, що не може вилаятися в присутності дідка з жіночим поглядом карих очей і туркотливим голубиним голоском. Збагнувши це, капітан пережив справжнє потрясіння. Цей дідуган був лишень нащадком Маккоя, Маккоя з "Баунті", бунтівника, який утік від шибениці, що чекала його в Англії, Маккоя, який був джерелом зла в ті давні часи, коли на острові Піткерн лилася кров, буйствувала хтивість і люди гинули насильницькою смертю.
Капітан Девенпорт не був релігійною людиною, але в ту хвилину відчув нестримне бажання кинутися діду в ноги і сказати те, чого він і сам не знав. Його глибоко вразила саме емоція, а не якась зв'язна думка, і він якимось незбагненним чином смутно здогадувався про власну нікчемність і меншовартість у присутності цього чоловіка з простотою дитини й лагідністю жінки.
Звісно, він не міг так принизитися в очах своїх помічників та матросів.