Так і кажуть, що залишать на ласку примарам. А самі, либонь, камінь на шию і кінці в воду. Або перерізають горлянки. Але я… я в примар ніколи не вірив. А от ці два страхополоха повірили – це точно! Хоч і озброєні до зубів, та мало не вмерли з переляку, ніби то їх, а не мене присудили до страти!
– Ага-а! – вигукнула Сьюзан. – Так ось чому вони дали драла.
– Як "дали драла"? – не второпав гном.
– А ось як: просто перепливли протоку і втекли, – пояснив йому Едмунд.
– Розумієте, я не збиралася їх убивати, – вибачалася Сьюзан, що не могла дозволити, аби подумали, ніби вона могла схибити з такої близької відстані.
– Гм… – задумався гном. – Це погано, зовсім погано. Ваша жалість, пані, може обернутися на лихо! Одна надія, що ці двоє припнуть язики.
– Даруйте, а за що вони збиралися вас утопити? – нарешті поставив незручне питання Пітер.
– О-о-о, я надзвичайно небезпечний злочинець, – усміхнувся гном, – та це неймовірно довга історія! Історія, яку не годиться розповідати на порожній шлунок. І коли на те ваша ласка, то запросіть мене поснідати. Ви й гадки не маєте, який звірячий апетит прокидається після страти.
– Ми запросили б залюбки, та от запросити вас, окрім як на яблука, нема на що, – сумно озвалася Люсі.
– Що ж, краще яблука, ніж нічого, а ще краще – свіжа рибка, – проголосив гном. – Тоді дозвольте мені запропонувати вам сніданок. У човні є рибальська снасть, от тільки ловити рибу треба з того боку острова, щоб нас не помітили з великої землі.
– А й то діло! Якось це мені не спало на думку… – погодився Пітер.
Спільними зусиллями всі п'ятеро зіштовхнули човен у воду і видряпалися на борт. Гном одразу ж заходився веслувати, та весла, звісно, були для нього завеликі, тому Пітер пересів на весла, а гном до стерна і направив човен протокою на північ. Трохи згодом вони повернули на схід, уздовж острова. Звідси діти змогли роздивитися ріку з усіма її сагами і затоками, рукавами і плесами та безліччю маленьких острівців. Іноді їм ввижалося, що вони ось-ось впізнають якесь знайоме місце, однак острів, густо порослий лісом, змінився невпізнанно.
А човен тим часом уже вийшов на велику воду трохи на схід від острова. Тут гном і заходився рибалити. Незабаром на дні човна тріпотали товсті пузаті рибини, чия луска грала на сонці усіма кольорами райдуги, і діти згадали, як у той час, коли були королями та королевами Нарнії, частенько частувалися такими у своєму замку Кейр-Паравель. До речі, вона так і називалася – райдужні товстопузики. За чверть години риби було вдосталь, аби нагодувати усю юрбу, і човен спрямували до берега, затягнули на пісок і прив'язали до найближчого дерева. Гном швиденько почистив та випотрошив рибу – він взагалі виявився майстром-золоті руки. І це не дивно: серед гномів, звичайно, є і пройдисвіти, і пролази, і хвальки, і брехунці, але кого-кого, а невмійок та недотеп ніколи не було й нема.
– Що ж, тепер потрібен хмиз! – оголосив він, закінчивши роботу.
– Хмизу ми назбирали ще вчора, тільки він увесь у замку.
У відповідь гном лише стиха присвиснув:
– Блохи-мухи-таргани! Виходить, замок – то не побрехеньки!
– Ну, не зовсім замок, а радше його розвалини, – виправила Люсі.
– Та хто ж… – почав був гном, оглядаючи дітей з голови до ніг, та замовк на півслові. – А, пусте! Спершу сніданок… Проте присягніть мені, поклавши руку на серце, що я не потонув, а живий-здоровий і перебуваю серед живих людей, а не серед примар.
Його заспокоїли, як змогли, і вже збиралися йти до замку, як постало інше питання: нема в чому нести рибу. Ні кошика, ні мисочки, ані цеберка – геть нічого!.. крім капелюха Едмунда. Як то кажуть, рибка в сітці, себто, у капелюсі. Так у капелюсі рибу і понесли. Едмунд був заперечив бо, як ви розумієте, хотів надягти капелюха сам, а не поступатися ним якійсь там рибі, та куди ж діватися, як голод не твій брат.
Із першого погляду замок гномові не дуже сподобався. Він довго озирався навколо та принюхувався, чхав та примовляв: "Гм… Може, примар тут і нема, але привидітися може все що завгодно!" Зате потім, коли розпалили багаття, гном підбадьорився і залюбки взявся вчити дітей запікати райдужних товстопузиків у золі. Їсти рибу без виделки та ножа одним складаним ножичком на п'ятьох серед королів якось не заведено. Та не забуваймо, що сніданок відбувався о дев'ятій, а діти, на щастя гнома, повставали ще вдосвіта, о п'ятій, і не засуджуватимемо нікого за порушення етикету. Так от, дмухаючи щосили то на рибу, то на пальці, товариство впоралося зі сніданком за одним присідом. Десерт було представлено знов яблуками, а напої – колодязною водою. І того, й іншого було в необмеженій кількості. Потім, коли всі влаштувалися якнайзручніше на смерековій глиці, гном звідкись витяг люльку завдовжки з власну руку, набив її тютюном, запалив та, випустивши хмару диму такої величини, що на якусь мить навіть зник з очей, мовив, коли дим трохи розвіявся: "Ну, що ж, розповідайте!"
– Ні, спершу ви, – за всіх відповів Пітер. – А потім ми поділимося і своєю історією.
– Ну, гаразд, – згодився гном. – Нехай так. Урешті-решт, ви врятували мені життя, тож вам і вирішувати. Ось тільки я й сам не знаю, з чого почати. Хіба що з того, що перед вами ніхто інший, як посланець короля Каспіана.
– Кого? – в один голос перепитали діти.
– Короля Нарнії Каспіана Десятого, нехай буде довгим його правління! – пояснив гном. – Тобто, ми, його підлеглі, сподіваємося, що одного дня він стане королем усієї Нарнії. А доки він король тільки над нами, тубільними нарнійцями.
– А хто такі тубільні нарнійці? – не зрозуміла Люсі.
– То ми, – знизав плечима гном, – повстанці.
– Інакше кажучи, – нарешті второпав Пітер, – Каспіан очолив повстання тубільних, тобто споконвічних нарнійців.
– Гм… можна сказати й так, – почухав потилицю гном. – Та, розумієте, сам він зовсім не нарнієць, а заморець.
– Не розумію, – зізнався Едмунд.
– Це заплутаніше, ніж історія війни Білої та Червоної троянд, – підхопила Люсі.
– Та що тут заплутаного? – почав був обурюватися гном та одразу ж затявся. – Я дуже, дуже поганий оповідач. Хто ж починає розповідь із кінця? Почнімо з самого початку, коли ще маленький Каспіан підростав при дворі свого дядька. Та попереджаю – то буде довга історія.
– Нічого, – заспокоїла його Люсі. – Аби не нудна.
Тож усі вмостилися зручніше, і гном почав свою розповідь. Оповідач із нього й справді був нікудишній: щось він випускав, у чомусь повторювався, і діти навперебій засипали його питаннями, і безглуздо дослівно передавати всю їхню розмову – вийде занадто довго та плутано. Навряд чи варто передавати його розповідь слово у слово, проте суть її була такою.
Розділ 4
Гномова розповідь
Принц Каспіан жив у величезному палаці, який більше скидався на замок, у самому центрі країни Нарнії. Проживав він, звісно, не сам, а разом зі своїм дядьком, грізним королем Міразом, та його рудоволосою жінкою, своєю тіткою, королевою Гонорільєю. Татко й мамуся Каспіана давно померли, й більше всіх на світі Каспіан любив свою стареньку няньку. Хоча, як і у всякого принца, у нього було чимало прекрасних іграшок і цяцьок, які хіба що говорити не вміли, та більше всього на світі він любив і завжди з нетерпінням чекав на той вечірній час перед сном, коли іграшки прибрано у шафи та комоди і няня розповідає йому на ніч одну з дивовижних історій, що їх вона знала без ліку.
Що ж до дядька, то його принц не дуже любив, так само, як і тітку, і почуття це було взаємним. Та двічі на тиждень дядько посилав за хлопцем, і десь по півгодини вони разом гуляли туди й сюди по кам'яній терасі, що з південного боку замку. І ось одного разу, коли вони, як завжди, ходили по терасі, дядько несподівано промовив:
– Що ж, хлопче, настав час тобі вчитися їздити верхи і вправно володіти мечем. Бач, дітей у нас із тіткою нема й нема, тож, схоже, бути тобі, як помру, королем! Що скажеш? Чи ти з того радий?
– Не знаю, ой, не знаю, що й сказати, дядьку… – знизав плечима Каспіан.
– Тобто як це "не знаю"? – вразився Міраз. – Стати королем! Про що ще можна мріяти у житті?
– О-о-о, мріяти можна багато про що, – простодушно проказав Каспіан.
– Про що ж це, цікавий я знати? – ще дужче вразився Міраз. – Ось ти – про що таке мрієш ти?
Ех, коли б Каспіан був на ту пору дорослішим! Тоді б він, певна річ, знав, що не всім королям можна ввіряти свої потаємні мрії! На жаль, на ту пору принц був ще зовсім хлопчина, тому він безхитрісно відкрився:
– Найбільше у світі я мрію про те, щоб усі жили, як у старі добрі часи!
Якщо до цієї хвилини Міраз бесідував з небожем із тим знудженим виглядом, що нерідко буває у дорослих, коли вони проводять час із дітьми тільки тому, що так потрібно, то після цих слів король здригнувся і вперше за довгий час пильно подивився на небожа.
– Що-що?! Це які такі часи?!
– Як, дядьку, невже ви не знаєте?! – здивувався Каспіан. – Тоді, давним-давно, все було інакше. Тварини вміли розмовляти, а в джерелах та на деревах жили чудові істоти – наяди та дріади. У лісах можна було зустріти чарівних чудесних маленьких фавнів, у яких козячі ніжки, а…
– Нісенітниця! – перебив його Міраз. – Казки! Казочки для немовлят! Чуєш?! Нетямущих не-мов-лят! У твої роки про казочки слід забути на віки вічні! Час уже помислити про ратні подвиги та славу!
– Дядьку, та я ж… я ж саме і задумався про те, якою славою укрили себе безстрашні переможці Білої Чаклунки! Ти лише послухай! Одного разу всю країну захопила Біла Чаклунка. А щоб утримати владу, вона наслала на землю хуртовини й завірюхи і зробила так, щоб на землі завжди була зима. Аж ось, не знати звідки взялися, з'явилися двоє маленьких хлопчиків і дві дівчинки. Вони перемогли Відьму і стали королями й королевами Нарнії. А звали їх Пітер, Сьюзан, Едмунд і Люсі. Правили вони довго та щасливо, і ніхто інший, як сам Аслан…
– Який такий Аслан?! – підвищив голос король, і з його тону кожен більш-менш досвідчений придворний здогадався б – зараз краще промовчати. Та Каспіан, на жаль, не був придворним, тож захоплено вів далі:
– Не знаєте? Аслан – то великий лев, що приходить з-поза моря.
– Хто?! Хто розповідає вам оті всі побрехеньки?! – гучним державним голосом гримів король, миттєво перетворившись із дядечка на грізного властителя, що Каспіан із переляку аж зблід і замовк. – Ваша королівська величносте! Я вимагаю відповіді! Негайно! Дивіться мені в очі: ну, хто у нашому королівстві поширює ці підступні казочки?!
– Н-не-е… ня-ня, – затинаючись, пробелькотів наляканий Каспіан.