Сонце сідало. Усі намагалися не дивитися на ворота, які от-от розчахнуться.
XII
РАК, РЕДЬКА І СОНЕЧКО
Назавтра, справді, прийшли по Гугнявого. З десяток хазяїв мало не побилися. Одні казали, що вони були першими, інші, що вони. Добре, хоч до бійки^не дійшло.
Потім знову запала тиша. І чекання. Копиця і Песик сиділи в клітці третього дня. Вони просиділи в ній увесь день. Сонце зайшло, і згасла остання надія.
— Час показати, що ти хоробрий, — наставляв Копиця.
— Еге, — відказав Песик, — і присунувся ближче до густого кучерявого хутра.
Ворог:. р<*г^т*-пилися.
— Ось і все. — сказав Копиця.
— Так, — погодився Песик і зарився головою в хутро друга.
— Сміливіше, — тихо підбадьорив Копиця. — Підведи голову. Надія вмирає останньою.
Песик підняв голову. Він сидів між лап Копиці. Обоє не зводили очей з розчахнутих воріт, в яких догорало призахідне сонце.
Але то була не чорна вантажівка. То було троє людей. Здоровань у шортах, червоний, як варений рак, та ще й дуже розгніваний. Страшенно худезна жіночка в заквітчаному капелюшку на голові, біла, як редька, і теж розлючена. А між ними — найдивовижніше з того, що будь-коли бачив Песик — зовсім мала дівчинка. З рудим волоссям, прямим, як солома, здавалося, у неї сонечко навколо голови. Стиснуті кулачки. І широко роззявлений рот, який репетував:
— Хочу собаку!
Позаду трьох відвідувачів стояв директор, як завжди, байдужий.
— А це що таке? — гарикнув Копиця. Йому відповіли одразу з усіх кліток:
— Туристи!
Від цього слова увесь притулок зайшовся несамовитою люттю.
— Геть туристів!
— Забирайтеся!
— Ми сюди потрапили через вас!
— Через вас мерія прийняла постанову від 1 липня!
— Турист — гроза собак!
— Пустіть, я з'їм туриста!
— Забирайтеся до мера!
Але увесь той лемент перекривав крик рудого сонечка:
— Хочу собаку!
— Та не кричи так, буде тобі собака, — умовляв червоний рак.
— Ти ж бачиш, скільки тут гарненьких собачок, — скрекотіла уквітчана редька.
— Хочу собаку!
— Добре, ми зрозуміли. Тато і мама виберуть для тебе собаку.
— Ні, я хочу вибрати його сама!
— Гаразд, гаразд, вибереш сама. Дивись, ось цей, наприклад. Він такий гарненький. Здається, пудель.
— Не хочу пуделя!
Собаки, які спочатку, почувши той лемент, застигли були від подиву, тепер просто божеволіли. Ті кидалися на ґрати, ті билися головами об стіни, і всі кричали:
— Годі!
— Хай вона замовкне!
— Геть!
— Припиніть ці тортури!
— Вимкніть звук!
— Геть дівчисько!
Але все те перекривав виск:
— Ні, я хочу фокстер'єра!
Не гавкали тільки Копиця і Песик. Від ревища рудого сонечка у них лящало в вухах, і тому вони мовчки скрипіли зубами. Вони дивилися на тих трьох, які підходили до них, і Песик, сам того не помічаючи, все глибше ховався між лапами Копиці.
І ось ті підійшли до них. Зупинилися перед їхньою кліткою.
— Я хочу цього!
— Оцю волохату вівчарку? — вигукнула уквітчана редька. — Непогано. Вона чудова. Як ти на це, любий?
— Кого завгодно, хоч жирафу, тільки щоб вона замовкла, — відказав супер-рак, дивлячись кудись вбік.
— Ні, не цього, а цього!
Маленьким тремтячим пальчиком вона вказувала на Песика.
— Що? Це страхіття? — злякалася заквітчана ріпа.
— Так, цього!
— І мови бути не може.
— Тільки цього і ніякого іншого!
— Нізащо!
Розлючена редька кричала не гірше доньки. Та Песик вже нічого не чув. Він повернувся і заховався головою в живіт Копиці, швидко цідячи крізь зуби:
— Ні, не хочу, я лишусь з тобою, я не хочу з тобою розлучатися... Не віддавай мене...
— Не будь дурнем, — умовляв його Копиця, намагаючись приховати хвилювання, — це шанс вижити, не втрачай його.
— Не хочу! Я тебе не кину! — заперечив Песик. І раптом кинувся на ґрати, вишкіривши зубки, ніби хотів покусати усіх тих трьох.
— Та він ще й кусається, — зойкнула редька, відскакуючи.
— Чудово! Чудово! Він кусається! Я хочу злого собаку! Я хочу цього!
XIII МІЙ ПЕСИК
Ось так вони його й забрали. Страхітливе руде сонечко не поступилося, незважаючи на істерику білої редьки. Зрештою, не витримав і рак, зауваживши:
— Та нехай вже бере цього собаку, хай йому грець! А то вона знову перестане їсти.
Клітку розкрили. Сам директор, як завжди, байдуже став його витягати. Песик упирався всіма чотирма і відбивався зубами. Але Копиця виштовхнув його з клітки. Одним махом. І Песик перестав пручатися. Він тихо хлипав на руках у рудого сонечка, яке раптом стало дуже ласкавою дівчинкою, яка весь час повторювала, пестячи його:
— Мій песик, мій песик, мій песик.
Песик був надто засмучений і не помітив того, що мало б його насторожити.
Він просто плакав. І думав, що плакатиме до кінця життя. Не зупиняючись. Але печаль дивна. Навіть зовсім зго-рьований помічаєш такі речі, які не мають до неї жодного стосунку. Тож, плачучи і розуміючи, що втрачає Копицю назавжди, він зауважив, що дівчинка пахне вишнею. Дивний запах, тим більше, що для вишні було зарано. Песику довелося дізнатися: його господиня не зважала на пори року чи час доби. Якщо вона чогось хотіла, отримувала негайно. По обіді вона, вочевидь, захотіла вишень. А ввечері забажала собаку.
Обидві стулки воріт розчинилися. Троє туристів вийшли під лемент оскаженілих собак.
ГАРНО ВИШКОЛЕНА ГОСПОДИНЯ
На цьому спогаді Песик завжди прокидається. Чорна вантажівка. І прощальний погляд Копиці. Песик розплющує очі. Він прокинувся від власного завивання. Цього разу прокинулася й Вишенька.
Розбудив її не плач Песика, а якийсь внутрішній голос, який сказав: "Прокинься, Песик сумує!" Вона вибігає зі спальні. Кидається на кухню. Хапає тремтячого Песика на руки. Хоча це й не рекомендується, вона стоїть босоніж на холодних плитах кухні. Хоча цього й не можна, вона несе песика до спальні. Хоча це категорично заборонено, вона кладе його поруч з собою в ліжко. І починає шепотіти на вушко. Дуже ніжно. І дуже довго.
— Знову привидівся кошмар? Не потерпай, Песику, я з тобою. Я ніколи тебе не кину. Ніколи!
Вона заспокоює його, і він знову мирно засинає. Та ще й гордий з себе. Еге ж, гордий, бо може сказати: "Чорнуха і Копиця були б задоволені. Вишенька — чудова господиня. Я її гарно видресирував". Утім, це було зовсім непросто... Де там! Зовсім непросто.
XV
ХАЙ ЖИВУТЬ ЧАЙКИ
Зрозуміло, в перші дні все було ідеально. Вишенька вирішила заспокоїти песика, який плакав з ранку до вечора. А якщо Вишенька вирішила...
Вона не розлучалася з Песиком. Носила на руках і ніжно заспокоювала. Це був зовсім не той голос, що в собачому притулку. Це був внутрішній голос. І Песик чув той голос, ніби сидів всередині Вишеньки. Важко пояснити. Так, ніби Вишенька зі своїх слів ткала йому теплу і муркітливу ковдру.
Поволеньки він перестав плакати, і вона повела його на пляж. Там він почав гасати за чайками.
— Подивись лишень на цього приблудька, — гиготів Здоровань, — незугарний навіть чайку впіймати, так до кінця життя тільки те й робитиме, що полохатиме їх! Ну й дурні ж собаки...
Тут Здоровань вставав і сам починав бігати. Тільки він бігав без мети. Він бігав, присідав, розводив руки, віддувався, вставав, знову бігав... Цілими годинами. А коли кінчав так вправлятися, знову лягав біля Перчички, дуже гордий з себе. (Було б чого!)
— Ти знову упрів, — докоряла йому Перчичка.
То була чистісінька правда: Здоровань, хоч ніколи й не купався, завжди був мокрий з ніг до голови.
— Треба підтримувати форму, — відповідав він, намагаючись головою дістати колін.
А що він постійно бігав за тією своєю формою і постійно обливався потом, то й набув специфічного запаху мускусу, який Песик одразу вловив. Той запах він знав ще зі звалища. Так пахло з кутка шкуродерів. Від полишених на сонці баранячих шкур. Той запах колись дуже вабив Песика, але Чорнуха заборонила йому і близько підходити до решток баранів.
— Ними харчуються чайки, — зневажливо кидала вона. Тому Песик ніколи близько не підходив до Мускусного
Здорованя. Як і до Перчички. Бо поки Здоровань бігав, скакав, упрівав, нарощував м'язи і запах, Перчичка діставала з сумочки дивний маленький слоїк і бризкалася ним зранку до вечора. Коли вона це зробила вперше, Песик саме лежав поруч. Вона витягла слоїк із сумочки, відгвинтила корок, мудрований, ніби церковний дах, і давай бризкати голову, плечі, пахви, геть усе. Кілька крапель потрапило на писок Песика, і він так чхав, так чхав, мало не вмер. Здавалося, в ніздрі йому набилося повно перцю.
— Що це таке? Ану припини чхати! Ці тварини просто небезпечні для здоров'я! — зойкнула Перчичка.
Та так, що Песик притьмом припав до ніг Вишеньки.
— Ти що зробила моєму собаці? — поцікавилася Вишенька тоном, який не обіцяв нічого доброго.
— Я йому нічого не робила, моя ля л юсенько! Цей бридкий пес сам треться біля мене.
— Мій песик не бридкий, — осміхнулася Вишенька. — І нікому не раджу називати його бридким.
По тому вона побігла з Песиком ганяти чайок. Вони сріблом вилискували в небі, білими блискавками крил розчахуючи повітря. Було дуже гарно. Песик гасав, підстрибуючи. Але іноді замість чайки в синяві неба він бачив щось інше. Біле. Залізне. Важке. Воно летіло обертаючись. Тоді Песик вклякав на місці і протяжно вив, як біля мертвої Чорнухи. А тоді пригадував прощальний погляд Копиці і скімлив, скімлив, скімлив, поки Вишенька не брала його на руки, притискала до грудей і розмовляла з ним своїм теплим внутрішнім голосом.
XVI
НАРЕЧЕНИЯ ІМ'ЯМ
Ще один гарний спогад перших днів — церемонія наречения іменем.
Того вечора друзі з кемпінгу зібралися біля вагончика Здоровила та Перчички. (Щороку вони проводили відпустку в цьому кемпінгу. Поблизу Ніцци).
Спека стояла неймовірна, а вони розвели багаття. Щоб було веселіше. Песику це аж ніяк не здавалося веселим. Йому було спекотно. Зсунули докупи чотири чи п'ять столів, на які понаставляли їжі і цілий ліс пляшок. Усі по-всідалися за столи і Песик теж — на колінах у Вишеньки. А її посадили на почесне місце. Певно, тому Здоровань називав її "моя королівна".
І певно, через оті пляшки усі співали дедалі гучніше.
Песику той спів аж ніяк не подобався. Від нього лящало у вухах. Він ще й страху добряче наївся. Бо ніколи не бачив і не чув стільки людей одразу. Він зіщулився на колінах у Вишеньки. Аби лиш про нього забули. Але це нічого не дало. Зненацька Здоровань високо здійняв склянку і загорланив:
— Треба було б це щуреня якось назвати! ("Щуреня" — то Песик.)
— Згода, згода! Треба дати йому ім'я! — підхопили гості, які весь час поділяли думку Здорованя.
Вишенька міцніше притисла до себе Песика.
— Що скажеш, моя королівно?
— Подивимось, — відповіла вона, заздалегідь не погоджуючись.