Хлопчик оповідав, звірі слухали, коли це свиснув Гепард:
— Тихо!
Здалеку долинув регіт Гієни. Але не звичайний. Надто лютий... 1
— Там щось не так з Абіссинськими Голубоньками! Гепард зірвався на лапи.
— Я туди! Доганяй, Пастуше, разом з отарою! І вже здалеку:
— Казав я тобі не вірити "цьому"!
На світанку, коли Африка дістався колючих чагарів, серце йому урвалося. У чагарях нікого не було! Гієна зникла. Зник і Гепард. І всюди сліди боротьби... І ніхто, звісно, нічого не бачив. Козиний Король мало не вмер.
— Моя Абіссинська Голубонька! Найгарніша, на точених ніжках! Перлина очей моїх! Найрідкісніша! Ось до чого доводить дружба з гепардами! Він її зжер! Проклятий пастуше, геть з очей моїх з твоїми порадами про колючі чагарі! Забирайся! Геть, поки я тебе не вбив!
Хіба він міг лишитися в Сірій Африці? Надто сумні спогади. Може, повернутися до Жовтої Африки? Без Казанка? Ні. Хлопчик згадав про Сіру Горилу саванн. Зелена Африка. "У мене є там родич"...
— Чим платитимеш за проїзд? — поцікавився шофер.
— Митиму твою вантажівку, — запропонував Африка.
— Не варто її мити. Тут основне двигун.
— Готуватиму тобі їсти.
— Нема чого готувати, — шофер показав запас чорних сухарів і бринзи.
— Я тобі розповідатиму історії.
— Гаразд, я люблю історії. Вони не дадуть мені куняти. Залазь. Якщо буде нецікаво, викину тебе за вікно.
Ось так вони й поїхали з Сірої Африки.
Поки шофер вів машину (дуже швидко), Африка оповідав. Але, оповідаючи, думав про інше. Що сталося з кізонькою, Гепардом та Гієною? Чи й далі втрачатиму я друзів? Може, я несу нещастя?
Вставало і сідало сонце. Сумна поїздка. Довга поїздка. Дуже довга поїздка. Дуже спекотна. І все рівнинами.
Грузовичок був критий бляхою, на кшталт невеличкого автобуса, і страшенно деренчав. Шофер брав пасажирів. І всі платили. Дорого.
— У мене тут їде хлопець, який оповідає! — і накручував плату. Занадто. Африка сказав йому про те:
— Шофере, ти набрав надто багато людей. І їдеш надто швидко...
— Мовчи і розповідай!
Африка оповідав удень і вночі. Уночі вони бачили очі, які їх слухали.
І одного ранку з усіх грудей вирвався голосний крик.
На обрії, за морем сухої порепаної землі з'явилися зелені хвилі джунглів.
Зелена Африка!
Сіра Горила саван не збрехала.
Усі прикипіли до шибок, волаючи від щастя. Шофер наддав газу, і вони з розгону влетіли до лісу. Звісно, на повороті, де росли велетенські папороті, автобус з'їхав з дороги і перекинувся.
Треба було чути, як гарчав двигун і як брязкотіла бляха.
Останнє, що бачив Африка, перш, ніж знепритомніти, був автобус, який як старий скарабей, що впав на спину, крутив у повітрі чотирма своїми погнутими колесами. .
8
— Мамо Біа, Мамо Біа, він прокидається!
— Звичайно, прокидається, бо я його вирятувала.
— Не думала, що він прийде до тями так швидко...
— Татку Біа, Старий Шкарбане, як давно я лікую?
— Змалку, ось вже п'ятдесят років!
— І чи хто коли не одужав, Татку Біа, скажи!
— Не було таких. Усі одужували. Це просто чудо...
— Ніяке не чудо, а добра рука Мами Біа.
— Тільки цього я не сподівалася врятувати...
— Що ти, Старенька, цей міцніший за інших, він проживе сто років!
Певний час Африка в своєму запамороченні чув ті смішки і шепіт. Він розплющив очі.
— Мамо Біа, він розплющив очі!
— Бачу, що він розплющив очі. Дай йому кокосового молока. Африка випив молока. Холодного, густого, солодкого,
трішки терпкого. Воно йому смакувало.
— Здається, йому сподобалося.
— Татку Біа, я бачу, що воно сподобалося, він випив усе. Африка знову поринув у сон.
Коли він опритомнів удруге, в хаті було порожньо. Втім, він почув, як хтось йому каже:
— Здоров був.
То був металічний і гугнявий голос дивного блакитного птаха з червоним хвостом і дзьобом, щоб розбивати горіхи. Птах сидів на глиняному горщику.
— Здоров, — відповів Африка. — Ти хто?
— Я папуга. А ти хто?
— Я був пастушком, а ще купцем майже...
— Невже? — здивувався папуга. — Як Татко Біа. І як він, певно, станеш тепер селянином.
— Мені можна вийти? — поцікавився Африка.
— Якщо можеш триматися на ногах, чому ж не вийти? Африка обережно звівся. Даремно. Він повністю одужав.
Ніби вся та сила, яку він втратив через аварію, повернулася до нього, поки він спав. Тоді він радісно заволав і вибіг з хати. Та той крик став зойком жаху: хата стояла на високих палях і Африка полетів з висоти. Він заплющив очі, чекаючи удару. Але того не сталося. Його зловили в повітрі неймовірно сильні руки і міцно притисли до широких, волохатих і м'яких, мов ліжко Козиного Короля, грудей. І хтось зареготав так, що всі лісові птахи порозліталися.
— Татку Біа, ти міг би сміятися не так гучно!
— Хай тобі. Усіх побудив! Увесь ліс обурювався.
— Дивись, Мамо Біа, він зовсім одужав!
Татко Біа розмахував Африкою в повітрі, показуючи його крихітній бабусі, яка вийшла з гущавини.
— Не варто галасувати, Татку Біа, я й так бачу, що він одужав.
Африка страшенно здивувався. За старою йшла велетенська чорна горила з яйцеподібним черепом. Вона несла великий запас рожевих папай — найсмачніших фруктів і найкращих ліків.
— Дивно, — зауважила Горила. — Татко Біа ніяк не може втямити, що ти їх всіх відздоровлюєш.
— Помовч, розумнице, — відказала Мама Біа. — Він вдає подив, щоб догодити мені.
— Он як... — сказала Горила.
9
Хата Татка Біа та Мами Біа стояла на чотирьох палях на самісінькій середині зеленої-зеленісінької галявини.
— А для чого палі? — поцікавився Африка.
— Щоб до нас не залазили змії, хлопче.
А довкола ліс високою стіною, ніби вони на дні глибокої зеленої Криниці.
Татко Біа і Мама Біа лікували й годували Африку. Вони не питали його ні про що. І не примушували працювати.
Удень вони поралися на галявині і коло дерев. Уночі говорили.
Вони багато жили. Знали усіх людей і усіх звірів Зеленої Африки. У них всюди були діти й родичі, в усіх трьох Африках, і в Іншому Світі.
— Іншому Світі? А що це таке?
Татко Біа вже розкрив був рота, щоб відповісти Африці, та його перервав далекий тріск гілля і шум листя. Десь впало велетенське дерево аж джунглі здригнулися. Потім запала глибока тиша, і Татко Біа зітхнув:
— Інший Світ? Можливо ми невдовзі всі будемо в Іншому Світі...
— Помовч, — сказала Мама Біа. — Не забивай дишні голову такими думками.
Африка став допомагати Татку Біа і Мамі Біа. Він ходив з ними до лісу збирати плоди, і щосуботи вони втрьох носили їх на базар у сусіднє містечко. Татко Біа, був гарним торговцем, продавав плоди голосно їх вихваляючи. Люди також йшли на пораду до Мами Біа, яка за безцінь лікувала майже всі хвороби. Та найбільш відомим невдовзі став Африка. Побазарювавши, люди збиралися послухати його.
— Правда, він гарно оповідає?
— Мов із книги читає!
— Ну і гарно оповідає!
— А ти розкажи про своє життя!
Того дня, коли Татко Біа попросив про це, йшов дощ. Та ще й який! Був час розповідати. Татко Біа та Мама Біа слухали Африку, скрушно хитаючи головами.
— То у тебе немає батька? — спитав Татко Біа, коли Африка скінчив оповідь.
— Ні, немає.
— І матері немає? — зітхнула Мама Біа.
— Ні, немає.
Запала незручна мовчанка, бо всі троє подумали одночасно про одне і те ж.
Отак він став Африкою Н'Біа, останньою дитиною Татка та Мами Біа, які до нього мали чотирнадцять дітей, розпорошених тепер по всіх Африках та всіх землях Іншого Світу.
10
Минали роки, і дерева падали усе частіше. Джунглі порідшали. Лиця у Татка та Мами Біа вкривалися дедалі глибшими зморшками.
— Не турбуйся. Колись вони зупиняться.
Втім, Мама Біа знала, що вони ніколи не зупиняться.
У сезон дощів зрізані дерева скидали до річок Зеленої Африки, які текли до моря. Африка і Горила сиділи на березі і дивилися, як пливуть товсті колоди. Горила важко зітхнула:
— Вже небагато лишилося.
Аби якось відволікти її від сумних думок, Африка запитав:
— У тебе є родич в Сірій Африці?
. — Такий череватий Коротун з пласкою головою, що живе в Саванах? — байдуже перепитала Горила.
Запала мовчанка. І тільки чути було, як рівномірно працюють пили.
— А куди зрештою потрапляють ці колоди? — запитав Африка.
Горила продовжувала пильно дивитися на річку:
— А куди вони мають потрапляти? Та ж до Іншого Світу! І додала, ніби говорячи до себе: ч
— Господи, я маю зважитись! Маю зважитись!
— І я теж, — озвався біля них дуже дивний голос. Швидше якийсь глибокий і невиразний подих, майже
безголосий голос.
— А тобі що, — Горила стенула плечима. — Ти не живеш на деревах! '
— Звичайно, — погодився Крокодил, — я живу у воді, але тепер у моїй воді твої дерева...
Татко Біа теж зважився:
— Збирайтесь, ми йдемо звідси.
— Чому? — здивувався Африка.
Татко Біа підвів його до узлісся і показав суху порепану рівнину, якою Африка їхав на вантажівці безконечні дні і ночі.
— Тут, — пояснив Татко Біа, — ще недавно були джунглі аж до виднокраю. А тепер вирубали усі дерева. А коли немає дерев, немає й дощу. І нічого не росте. Земля така тверда, що навіть собака не може загребти в ній кістку.
Зненацька Татко Біа ткнув пальцем у землю.
— Дивись.
Африка прослідкував, куди вказував палець Татка Біа, і побачив щось дуже манюнє, чорненьке, блискуче і люте, яке вперто пхалося до лісу, розмахуючи над головою ятаганом.
— Навіть Чорному Скорпіонові не до вподоби ця посуха!
Татко Біа замовк. Гарячий подув вітру підняв хмарку пилюки.
— Ось що стане з нашої галявини... У них пересохли губи.
— Ну що, — мовив Татко Біа, — пішли.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ІНШИЙ СВІТ
Отак Татко Біа, Мама Біа та їхній син Африка переселилися сюди, до нас, до Іншого Світу. У нашому місті мешкав їхній родич. Родич купив газету, аби допомогти Татку Біа знайти роботу. Татко Біа ладен був робити будь-що.
Але в газеті писалося, що майже ніякої роботи і не було.
— Не турбуйся, — підбадьорювала його Мама Біа, — ти обов'язково щось знайдеш.
І одного дня родич справді знайшов.
— Ось, — він обвів кульковою ручкою оголошення в газеті, — те, що тобі треба!
І Татка Біа взяли на роботу до муніципального зоосаду "доглядати тропічну оранжерею".
— Що таке "тропічна оранжерея?" — поцікавився він.
— Щось на зразок скляної клітки, куди вони зачиняють наші дерева, — пояснив родич.
1
Дерева майже позасихали. Татко Біа їх виходив.
Всеньке життя Африка пригадуватиме той день, коли він уперше прийшов до зоосаду.