Тут немає ані дерев, ані струмочка, сонце нещадно палить її своїм промінням від світанку до вечора. Є тут викладені з каменю обори для худоби з великими рогами й запалими боками. "Зітхання" – так називається ця вбога садиба.
Оталора чує в колі пеонів, що Бандейра скоро прибуде з Монтевідео. Він запитує, з якою метою. Хтось пояснює йому, що є тут один чужинець, який вибився в ґаучо, але вже уявляє себе великим начальником. Оталора розуміє, що це жарт, але йому приємно, що такий жарт уже став можливим. Потім він довідується, що Бандейра посварився з одним представником влади, й той перестав підтримувати його. Ця новина йому приємна.
Прибувають ящики зі зброєю; прибувають глечик і срібний таз для покоїв жінки; прибувають фіранки з візерунчастої камки; а одного ранку прибуває із-за гір похмурий вершник з густою бородою та в пончо. Його звуть Ульпіано Суарес, і він капанґа, тобто охоронець Асеведо Бандейри. Він розмовляє мало і з бразильським акцентом. Оталора не знає, чим пояснити його стриманість – ворожістю, зневагою чи просто грубістю. Але він твердо знає, що для успіху задуму, який він обмірковує, йому треба заприятелювати з цим чоловіком.
А потім у життя Бенхаміна Оталори входить кінь світло-гнідої масті, з чорною гривою і чорним хвостом; його збруя прикрашена металевими бляшками, а сідло підбите тигрячим хутром. Цей баский кінь став для хлопця символом могутності його патрона, а тому в ньому прокинулося жадання заволодіти ним, жадання палке, люте й невтримне – і не тільки ним, а й жінкою, яка мала таку ясно-білу шкіру й руде волосся. Жінка, збруя і кінь стали для нього невід'ємними атрибутами чоловіка, з яким він хотів покінчити.
Тут історія ускладнюється й заплутується. Асеведо Бандейра володіє надзвичайним умінням залякувати людей. Причому він робить це з диявольською обміркованістю – доводить свого співрозмовника до крайнього приниження поступово, то ніби жартома під'юджуючи його, то всерйоз страхаючи. Оталора вирішує застосувати цю підступну тактику для здійснення свого нелегкого задуму. Він сповнений рішучості поступово витіснити Асеведо Бандейру. Через участь у спільних небезпечних справах він домагається дружби Суареса й розповідає йому про все; Суарес обіцяє свою допомогу. Багато чого відбувається потім, але мені відомі лише окремі факти. Оталора не підкоряється Бандейрі; він постійно забуває, виправляє або перекручує його накази. Здається, що світ увійшов з ним у змову й прискорює плин подій. Якось пополудні в степу біля Такуарембо відбувається перестрілка з людьми зі штату Ріу-Ґранді-ду-Сул; Оталора самовільно стає на місце Бандейри й веде на бій уругвайців. Куля пробиває йому плече, але того вечора Оталора повертається в "Зітхання" на гнідому огирі хазяїна, й у той же таки вечір кілька крапель його крові розмазуються на тигрячому хутрі, й у ту ж таки ніч він спить із рудоволосою білошкірою жінкою. Інші перекази змінюють порядок цих подій і не підтверджують, що вони сталися в один день.
Бандейра, проте, номінально залишається верховодою. Він віддає накази, які не виконуються; Оталора його не чіпає – чи то за інерцією, чи то з жалості.
Остання сцена цієї історії відбувається під час гулянки останньої ночі 1894 року. Тієї ночі люди на садибі "Зітхання" їдять м'ясо щойно засмаженого барана і п'ють хмільні трунки, від яких шумує кров; хтось бренькає на гітарі мілонгу, якій немає кінця. Сидячи на чолі столу, п'яний Оталора почуває себе найщасливішою людиною в світі, він буйно радіє і веселиться; нарешті доля піднесла його на недосяжну височінь, на сьоме небо. Бандейра сидить мовчки посеред галасливого товариства, спостерігаючи, як спливає розгульна ніч. А коли дзиґарі видзвонюють дванадцяту, він підводиться з виглядом людини, яка згадала про невідкладну справу. Підходить до дверей кімнати, в якій живе рудоволоса жінка, й тихо стукає в них. Вона відчиняє двері відразу, мовби чекала, що зараз її покличуть. Виходить боса й напівроздягнена. Голосом, у якому бринять солодкі й ніжні ноти, хазяїн їй наказує:
– Якщо ви з портеньйо[220] так кохаєте одне одного, поцілуй його зараз же, щоб усі бачили.
І додає брутальну погрозу. Жінка хоче вчинити опір, але двоє чоловіків хапають її під руки й штовхають до Оталори. Залившись слізьми, вона цілує його в обличчя й груди. Ульпіано Суарес дістає револьвер. Й Оталора встигає зрозуміти, перш ніж помре, що його зрадили на самому початку, що вже відтоді він був засуджений на смерть, що йому дозволили кохати, наказувати й почувати себе тріумфатором тільки тому, що для них він був уже мрець, тому, що для Бандейри він був уже мрець.
Суарес стріляє з майже підкресленою недбалістю.
Теологи
Спустошивши сад, осквернивши чаші та вівтарі, гуни вдерлися верхи на конях до монастирської книгозбірні, з лайкою пошматували незрозумілі для них книжки і спалили їх, мабуть, боячись, що в тих літерах захована образа їхньому Богові, яким була для них крива залізна шабля війни. Згоріли палімпсести та кодекси, але в самому центрі вогнища, в попелі, збереглася майже неушкодженою дванадцята книга "Civitas Deі", де розповідається, як Платон навчав в Афінах, що наприкінці віків усе повернеться у свій колишній стан і він знову проповідуватиме тут, в Афінах, це саме вчення. До тексту, який не згорів у вогні, ставилися з особливою пошаною, й ті, хто читав його та перечитував у цій далекій провінції, геть забули про те, що автор навів цю доктрину лише для того, аби переконливіше її спростувати. Минуло сто років, і Авреліан{377}, коад'ютор Аквілеї{378}, довідався, що секта монотонів (їх називали також анулярами), яка виникла на берегах Дунаю, проповідує, що історія – це коло, й немає нічого такого, чого вже не було б і чого ніколи не буде. В горах Колесо і Змія замінили Хрест. Усі відчули страх, але всі заспокоїлися, коли стало відомо, що Іоанн Паннонський, який уславився своїм трактатом про сьомий атрибут Бога, має намір розгромити цю огидну єресь.
Авреліанові не сподобалися ці новини, а надто – остання. Він знав, що в богословських матеріях кожне нове слово несе в собі загрозу; потім подумав, що теза часу, який замикається в коло, є надто відмінною, надто скандальною, щоб становити серйозну небезпеку. (Боятися слід тих єресей, які легко сплутати з ортодоксією.) Але його прикро вразило втручання – майже нахабне – Іоанна Паннонського. Два роки тому цей самий чоловік, написавши своє багатослівне "De septima affectione Dei sive de aeternitate"[221], уже зробив спробу привласнити собі тему, яку претендував досліджувати лише він, Авреліан; тепер же, певно, його зазіхання поширилися й на проблему часу, тож він і заповзявся спрямувати на шлях істини анулярів, либонь, за допомогою не ліпших аргументів, аніж ті, якими користувався колись Прокруст{379}, вдаючись до ліків, що вбивають ефективніше, ніж отрута Змія… В ту ніч Авреліан гортав стародавній діалог Плутарха{380} про занепад оракулів і в двадцять дев'ятому параграфі натрапив на глузливі закиди на адресу стоїків, які твердили про нескінченність циклу світів з нескінченною кількістю Сонць, Місяців, Аполлонів{381}, Діан і Посейдонів. Ця знахідка видалася йому сприятливим знаком, і він поклав випередити Іоанна Паннонського й самому розгромити єретиків, що поклоняються Колесу.
Буває, що чоловік домагається кохання жінки для того, щоб забути її, щоб не думати більше про неї; так само й Авреліан хотів перемогти Іоанна Паннонського для того, щоб вилікуватися від неприязні, яку той йому вселяв, а не для того, щоб заподіяти йому зло. Поринувши в працю й захопившись виготовленням силогізмів та пошуками якнайдошкульніших спростувань, щедро розцяцьковуючи свою викривальну промову всіма отими nego[222], autem[223] та nequaquam[224], він відчув певну полегкість, що справді допомогла йому забути про цю неприязнь. Він будував довжелезні, вкрай заплутані періоди, переобтяжені вставними реченнями, в яких недбалість мови та солецизми{382} ніби мали на меті підкреслити його крайню зневагу. Какофонію він перетворив на знаряддя. Передбачаючи, що Іоанн громитиме анулярів, удаючись до грізних інвектив пророка, він, щоб не бути на нього схожим, обрав тон глузливого знущання. Августин писав, що Ісус – це пряма дорога, яка виводить нас із кіл лабіринту, де блукають безбожники; Авреліан з ретельною банальністю по черзі порівняв їх з Іксіоном{383}, з печінкою Прометея, із Сізіфом{384}, з отим фіванським царем, який побачив два сонця, із заникуванням, з папугами, з дзеркалами, з мулами, які крутять корбу, та з дворогими силогізмами. (Поганські легенди все ще жили, зведені на рівень стилістичних прикрас.) Як і всяк, хто володіє книгозбірнею, Авреліан почував себе винним у тому, що не прочитав у ній геть усе. Ця прикра обставина спонукала його віддати належне багатьом з тих книжок, що наче докоряли йому за неувагу до них. Так, він спромігся прикрасити свій опус уривком з трактату "De principiis"[225] Ориґена{385}, в якому заперечується, що Юда Іскаріот знову продасть Господа, а Павло знову спостерігатиме в Єрусалимі за муками Стефана, та фрагментом з "Academica priora"[226] Цицерона, де автор глузує з тих, хто уявляє собі, ніби в той самий момент, коли він розмовляє з Лукуллом{386}, безліч інших Лукуллів та інших Цицеронів кажуть точнісінько те саме в нескінченній кількості однакових світів. Крім того, Авреліан пустив у хід проти монотонів згадуваний текст Плутарха й висловив своє обурення з приводу того, що для ідоловірця lumen naturae[227] важило більше, аніж для них Слово Боже. Ця праця забрала в нього дев'ять днів; а на десятий йому вручили копію спростування, яке написав Іоанн Паннонський.
Воно було майже сміховинно коротке – Авреліан подивився на нього спочатку зневажливо, потім – зі страхом. У його першій частині наводилося тлумачення останніх рядків дев'ятого розділу з "Послання до євреїв", де говориться, що Ісус не приносив себе в жертву багато разів від початку світу, а зробив це лише один раз наприкінці віків. Друга частина пов'язувала біблійну згадку про марне велемовство поган (Матвія, 6, 7) і той фрагмент із сьомої книги Плінія, де стверджується, що в усьому нескінченному Всесвіті немає двох однакових облич.