А в той час моя увага була зосереджена на тій страшній нерухомій фігурі, що лежала простерта на підлозі, втупивши в брудну стелю скляні незрячі очі. Це був чоловік років сорока трьох чи сорока чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, із чорним кучерявим волоссям і короткою, мов обрубаною, бородою. Він був одягнений у важкий сюртук, жилет з чорного сукна і світлі штани; мав білосніжний комір і манжети. Добре вичищений новенький циліндр лежав на підлозі поруч з ним. Його руки були широко розкинуті, а кулаки стиснуті, тоді як нижні кінцівки були скорчені, наче в болісній агонії. На непорушному обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, такої ненависті, якої я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Ця зловісна і жахлива гримаса в поєднанні з низьким чолом, тупим носом і виступаючою щелепою надавали мертвому мавпячого вигляду, а скорчене неприродне положення ще збільшувало цю подібність. Я бачив смерть у різних формах, але ніколи не поставала вона переді мною в жахливішому вигляді, ніж у цій темній брудній кімнаті, вікна якої виходили на одну з головних артерій лондонського передмістя.
Лестрейд, худий і як завжди схожий на тхора, стояв у дверях, вітаючи нас.
— Цей випадок викличе сенсацію, — зауважив він. — Він перевершує все, що я бачив, хоч я й не новак.
— Нема за що вхопитися, — сказав Грегсон.
— Абсолютно, — підтримав Лестрейд.
Шерлок Холмс наблизився до трупа і, ставши на коліна, уважно оглянув його.
— Ви певні, що тут нема жодної рани? — спитав він, вказуючи на численні плями крові, розбризкані по всій кімнаті.
— Цілком, — вигукнули обидва детективи.
— Коли так, то це кров іншої людини, — очевидно, вбивці, якщо тут взагалі було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янзена в Утрехті в 1834 році. Пригадуєте цю історію, Грегсон?
— Ні, сер.
— Прочитайте, це вам не завадить. Нема нічого нового під сонцем. Усе це вже було раніше.
Поки він говорив, його вправні пальці літали туди й сюди, скрізь обмацували, притискали, розстібали, досліджували, в той час як погляд його мав той самий байдужий вираз, про який я згадував. Обслідування відбулося так швидко, що трудно було повірити в його вичерпність. Під кінець Холмс понюхав губи трупа і оглянув підошви його чобіт з лакованої шкіри.
— Його зовсім не пересували? — спитав він.
— Не більше, ніж потрібно було для нашого обслідування.
— Можете відправити його тепер до моргу, — сказав він. — З нього більше нічого не візьмеш.
Грегсон мав напоготові ноші і чотирьох робітників. За його наказом вони увійшли в кімнату, поклали труп на ноші і понесли. Коли піднімали тіло, звідкись випав перстень і, дзенькнувши, покотився по підлозі. Лестрейд схопив його і вп'явся в нього очима.
— Тут замішана жінка! — вигукнув він. — Це жіноча обручка!
З цими словами він простяг її на долоні. Ми оточили Лестрейда і уважно розглядали обручку. Не було ніякого сумніву, що це золоте кружальце колись прикрашало палець молодої жінки.
— Це ускладнює справу, — сказав Грегсон. — А бог мені свідком, вона й так була досить складна.
— А ви не думаєте, що це, навпаки, спрощує її? — зауважив Холмс. — Нема чого її розглядати. Що знайшли в його кишенях?
— Он там усе, — сказав Грегсон, вказуючи на безладно розкидані речі на одному з нижніх східців. — Золотий годинник № 97163 фірми Барро в Лондоні, золотий ланцюжок до годинника, досить важкий і масивний, золотий перстень з масонським знаком і золота шпилька з головою бульдога і рубінами замість очей, шкіряний бумажник з візитними картками на ім'я Еноха Дж. Дреббера з Клівленда, що відповідає літерам Е. Д. Д. на білизні. Гаманця нема, бо гроші — сім фунтів тринадцять шилінгів — небіжчик носив просто в кишені; кишенькове видання "Декамерона" Боккаччо з іменем Джозефа Стенгерсона на титульному аркуші та ще два листи: один адресований Е. Дж. Дребберу і один Джозефу Стенгерсону.
— На яку адресу?
— Американська біржа, Стренд — до запитання. Вони обидва від Гвіонської пароплавної компанії і стосуються відправки суден з Ліверпуля. Отже, ясно, що цей нещасний чоловік от-от мав повернутися в Нью-Йорк.
— Вжили заходів, щоб узнати щось яро цього Стенгерсона?
— Я зробив це одразу, сер, — сказав Грегсон. — Я розіслав оголошення до всіх газет і послав одного з моїх людей на Американську біржу, але він досі ще не повернувся.
— В Клівленд телеграфували?
— Сьогодні вранці.
— Як ви формулювали свій запит?
— Ми докладно повідомили обставини і просили будь-якої інформації, що могла б нам стати в пригоді.
— Ви не запитували про подробиці, пов'язані з якимось вирішальним, на ваш погляд, моментом?
— Я спитав про Стенгерсона.
— І більше нічого? Хіба тут нема обставини, яка, очевидно, є основним стержнем усієї справи? Ви не збираєтесь телеграфувати ще раз?
— Я сказав усе, що мав сказати, — відповів Грегсон ображеним голосом.
Шерлок Холмс посміхнувся сам собі і, здавалося, хотів ще щось сказати, аж тут Лестрейд, який лишався в передній кімнаті, поки у нас точилася ця розмова в залі, знову з'явився, з бундючним і самовдоволеним виглядом потираючи руки.
— Містер Грегсон, — сказав він. — Я тільки що відкрив дуже важливу обставину, що лишилася б непоміченою, коли б я уважно не оглянув стіни.
Очі маленького чоловічка при цьому аж іскрилися; він був, очевидно, в стані затамованого торжества з того, що на очко випередив свого колегу.
— Ідіть сюди, — сказав він, метнувшись назад у кімнату, атмосфера якої здавалась чистішою після того, як не стало в ній жахливого мешканця. — Ану, станьте там!
Він запалив сірника об чобіт і підніс його до стіни.
— Погляньте сюди! — сказав він тріумфуючи.
Я вже згадував, що шпалери подекуди повідставали. Саме в цьому місці кімнати великий кусок їх відвалився, лишивши жовтий квадрат грубої штукатурки. На цьому оголеному місці кривавими літерами було надряпано одно слово: Rache.
— Що ви па це скажете? — вигукнув детектив з виглядом балаганщика, який показує свою виставу. — Цього не помітили, бо воно в найтемнішому кутку кімнати, куди ніхто й не подумав заглянути. Вбивця написав це — чи написала — власною кров'ю. Подивіться на цей мазок, де кров потекла вниз по стіні! Це в усякому разі відкидає думку про самогубство. Чому був вибраний для напису цей куток? Я вам скажу. Подивіться на свічку на каміні. Вона горіла під час убивства, і цей куток кімнати був найкраще освітлений.
— А яке має значення те, що ви знайшли? — роздратовано спитав Грегсон.
— Яке значення?. Це показує, що той, хто писав, хотів вивести жіноче ім'я Rachel, але йому перебили. Запам'ятайте мої слова, коли тільки ця справа буде вияснена, виявиться, що тут не обійшлося без жінки на ім'я Речел. Можете сміятися досхочу, містер Шерлок Холмс. Ви, може, й дуже спритний та розумний, але кінець кінцем старий хорт найкращий.
— Прошу пробачення, — сказав Холмс, який своїм сміхом вивів маленького чоловічка з рівноваги. — Ви, звичайно, перший помітили напис і правильно зауважили, що вік зроблений другим учасником цієї загадкової справи. Я ще не мав часу сам оглянути кімнату, але з вашого дозволу займуся цим зараз.
Холмс витяг з кишені рулетку і велике збільшувальне скло. З цими інструментами він почав ходити по кімнаті, то спиняючись, то присідаючи, а раз навіть ліг на підлозі і притулився до неї обличчям. Він так поринув у своє заняття, що, здавалося, забув про все на світі — все щось мимрив собі під ніс, вигукував, насвистував і підбадьорююче скрикував. Таким він нагадував мені чистокровного пса — добре видресируваного гончака, що кидається вперед і назад через гущавину, скиглячи від запалу, поки не натрапить на загублений слід. Хвилин з двадцять продовжував він своє дослідження, якнайточніше вимірюючи відстань між слідами, яких я зовсім не помічав, часом прикладаючи свою рулетку до стіни в такий же чудернацький спосіб. В одному місці він дуже старанно зібрав з підлоги невеличку купку сірого пилу і поклав його в конверт. Нарешті він розглянув через лупу напис на стіні, пильно придивляючись до літер. Проробивши все це, він, здавалося, вдовольнився, бо знову поклав рулетку і лупу в кишеню.
— Кажуть, що геніальність — це невичерпна здатність працювати, — зауважив він з усмішкою. — Це дуже невдале визначення, але його можна застосувати до роботи детектива.
Грегсон і Лестрейд з великою цікавістю і деякою зневагою стежили за рухами свого колеги-любителя. Обидва, певно, не розуміли того, що я вже почав усвідомлювати: вони не помічали, що всі дії Шерлока Холмса були спрямовані до певної практичної мети.
— Ну, що ви про все це думаєте? — спитали вони разом.
— Я відібрав би у вас заслугу в цьому ділі, якби наважився допомагати вам, — зауважив мій приятель. — У вас такі успіхи, що моє втручання просто зайве.
В його голосі відчувався неприхований сарказм.
— Якщо дасте мені знати, як іде розслідування, — продовжував він, — то я радо допоможу вам чим тільки зможу. Тимчасом я хотів би поговорити з констеблем, який знайшов труп. Можете дати мені його прізвище і адресу?
Лестрейд зазирнув у свою записну книжку.
— Джон Ренс. Він зараз вільний від служби. Ви знайдете його в будинку № 46 на Одлей Корт, Кенінгтон Парк Гейт.
Холмс записав адресу.
— Ходімо, докторе, — сказав він. — Провідаємо його. А вам скажу одну річ, яка може допомогти в цій справі, — продовжував він, повертаючись до двох детективів. — Тут було вчинено вбивство. Убивця — чоловік більш як 6 футів заввишки, у розквіті сил: має малі, як для його зросту, ноги, взутий у грубі з тупими носками чоботи і курить тріхінопольські сигари. Він приїхав сюди з своєю жертвою в чотириколісному кебі, запряженому конем, у якого на трьох ногах були старі підкови, а на передній правій — нова. Очевидно, вбивця мав рум'яне обличчя, нігті на правій руці були в нього дуже довгі. Це лише кілька вказівок, але вони можуть вам стати в пригоді.
Лестрейд і Грегсон перезирнулися один з одним, недовірливо посміхаючись.
— Якщо цей чоловік був убитий, то як? — спитав Лестрейд.
— Отрута, — одрубав Шерлок Холмс і рушив до виходу. — Ще одно, Лестрейд, — додав він, обертаючись у дверях: "Rache" — по-німецьки "помста"; отже, не марнуйте часу на розшуки міс Речел.
Кинувши цю фразу, як парфянську стрілу, він вийшов, лишивши обох суперників з роззявленими від подиву ротами.
Розділ IV
РОЗПОВІДЬ ДЖОНА РЕНСА
Була перша година, коли ми вийшли з будинку № 3 на Лорістон Гарден.