Будь ласка, містере Холмсе, не забувайте про це, бо я зовсім не маю наміру заподіяти вам шкоди.
— Я теж не маю наміру заподіяти вам шкоди, докторе Стерндейл. I найпростішим доказом цього є те, що я, знаючи одному мені відомі речі, послав по вас, а не по поліцію.
Стерндейл сів, важко переводячи подих, мабуть, уперше в житті охоплений шанобливим страхом. У голосі Холмса відчувалась така впевнена сила, що їй неможливо було не скоритись. Наш гість трохи помовчав, стискаючи й розтискаючи кулачиська і не помічаючи цього через хвилювання.
— Що ви маєте на увазі? — спитав він кінець кінцем.— Якщо ви збираєтесь мене дурити, містере Холмсе, то не на такого наскочили. Давайте не будемо грати в піжмурки. Що конкретно ви маєте на увазі?
— Зараз я вам скажу,— відповів Холмс,— і зроблю це тільки тому, що сподіваюсь: за відвертість ви віддячите відвертістю. Моє рішення цілком залежатиме від того, як ви будете захищатись.
— Захищатись?
— Так, сер.
— Захищатись від чого?
— Від звинувачення у вбивстві Мортімера Трідженніса.
Стерндейл утер лоба носовою хусточкою.
— Слово честі, ви робите успіхи,— промовив він.— Невже вся ваша слава грунтується на самих обманах?
— Зараз обманути хочете мене ви, докторе Стерндейле, а не я вас,— сухо відповів Холмс.— Щоб довести вам це, наведу факти, на підставі яких я й дійшов такого висновку. Повернення з Плімута, коли ви дозволили, щоб більшу частину вашого багажу відправили в Африку, було першим сигналом звернути на вас увагу. Це дало підставу припустити можливість вашої участі у цій драмі.
— Я повернувся, щоб...
— Я чув ваші пояснення і вважаю їх недостатніми й непереконливими. Облишмо це. Ви прийшли сюди спитати, кого я підозрюю. Я відмовився відповісти. Потім ви пішли до священика, почекали там якийсь час, не заходячи в будинок, і кінець кінцем повернулись додому.
— Як ви про це дізналися?
— Я стежив за вами.
— Я нікого не бачив.
— Цього й слід сподіватися, коли стежу я. Вночі ви не спали, обмірковуючи певний план, а рано-вранці заходились його виконувати. Ви вийшли з дому ледь благословилось на світ, узяли жменю червонястого гравію, купа якого лежить біля ваших воріт, і поклали його в кишеню.
Стерндейл, почувши це, аж скинувся й здивовано втупився в Холмса.
— Потім ви швидко пішли до будинку священика. На вас були, дозвольте зауважити, ці самі, що й зараз, тенісні туфлі з гофрованими підметками. Там ви пройшли фруктовим садом, перелізли через бокову огорожу й опинились під вікнами кімнат, у яких мешкав Трідженніс. Вже зовсім розвиднілось, але в будинку спали. Ви дістали з кишені кілька камінців і кинули їх у вікно на другому поверсі.
Стерндейл схопився на ноги.
— Ви диявол! — вигукнув він.
Холмс посміхнувся, почувши такий комплімент.
— Ви кинули камінці двічі чи тричі, поки Трідженніс підійшов до вікна. Ви жестом показали йому зійти вниз. Він квапливо одягнувся і спустився в їдальню. Ви влізли туди через вікно. Між вами відбулася розмова, причому дуже коротка, під час якої ви походжали по кімнаті туди й назад. Потім вилізли, зачинили вікно і, стоячи на майданчику для гри в крокет і покурюючи сигару, дивились, що відбувається в кімнаті. Коли Трідженніс помер, ви повернулись додому тією ж дорогою, якою прийшли. А тепер, докторе Стерндейле, чим ви поясните свою поведінку і які були мотиви ваших дій? Якщо ви будете викручуватись або хитрувати зі мною, я передам цю справу в інші руки, запевняю вас.
Ще під час звинувачувальної промови Холмса обличчя нашого гостя зробилося сірим, як попіл. Коли Холмс замовк, Стерндейл затулив лице долонями і на якийсь час поринув у роздуми. Потім раптово вихопив з нагрудної кишені фотографію й кинув її на грубо збитий стіл.
— Ось чому я це вчинив,— промовив він.
Це був портрет надзвичайно вродливої жінки. Холмс схилився над столом.
— Бренда Трідженніс,— сказав він.
— Так, Бренда Трідженніс,— вигукнув Стерндейл.— Довгі роки я кохав її. I довгі роки вона кохала мене. Ось у чому секрет того, що мені подобалось жити самотиною в Корнуолі, і дарма усі з цього дивувались. Це давало мені можливість бути поблизу єдиної, найдорожчої для мене людини. Але я не міг одружитися з нею: в мене є дружина, яка багато років тому покинула мене і з якою через сумнозвісні англійські закони я не можу розлучитись. Скільки років чекала Бренда! Скільки років чекав я! I ось чого ми дочекались!
Велетенське тіло Стерндейла здригнулось від страшного ридання, і він стиснув себе за горло. Насилу заспокоївшись, він повів далі:
— Священик знав усе. Ми йому довіряли. Він може розповісти вам, яким вона була ангелом. Ось чому він телеграфував мені в Плімут, і я повернувся. Та що для мене був багаж або Африка, коли я дізнався, яка лиха доля спіткала мою кохану! Ось вам і ключ до розгадки моєї поведінки, містере Холмсе, якого вам так бракувало.
— Розповідайте далі,— сказав мій друг.
Доктор Стерндейл дістав із кишені паперовий пакетик і поклав його перед нами. На ньому був напис "Radix pedis diaboli" і червона наклейка під цими словами — пересторога про отруту. Стерндейл посунув пакетик до мене.
— Я знаю, сер, що ви лікар. Чи вам відомий цей препарат?
— Корінь дияволової ноги? Вперше чую.
— Це аж ніяк не кидає тіні на ваші професійні знання,— сказав він,— оскільки те, що ви бачите,— єдиний зразок у Європі, якщо не брати до уваги того, що зберігається в Буді. Цей препарат не попав ще ні в фармакопею, ні в літературу з токсикології. Корінь має форму чи то людської, чи то цапиної ноги, звідси й назва, яку йому дав місіонер-ботанік. У деяких районах Західної Африки чаклуни використовують його тоді, коли виганяють з людини злих духів. Таємницю кореня вони не довіряють нікому. Цей зразок я здобув за неймовірних обставин у країні Убангі.
З цими словами Стерндейл розгорнув папір, і ми побачили дрібок брунатно-червоного порошку, схожого на нюхальний тютюн.
— Далі,— жорстко промовив Холмс.
— Я розповів вам, містере Холмсе, майже все, а самі ви знаєте так багато, що в моїх інтересах нічого від вас не приховувати. Я вже згадував про те, що Трідженніси й я — далекі родичі. Заради сестри я підтримував дружні стосунки з її братами. Після родинної сварки через гроші Мортімер Трідженніс мешкав окремо від усіх, але з часом стосунки ніби владнались, і я ставився до нього так само, як і до його братів. Він був хитрим, підступним інтриганом, деякі його вчинки викликали в мене велику підозру, але підстав для того, щоб порвати з ним, я не мав.
Близько двох тижнів тому він навідав мене, і я показав йому рідкісні речі, які привіз із Африки. Показав і цей порошок, розповів про його дивні властивості, про те, як він збуджує нервові центри, що контролюють почуття страху, не обминув і того, що нещасні тубільці, з яких чаклуни виганяють злих духів, або божеволіють, або вмирають. Я також сказав йому, що європейська наука безсила виявити дію цього порошку. Не уявляю, коли він встиг його взяти, бо з кімнати я не виходив,— очевидно, примудрився відділити собі кореня дияволової ноги, поки я відмикав шафи й заглядав у шухляди. Добре пам'ятаю, що він засипав мене запитаннями про те, скільки треба цього порошку і як швидко він діє, але мені й на думку не спало, нащо йому треба було те знати.
Здогадався я про все тільки в Плімуті, коли мене наздогнала телеграма священика. Цей негідник Трідженніс розраховував на те, що я буду вже в морі, потім на довгі роки загублюсь в Африці і нічого не знатиму. Та я повернувся негайно. Певна річ, я зразу ж зрозумів, що не обійшлось без моєї отрути, коли почув подробиці. Отоді я й завітав до вас дізнатись, чи є якісь пояснення причин нещастя. А їх просто не могло бути. Я був переконаний, що вбивця — Мортімер Трідженніс. Розраховуючи стати єдиним опікуном всієї власності обох братів і сестри, якщо вони будуть розумово неповноцінними, він скористався порошком кореня дияволової ноги. Заради грошей він перетворив своїх братів на божевільних і вбив сестру, Бренду,— єдину жінку, яку я любив і яка любила мене. Якою ж мала бути відплата за цей злочин?
Позиватися з ним? А які в мене докази? Я знав, що факти, відомі мені, цілком відповідають дійсності, але чи повірять тутешні присяжні моїй фантастичній історії? Або так, або ні. Тим часом я не міг дозволити собі зазнати невдачі. Моя душа волала про помсту. Я вже казав вам, містере Холмсе, що більшу частину життя я провів там, де немає законів, і що я звик встановлювати їх для себе сам. Зараз була така ситуація. Я твердо вирішив, що доля, яку Мортімер визначив для інших, повинна стати і його долею. Якби мені не вдалося цього зробити, я скарав би його власною рукою. В усій Англії немає іншої людини, яка цінувала б своє життя менше, ніж зараз ціную його я.
Тепер я розповів вам усе. А те, чого я не сказав, ви знаєте самі. Справді, після безсонної ночі я вийшов з дому дуже рано. Передбачаючи, що розбудити Мортімера буде нелегко, я взяв трохи гравію з купи, про яку ви згадали, і почав кидати крем'яхи йому у вікно. Він зійшов униз і впустив мене у вікно вітальні. Я звинуватив його в злочині. Я сказав, що в моїй особі перед ним і суддя, і кат. Побачивши в моїй руці револьвер, негідник, паралізований страхом, упав у крісло. Я запалив лампу, насипав на абажур порошку і став за віном, готовий стріляти, якщо він спробує залишити кімнату.
Через п'ять хвилин він був мертвий. Господи, як тяжко він умирав! Але серце моє закам'яніло, тому що він не пожалів мою невинну Бренду. Я закінчив, містере Холмсе. Якби ви кохали, то, можливо, вчинили б так само. В усякому разі я у ваших руках. Робіть, що хочете. Як я вже сказав, смерть мене зовсім не лякає. Холмс трохи помовчав.
— А що ви збирались робити далі? —спитав він.
— Мав намір залишитись назавжди в Центральній Африці. Свою роботу я зробив тільки наполовину.
— Їдьте й закінчуйте,— сказав Холмс.— Я, принаймні, не збираюсь вам перешкоджати.
Доктор Стерндейл звівся на весь свій велетенський зріст, стримано вклонився і вийшов з альтанки. Холмс запалив люльку і простягнув мені свій капшук з тютюном.
— Приємно вдихнути замість отруйного диму цей,— сказав він.— Я думаю, Вотсоне, що це не та справа, в яку нам треба втручатись. Наше розслідування було приватним, такими ж повинні бути й дії.