Це був їхній пасажир, "Селянин", чоловік, про якого вони говорили за хвилину перед тим.
Дійшовши до низу трапа, він спинився.
V. VIS ET VIR[18]
Гармата гасала по середній палубі. Це була немовби жива колісниця з Апокаліпсиса. Морський ліхтар, що блимав на батарейному форштевні, ще підсилював фантастичність цього видовища запаморочливим миготінням світла і тіней. Обриси гармати розпливлись від шаленого руху, і вона то з’являлась чорною плямою в смузі світла, то, тьмяно поблискуючи, зникала в темряві.
Вона продовжувала катувати судно. Розбила ще чотири гармати і зробила в обшивці дві пробоїни, на щастя, вище ватерлінії, але якби налетів шквал, вода линула б у них. Каронада несамовито наскакувала на корпус корвета. Шканці, дуже міцні, ще трималися, бо гнуте дерево особливо тривке, але чути було, як вони тріщать під ударами цього гігантського тарана, дивовижно всюдисущого, що бив в усі боки враз. Навіть сильно струшувана у пляшці дробина не стукається в стінки так безладно і так швидко.
Четверо коліс каронади прокочувалося й перекочувалося по вбитих нею людях, шматуючи їх, кришачи й розриваючи; куски трупів качалися по палубі. Мертві голови, здавалося, кричали. Струмки крові переливалися по палубі в різних напрямах, залежно від нахилу.
Внутрішня обшивка, розбита в кількох місцях, починала розлазитись. Увесь корабель сповнений був страхітливим гуркотом.
Капітан швидко опанував себе, і з його наказу крізь отвір трапа на середню палубу почали кидати все, що могло затримати або послабити скажений біг гармати: матраци, койки, запасні паруси, канати, матроські мішки і навіть пакунки фальшивих асигнацій, якими корвет було завалено, бо ця підла вигадка англійців вважалась тоді законним прийомом війни.
Але яку користь могло дати це ганчір’я? Ніхто не наважувався спуститися вниз, щоб розкласти його, і за кілька хвилин палуба побіліла, вкрита дрібненькими клаптиками матерії й паперу.
Хвиля на морі була якраз така, що катастрофа посилювалась. Якби почався шторм, то це могло бути на краще, — він перевернув би гармату колесами догори і тоді її можна було б легко приборкати.
Тимчасом руйнування ставало все більшим. Вже були тріщини і навіть надломи в щоглах, що, впираючись у кіль, проходять крізь усі палуби, ніби товсті круглі колони. Під конвульсивними ударами гармати фок-щогла розкололася, навіть грот-щогла була ушкоджена. Батарея вся розладналася. Десять гармат з тридцяти вже були непридатні до бою. Пробоїна в обшивці більшала, і корвет починав протікати.
Старий пасажир, що спустився на середню палубу і стояв на нижньому східці трапа, здавався кам’яною статуєю. Суворим поглядом спостерігав він те, що діялось. Він навіть не ворушився. Здавалося неможливим зробити бодай один крок у приміщенні батареї.
Кожен поворот каронади, яка вирвалася на волю, наближав загибель корабля. Ще кілька хвилин, і неминуче мала статись аварія.
Треба було або загинути, або відвернути катастрофу, на щось зважитись. Але на що?
Яким страшним ворогом була каронада!
Треба було спинити цю навіжену металеву громаду.
Треба було спіймати цю блискавку.
Треба було знешкодити цей шквал.
Буабертло спитав Ла В’євіля:
— Вірите ви в бога?
— Так. Ні. Іноді.
— Під час бурі?
— Так. І в такі хвилини, як ця..
— Справді, тільки бог може врятувати нас, — сказав Буабертло.
Всі інші мовчки дивились, як каронада чинить свою жахливу справу.
Зовні хвилі, б’ючись об борти корабля, вторили своїми ударами ударам гармати. Здавалося, два молоти кують поперемінно.
Раптом на цій своєрідній неприступній арені, де стрибала на волі гармата, з’явився чоловік із залізним брусом у руках. Це був винуватець катастрофи, старший канонір, через недбалість якого сталося це лихо. Вчинивши зло, він вирішив його виправити. Схопивши в одну руку ганшпуг, у другу — бейфут з петлею, він стрибнув крізь люк на середню палубу.
І от почалося жахливе — справді титанічне видовище, боротьба гармати з каноніром, змагання матерії і розуму, поєдинок речі з людиною.
Чоловік став у кутку і, тримаючи напоготові брус та петлю, прихилився спиною до тімберса і, розставивши свої міцні, ніби сталеві, ноги, блідий, як смерть, трагічно спокійний, чекав, ніби врісши в підлогу.
Він ждав, щоб гармата прокотилась повз нього.
Канонір знав свою гармату, і йому здавалося, що й вона повинна його знати. Він уже давно жив поруч з нею. Скільки разів засовував він руку їй у пащу! Це було свійське страховище. Канонір став говорити до неї, наче до собаки.
— Іди сюди, — кликав він. Можливо, він її навіть любив.
Він, здавалося, хотів, щоб вона підбігла до нього.
Але підбігти до нього — значило наскочити на нього. Тоді він пропав. Як зробити, щоб вона його не роздавила? В цьому була вся складність. Всі дивилися, охоплені жахом.
Усім перехопило подих, крім, може, старого, похмурого секунданта жахливого двобою.
Його самого могла роздушити гармата. Але він не рухався.
А під ними сліпа стихія керувала боєм.
В той момент, коли канонір, зважившись на боротьбу сам на сам, кинув виклик гарматі, качка, з волі морської стихії, на мить припинилась, і каронада на момент завмерла, немов здивована.
"Іди ж!" казав їй чоловік. І гармата, здавалось, прислухалась.
Раптом вона кинулась на нього. Чоловік відскочив і ухилився від удару.
Боротьба почалася. Боротьба нечувана. Слабка істота змагалася з невразливим. Приборкувач з плоті й крові пішов на чавунного звіра. На одному боці була сила, на другому — душа.
Все це діялося в півтемряві. Це було немов невиразне надприродне видіння.
Душа. Дивна річ, — здавалося, що й гармата теж має душу. Але душу, сповнену ненависті й люті. Це сліпе чавунне страховище, здавалося, має очі. Воно наче підстерігало чоловіка. Можна було додумати, що в нього є якісь підступні заміри. Каронада теж вибирала слушний момент. Це була якась гігантська залізна комаха, яка ніби мала демонічну волю. Іноді ця велетенська сарана стукалася об низьку стелю батареї, потім падала на всі свої чотири колеса, немов тигр на чотири лапи, і знову кидалась на чоловіка. А він, меткий, спритний, гнучкий, звивався, як вуж, ухиляючись від цих блискавичних рухів. Він уникав зустрічей, але удари, від яких він ухилявся, падали на корабель і руйнували його далі.
Уривок ланцюга залишився біля каронади. Невідомо, як ланцюг намотався на гвинт казенної частини. Один кінець ланцюга був прикріплений до лафета. Другий, вільний, шалено метлявся круг гармати, роблячи ще небезпечнішими її стрибки. Гвинт держав ланцюг як у стисненому кулаці, і цей ланцюг посилював удари тарана ударами бича, утворював круг гармати жахливий вир; залізний нагай у бронзовій руці. Цей ланцюг робив боротьбу ще важчою.
Проте чоловік уперто змагався. Він сам часом нападав на гармату; скрадався попід обшивкою з брусом і петлею в руках; і гармата, здавалось, розуміла і, вгадуючи пастку, тікала. Чоловік, грізний, переслідував її.
Так не могло тривати довго. Гармата немов сказала собі раптом: "Годі! Треба кінчати!" і спинилась. Почувалося, що наближається кінець. Гармата немовби вагалась і раптом зважилась на жорстокий вчинок, — для всіх вона була як жива істота. Зненацька вона ринулась на каноніра. Канонір відскочив убік, дав їй пробігти і крикнув їй, сміючись: "Ану, ще раз!" Гармата, як скажена, підбила ще одну каронаду з лівого боку, потім, немов пущена невидимою пращею, кинулась до правого борту, на чоловіка, який ухилився знову. Ще три каронади звалилися від ударів гармати. Потім, неначе осліпнувши і не тямлячи більше, що робить, вона повернулась і покотилась уперед, збила форштевень і мало не зробила пробоїну в носовій стіні. Чоловік відскочив до трапа і став за кілька кроків від старого. Він держав напоготові свій брус. Гармата немов помітила це і, навіть не повернувшись, покотила назад на каноніра з блискавичною швидкістю, наче удар сокири. Притиснутому до обшивки чоловіку, здавалося, нема порятунку. Всі мимоволі скрикнули.
Але старий пасажир, що досі стояв нерухомо, кинувся вперед швидше за страшних супротивників. Він схопив паку фальшивих асигнацій і, рискуючи бути розчавленим, кинув її прямо під колеса гармати. Такий рішучий і небезпечний рух не могла б зробити спритніше й точніше навіть людина, обізнана з усіма вправами, описаними в книзі Дюрозеля про те, як поводитися з морськими гарматами.
Кинута під колеса пака подіяла як перепона. Іноді камінчик затримує брилу, гілка дерева відвертає лавину. Каронада немов спіткнулась. Канонір і собі, скориставшись грізною нагодою, встромив залізний брус між спиці одного з задніх коліс. Гармата спинилась.
Вона нахилилась. Чоловік одним рухом бруса підважив її. Тяжка маса з гуркотом перекинулась, а чоловік накинувся на неї, обливаючись потом, і зашморгнув петлю на шиї поваленого бронзового страховища.
Скінчилося. Чоловік переміг. Мурашка подолала мастодонта. Пігмей полонив грім.
Солдати й матроси заплескали в долоні.
Увесь екіпаж кинувся вниз з канатами й ланцюгами, і за якусь хвилину гармата була закута.
Канонір уклонився пасажирові.
— Пане, — сказав він, — ви мені врятували життя.
Але старий знову уже прибрав безстрасно спокійну позу і не відповів нічого.
VI. ДВІ ШАЛЬКИ ТЕРЕЗІВ
Людина перемогла, але можна сказати, що гармата перемогла теж. Негайну катастрофу відвернули, проте корвет аж ніяк не був урятований. Завдані йому ушкодження здавалися непоправними. В обшивці було п’ять пробоїн, з них одна, спереду, дуже велика. Двадцять каронад з тридцяти лежали підбиті на своїх рамах. Спіймана й прикута на ланцюг каронада теж вибула з ладу: гвинт казенної частини зіпсувався, отже націлювати гармату не можна було. Батарея налічувала тепер тільки дев’ять гармат. В трюмі протікала вода. Треба було негайно вживати заходів проти аварії і братися до насосів.
На середню палубу тепер, коли її можна було оглянути, страшно було дивитися. Навіть скажений слон не міг би так потрощити свою клітку.
Хоч як потрібно було для корвета пройти непоміченим, але ще важливішим було — не дати йому потонути. Довелося освітити палубу кількома ліхтарями, прикріпивши їх в різних місцях до бортів.
Увесь час, поки тривала трагічна боротьба, від якої залежали життя і смерть екіпажу, ніхто не знав, що робиться в морі.