Чого тобі?
— Я виїжджаю,— сказала вона.
— І я виїжджаю,— відказав він.— То й що? Усі виїжджають, майже всі. Я завтра їду до Цаллігкофена.
— Ні,— сказала вона,— я виїжджаю назавжди, до батька, у Відень...— їй раптом спало на думку: Відень — це, мабуть, теж якось пов'язане з вином, принаймні, так співають у піснях.
— Відень,— сказав він,— це на південь... І ти там житимеш?
— Умгу.
Він дивився на неї знизу вгору, якось наче в небо, і той погляд, непорушний і мов зачарований, злякав її. Я не твій Єрусалим, подумала вона, ні, справді ні, і все ж таки, мабуть, отаким поглядом дивилися прочани, вгледівши перед собою вежі священного міста.
— Я...— стиха мовила дівчина,— я все бачила. Він посміхнувся.
— Зійди вниз,— сказав він,— зійди лишень униз.
— Я не можу,— сказала вона,— мати мене замкнула, мені не можна показуватися надворі, аж поки й на поїзд... А ти...— вона зненацька замовкла, важко й неглибоко задихала від хвилювання й сказала те, чого не хотіла говорити.— А ти... піднімися краще сам.
Я не твій Єрусалим, думала вона, ні. Він, не опускаючи очей, спитав:
— Як до тебе вибратися?
— Вилазь на альтанку, а я подам тобі руку, й ти перелі зеш на веранду.
— Я... мене чекають...— А сам уже пробував рукою, чи міцні жердини альтанки; їх нещодавно поприбивали й нещодавно пофарбували; густе й темне листя винограду п'ялося по них угору, як по драбині.
Пістолет важко стукав хлопця по стегні; коли він підтягся до флюгера, на думку йому спав Гриф, що оце лежить там, у своїй халабуді, з незасмаглими грудьми й рум'яними щоками, під дзижчання настирливих мух; і Паулеві згадався невеличкий плаский нікелевий пістолет: треба спитати Грифа, чи окислюється нікель, якщо так, то нехай скаже, щоб не їли з тієї банки повидла.
Руки в дівчини були більші й дужчі, ніж у Грифа, більші й дужчі, ніж у нього, Пауля; він відчував це й тому засоромився, коли вона допомагала йому перебратися з гребеня альтанки на веранду.
Він оббив із рук пилюку й сказав, не дивлячись на дівчину
— Чудасія, справді я вже тут.
— Я рада, що ти прийшов. Я з третьої години сиджу замкнена.
Він нишком позирнув на неї, на її руку, що стягала на грудях плаща.
— Чого ти в плащі?
— Ти ж знаєш.
— Того?
— Умгу.
Він підійшов до неї ближче.
— Ти, мабуть, рада, що поїдеш звідси?
— Умгу.
— Один хлопець,— тихо сказав він,— продавав у нас у школі цидулки, там написано про тебе й ти намальована.
— Я знаю,— сказала вона,— він ще казав, що й мені дає грошей, як наторгує за ті цидулки, і що він бачив мене таку як там намальовано. Це все неправда.
— Ще б пак,— сказав він,— його прізвище Кус|)фанг, він йолоп і завжди бреше, це всі знають.
— Але про мене йому вірять.
— Еге ж,— мовив він,— дивно, але про тебе йому вірять. Вона ще дужче стягла на грудях плаща.
— Того я й виїжджаю так раптово, поки ще всі не поприходили з річки. Мені вже давно нема від них просвітку Кажуть: ти виставляєш своє тіло на оглядини,— байдуже, чи на мені відкрита сукня, чи закрита. А коли одягну светра, то й геть скаженіють... Але в щось же мені та треба вдягатися.
Поки дівчина говорила, він холодно роздивлявся її й думав: як це я про неї й разу не згадав, жодного разу... Коси в неї були біляві, білявими здавались і її очі — кольору свіжооб-струганого бука,— біляві й ледь вогкі.
— Я не виставляю свого тіла на оглядини, просто я його маю,— сказала вона.
Хлопець мовчав; правою рукою він трохи вище підсунув у кишені пістолета, що важко налягав йому на стегно.
— Еге ж,— мовив Пауль, і їй стало страшно, бо він знов дивився так, неначе уві сні; який він здавався тоді, в бінокль... немов сліпий, його темні очі були геть порожні і якось незбагненно дивилися на неї й водночас повз неї* тепер він знову був немов сліпий.
— Той дядько,— мерщій сказала вона,— що інколи заходить до матері, й вони все сперечаються,— такий старий, сивий... Ти його знаєш?
Стояла тиша, гомін змагань не порушував її, бо до річки звідсіль було далеко.
— Знаєш ти його? — перепитала вона, вже наполегливіше.
— Звісно, знаю,— відповів він.— Старий Дульгес.
— Так, він... То він часом якось так подивиться на мене й каже: "Триста років тому вони б тебе спалили як відьму. Тріскотять жіночі коси,— каже він,— і з тисячі горлянок вихоплюється крик лихої радості, крик їхніх темних душ, яким нестерпна краса".
— Чого ти мене сюди покликала? — запитав він.— Розповісти оце?
— І це також,— сказала вона.— А ще — я ж побачила, що ти там робив.
Він витяг з кишені пістолета, підняв його вгору й, посміхаючись, чекав, що вона закричить, але вона не закричала.
— Що ти хочеш із ним робити?
— Не знаю. У віщось стрельнути.
— У віщо?
— Може, в себе.
— Чому!
— Чому? — перепитав він.— Чому? Гріх. Смерть. Смертельний гріх. Розумієш ти це?
Помалесеньку, так, щоб не доторкнутися до дівчини, він прослизнув повз неї у відчинені двері кухні й, зітхнувши, прихилився до шафи; картина, якої він так давно не бачив і яка часом спливала в пам'яті, ще висіла на стіні: з фабричних димарів здіймаються догори пасма рожевого диму, збираючись у небі в одну криваву хмару. Дівчина стала на дверях, обернулася до нього. На обличчі її лежали сутінки, й вона скидалася на дорослу жінку.
— Заходь,— сказав він,— нас можуть побачити, а тобі воно ні до чого. Сама знаєш.
— За годину,— сказала дівчина,— я сидітиму в поїзді, ось... ось квиток —"туди", а "назад" немає.— Дівчина підняла догори рудий залізничний квиток. Пауль кивнув головою, і вона— сховала квиток у кишеню плаща.— У вагоні я скину плащ і їхатиму просто в светрі, розумієш?
Він знов кивнув головою.
— Година — це багато часу. Чи знаєш ти, що таке гріх? Смерть? Смертельний гріх?
— Колись,— сказала вона,— домагався аптекар... І вчитель, той, що читає у вас історію.
— Дренш?
— Так, він... Я знаю, чого вони хочуть, але не розумію, що означають ті слова, які від них чуєш. Я знаю, що таке гріх, але не розумію цього, так, як і тих слів, що їх вигукують мені навздогін хлопці, коли я потемки сама собі вертаюся додому; вони гукають мені хтозна-що з під'їздів, з вікон або й з машин. Я знаю ці слова, але не розумію їх. А ти розумієш?
— Розумію.
— То що ж воно таке? — спитала дівчина.— Воно тебе мучить?
— Мучить,— відказав він.— Дуже.
— І зараз теж?
— Так,— сказав він.— А тебе не мучить?
— Ні,— відповіла вона,— мене це не мучить... Мені тільки прикро, що воно існує й що інші чогось від мене хочуть... і що вигукують мені навздогін. Скажи, чого ти надумав застрелитися? Через це?
— Так,— сказав він,— тільки через це. Пам'ятаєш? Як це там?.. "Те, що ти зв'яжеш на землі, буде зв'язане й на небі".
— Пам'ятаю,— відповіла вона.— Іноді я лишалася на уроках релігії в класі разом з усіма.
— Он як,— сказав він,— то тоді ти, може, знаєш, що таке гріх? Смерть?
— Знаю,— мовила вона,— а ти справді в це віриш?
— Вірю.
— В усе?
— В усе.
— Ти знаєш, я в це не вірю... Але я певна, що найтяжчий гріх — застрелити себе чи... Я це чула,— сказала вона голосніше,— на власні вуха.— Вона лівою рукою смикнула себе за вухо, а правою й досі придержувала плаща,— на власні вуха чула, як священик сказав: "Не можна кидати господові під ноги божий дар — життя".
— "Дар життя",— перекривив він.— І ніяких ніг господь не має.
— Не має? — тихо перепитала вона.— Не має ніг? І ніхто не прибивав їх до хреста цвяхами?
Він помовчав, почервонів, а тоді сказав:
— Я й забув...
— Отак,— мовила вона,— якщо ти віриш в усе не на словах, а справді, як сам кажеш, то мусиш і в це вірити. Віриш ти в це?
— У що?
— У те, що не можна збавляти собі віку.
— Ат,— сказав він і підняв пістолета вгору.
— Слухай,— сказала вона,— сховай його. Не роби дурниць. Сховай, будь ласка.
Він запхнув пістолета в праву кишеню штанів, сягнув рукою в ліву й витяг патрони. Тьмяні, без блиску, три обойми лежали в нього на долоні.
— Повинно вистачити,— сказав він.
— Стріляй у щось інше,— сказала дівчина,— ось хоч би...— Вона обернулась, поглянула на будинок його батька, зазирнула у відчинене вікно.—...Ось хоч би в тенісні м'ячі.
Його обличчя зашарілося — наче аж потемніло, руки безвладно опустилися, патрони впали додолу.
— Звідки ти знаєш?..— промимрив він.
— Що — знаю?
Він нахилився, підняв з підлоги обойми і обережно засунув назад патрон, що випав з однієї; тоді глянув у вікно, на свій будинок, освітлений сонцем: білі й тверді, лежали там у коробці тенісні м'ячі.
А тут, у цій кухні, пахло купіллю, милом, пахло злагодою і свіжим хлібом, пирогами; на столі лежали червонобокі яблука, газета й півогірка, ясно-зеленого в осередку, темного й твердого біля шкірки.
— Я знаю й те,— сказала дівчина,— як вони поборювали гріх. Чула колись.
Хто?
— Ваші святі. Священик розповідав: вони бичували себе, постували й молилися, та ніхто з них себе не вбивав.
Вона повернулась обличчям до хлопця й злякалася: ні, ні, я не твій Єрусалим.
— Вони мали не чотирнадцять років,— сказав хлопець,— і не п'ятнадцять.
— Всяк було,— не поступалася вона.
— Ні,— сказав він,— ні, не так, майже всі вони спершу нагрішили, а вже потім стали праведниками.
Він підступив ближче до дівчини — ішов, тулячись спиною до підвіконня, щоб її не зачепити.
— Брешеш,— сказала вона,— декотрі зовсім не грішили... та я ж в усе це й не вірю... хіба що в матір божу.
— "Хіба що",— зневажливо мовив він.— Але ж то — мати божа.
Він поглянув дівчині в обличчя, тоді відвернувся й тихо мовив:
— Пробач... Еге ж, я вже пробував, молився.
— І постував?
— Ат,— сказав він,— що таке "постував"? Мені взагалі байдуже про їжу.
— Але ж ти не постував... І не бичував себе... Я постувала б, я бичувала б себе, якби вірила.
— Слухай,,.— тихо озвався він.— Скажи, тебе це справді не мучить?
— Ні,— відповіла вона,— мене не тягне щось таке зробити, щось побачити, сказати щось... А тебе — тягне?
— Так.
— Шкода,— сказала вона,— що ти такий ревний католик.
— Чому шкода?
— Я показала б тобі свої груди. Залюбки показала б... тобі... В усіх тільки й балачок що про це, хлоп'ячня вигукує навздогін мені всячину, але ніхто ніколи їх не бачив.
— Ніхто?
— Ніхто,— сказала вона,— ніколи.
— Покажи мені це.— мовив він.
— Тепер уже не буде так, як тоді, пригадуєш?
— Пригадую,— сказав він
— Тобі тоді перепало?
— Ні, тільки мати зчинила таку бучу. Вона була просто не при собі й скрізь про це розповідала.