У мене в горлі раптом завівся якийсь підлий чортик, який знай підсміювався і хотів підбити мене на регіт, я би з радістю відверто висміяв його або полоскотав цю білу товсту масу своєю тростиною. Я не пригадував, щоб колись раніше відчував таку сильну зловтіху, як у момент блискучого тріумфу і приниження цієї зухвалої кокетки. Але ось нещасний, здається, позбирав нарешті всі свої квитки, лише один, синій, полетів далі і приземлився біля самої моєї ноги. Товстун озирався довкола, кректав із натуги, але його короткозорі очі не бачили папірця, а пенсне з'їхало на самий кінчик спітнілого носа. І в цю секунду я підступно вирішив продовжити його муки, підкорився своєму сьогоднішньому настроєві, ніби капосний школяр. Я миттю підняв ногу і поставив ступню на квиток, тож тепер папірець уже неможливо було знайти, хоч як старайся, – усе залежало тільки від мене. Але він невтомно шукав, час від часу перераховуючи кольорові шматки паперу в себе на долоні: було очевидно, що йому ще бракує одного – того, що в мене під підошвою. І ось коли він укотре збирався почати пошуки і нахилитися над землею посеред неспокійного натовпу, що вирував довкола, не витримала його дружина, яка досі з затятим виразом обличчя стійко ігнорувала мій іронічний погляд. Із лютою нетерплячістю в голосі вона вигукнула:
– Лайоше!
Це прозвучало як наказ, і він підскочив, немов кінь, який чує сигнал ріжка, ще раз кинув поглядом на землю, – мені в цей момент здалося, що захований квиток лоскоче крізь підошву мою ногу, і я ледь стримувався від сміху. А потім він слухняно пішов слідом за дружиною, яка демонстративно потягнула його геть від мене в гущу людського натовпу.
Я залишився на місці, у мене не виникало жодного бажання піти слідом за цими двома. Епізод для мене завершився, еротичне бажання зникло і залишило по собі приємний настрій.
Моє збудження також минулося, і тепер я відчував лише здорову ситість від раптового нападу злорадства, зухвале самовдоволення від удалого жарту. Спереду люди підсувалися тісніше одне до одного, їхнє хвилювання росло, і вони об'єднувалися в єдиному пориві, який усе тісніше притискав їх до бар'єра, перетворюючи на єдину чорну масу. Але я навіть не дивився в той бік, мені це було нецікаво. Я вагався, куди податися – до сусіднього парку чи додому. Але щойно зробив перший крок, як зауважив під ногою синій квиток, який усе ще лежав на землі і про який я давно забув. Я підняв його і тримав у пальцях, роздумуючи, що з ним зробити. Несміливо подумав про те, щоб повернути його назад Лайошу, і це було б ідеальною нагодою познайомитися з його дружиною. Але вона більше не приваблювала мене, а те короткочасне зацікавлення, яке спалахнуло кілька хвилин тому, вже перетворилося на звичну байдужість. Від дружини Лайоша мені не потрібно було більше нічого, окрім тієї гри поглядів, яку я вже пережив, а сам товстун видався мені надто малоапетитним, щоб ділити з ним хоча б щось тілесне, – я вже достатньо натішився цією грою, тож тепер залишилося лише приємне розслаблення і легка цікавість.
Стілець продовжував стояти на тому ж місці, полишений і порожній. Я зручно розвалився на ньому і закурив цигарку. Перед моїми очима знову розігрувалися шалені пристрасті, але я не звертав на це уваги: повторення мене не цікавили. Я спостерігав за цигарковим димом, що підіймався догори, і згадував, як два місяці тому сидів біля водоспаду в Мерано і вдивлявся у воду. Це було дуже схоже на те, що відбувалося тепер переді мною на іподромі: і там, і тут – бурхливий, стрімкий потік, який нікого не гріє і нікого не охолоджує, а ще – безглузде ревіння посеред мовчазного голубого пейзажу. Але ось пристрасті на іподромі сягнули своєї найвищої точки – крещендо, і знову вгору полетіли парасолі, капелюхи, хустинки, над чорним людським морем стояв несамовитий крик, усі голоси злилися воєдино і видали потужний крик, знову з горла багатотисячного натовпу вирвалося одне ім'я, повторене тисячі, десятки тисяч разів, з криком, із відчаєм, в екстазі:
– Крессі! Крессі! Крессі!
І тут натягнута струна раптово обірвалася (повторення робить навіть шалену пристрасть одноманітною!). Зазвучала музика, натовп розійшовся. Уперед були виставлені таблички з номером переможця. Я зиркнув на них без особливої цікавості. На першому місці світилася сімка. Так само машинально я перевів погляд на синій квиток, який усе ще тримав між пальцями. І на ньому теж була сімка. Я зареготав. Квиток виграв, спритний Лайош правильно зробив ставку. Тож я своєю зловтіхою ще й видурив гроші у товстуна; раптом хороший настрій знову повернувся до мене, а разом з ним і зацікавлення – я вирішив з'ясувати, скільки коштувало йому моє ревниве втручання. І я вперше уважніше придивився до синього клаптика паперу. Це був квиток на двадцять крон в ординарі. Мабуть, виграш був досить великим. Недовго роздумуючи, тільки з самої лише цікавості я дав натовпу донести себе до кас. Мене притиснули до одного з віконечок, я простягнув квиток, і відразу ж швидкі кістляві руки людини, обличчя якої мені не було видно, відрахували мені дев'ять купюр по двадцять крон і поклали на мармурову дошку.
І в цей момент, коли в моїх руках опинилися гроші, справжні гроші, сміх застряг мені в горлі. І відразу ж з'явилося неприємне відчуття, яке примусило відсмикнути руки від чужих грошей. Я би з задоволенням залишив сині купюри на мармуровій дошці, але за мною вже хвилювалася черга, кожен хотів якнайшвидше отримати виграш. Тож не залишалося нічого іншого, як із соромом кінчиками пальців взяти гроші: вони пекли мої долоні, ніби синє полум'я, я мимоволі відставляв руку подалі від тіла, ніби і ця рука, яка взяла чуже, теж більше мені не належить. Раптом я усвідомив увесь жах ситуації. Жарт зайшов занадто далеко, я захопився і мимоволі зробив учинок, не гідний чесного чоловіка і джентльмена, офіцера запасу, я не наважувався навіть подумки вимовити справжню назву скоєного. Бо я не просто приховав ці гроші, а виманив хитрощами, тобто вкрав.
Довкола мене дзижчали й шелестіли голоси, люди проштовхувалися до кас і назад. А я продовжував стояти нерухомо із відставленою вбік рукою. Що мені тепер робити? Спершу я подумав про найпростіший вихід: знайти справжнього власника виграшу, віддати йому гроші і перепросити. Але це було неможливо, тим більше в присутності іншого офіцера. Я ж був лейтенантом запасу, і таке зізнання відразу ж позбавило б мене чину. Навіть якби я просто знайшов квиток, то отримувати за нього гроші вже було негідним учинком. Я подумав і про те, щоб піддатися інстинктивному бажанню зіжмакати банкноти й викинути геть, але і це було б ризиковано, адже хтось міг побачити і запідозрити щось недобре. Але я в жодному випадку не хотів залишати собі ці гроші, а тим більше запихати їх до свого гаманця, щоб потім подарувати комусь. У мене з дитинства разом зі звичкою носити чисту білизну виробили потребу жити чесно, тому мені було гидко навіть подумати про те, щоб доторкнутися до чужих папірців. Позбутися цих грошей, як завгодно, але позбутися, – це було єдине моє бажання, геть далі від них! Я безпорадно озирнувся довкола, пошукав якогось сховку, якогось усамітненого місця, і тут зауважив, що люди знову вишиковуються в черги до кас, цього разу з грошима в руках. Це видалося мені порятунком. Повернути гроші назад злій випадковості, яка принесла їх мені, закинути назад, у ненаситну прірву, яка вже жадібно заковтувала нові ставки – сріблом і купюрами, так, це було звільнення.
І я кинувся до кас, пробиваючись крізь натовп. Ось переді мною залишилося лише двоє чоловіків, а потім настане моя черга, і тут я усвідомив, що навіть не знаю, як називаються коні, на яких треба ставити. Я почав жадібно дослухатися до розмов довкола.
– Ви ставите на Равахоля? – запитав хтось у черзі.
– Звичайно, на Равахоля, – відповів співрозмовник.
– Думаєте, Тедді не має жодних шансів?
– Тедді? Та ви що? Він програв навіть пробний забіг. Ні в якому разі не ставте на Тедді.
Я проковтнув почуте, як спраглий ковток води. Отже, Тедді поганий. Він точно не виграє. І я відразу ж вирішив поставити на нього. Простягнув гроші у віконечко, назвав щойно почуте ім'я Тедді і додав: "В ординарі". Чиясь рука простягнула мені назад квитки. Тепер у моїй руці було дев'ять біло-червоних паперових квитків замість одного. Мені все ще було соромно, але вже не так пекло в долоні, і я не відчував себе більше так принизливо і неприємно, як тоді, коли тримав у руках гроші.
Я знову відчув себе легко, майже безтурботно: я позбувся грошей, а разом з ними й неприємного осаду від усієї цієї історії, усе знову перетворилось на жарт, як і було на початку. Я розслаблено опустився знову на свій стілець, запалив цигарку і поволі випускав дим перед собою. Але мені було неспокійно, я піднявся з місця, походив туди-сюди і знову сів. Як не дивно, мій мрійливий настрій зник, а замість нього з'явилася нервовість. Спершу я думав, що це через побоювання зустріти у людському натовпі Лайоша з дружиною. Але як вони могли б дізнатися, що дев'ять квитків у мене в руці належать їм? Неспокій натовпу також мені не заважав, навпаки, я з цікавістю спостерігав, чи люди не почали знову скупчуватися біля трибун, і весь час ловив себе на тому, що все частіше підіймаюся з місця, шукаючи очима прапорець, який підіймають догори перед початком забігу. Отже, тепер я теж відчув це – нетерпіння, гарячкове очікування, мені хотілося, щоб забіг розпочався чимшвидше і ця неприємна пригода нарешті завершилася назавжди.
Повз мене пройшов хлопець зі спортивною газетою. Я зупинив його, купив газету і почав читати програму перегонів, не без труднощів долав не дуже знайомий мені жаргон. Знайшов серед коней Тедді, дізнався ім'я його жокея, власника стайні і кольори – білий і червоний. Але чому це все раптом почало мене цікавити? Я роздратовано зім'яв папір і викинув геть, встав, потім знову сів. Раптом мені стало душно, і я змушений був витерти вологе чоло хустинкою, комір почав тиснути мене. А старт усе не розпочинався.
Нарешті почувся дзвінок, люди посунули до бар'єра, і в цей момент я з жахом відчув, що і мене цей звук вирвав із заціпеніння, ніби будильник із глибокого сну.