Отож… повний якоїсь злісної жаги, отруєний думкою про неї, голу, розпашілу в обіймах чоловіка, я весь напружився і, вдаючи байдужого, холодно сказав:
– Дванадцять тисяч гульденів?… Ні, я не згоден.
Вона глянула на мене й трохи зблідла. Вона вже, мабуть, здогадалася, що відмовляюся я не через жадобу грошей. Та все ж запитала:
– Скільки ж ви хочете?
Я кинув свій холодний тон.
– Будемо грати відкритими картами. Я не гендляр… я не бідний аптекар із "Ромео й Джульєтти", що продає отруту за corrupted gold…[31] я, швидше, цілковита протилежність гендляреві… таким способом ви свого не досягнете.
– То ви не хочете зробити цього?
– За гроші – ні.
На мить між нами запала мовчанка. Стало так тихо, що я вперше почув її віддих.
– Чого ж ви ще можете хотіти?
Тепер я вже не міг себе опанувати.
– По-перше, я хочу, щоб ви… щоб ви не звертались до мене як до крамаря, а як до людини. Щоб ви, коли вам треба моєї допомоги, не тицяли зразу ж свої мерзенні гроші… а попрохали… попрохали б мене як людину допомогти вам як людині… Я не тільки лікар, у мене є не тільки приймальні години… а бувають ще й інші… може, ви саме й прийшли в таку годину…
Вона хвилинку мовчить. Потім її рот злегенька кривиться, тремтить, і вона швидко каже:
– Отже, якби я вас попрохала… то ви зробили б це?
– Ось ви вже знову торгуєтесь – ви згодні попрохати мене аж тоді, коли я наперед пообіцяю, що задовольню ваше бажання. Ні, ви спершу попрохайте мене, аж тоді я вам дам відповідь.
Вона стріпує головою, як норовистий кінь, і гнівно дивиться на мене.
– Ні, я вас просити не буду. Краще загину!
Враз мене охоплює злість, шалена, божевільна злість.
– Так? То я вимагатиму, коли ви не хочете просити. Гадаю, що мені не треба висловлюватися ясніше, – ви знаєте, чого я від вас хочу. Тоді… тоді я допоможу вам.
На мить вона остовпіла. Потім – о, я не можу, не можу сказати вам, який то був жах, – потім обличчя її наче скам'яніло, а далі… далі вона несподівано зареготала… просто в вічі мені зареготала з невимовною погордою… та погорда розтоптала мене… і водночас ще дужче сп'янила… Той зневажливий регіт був подібний до вибуху – такий раптовий, такий навальний, сповнений такої велетенської, нечуваної сили, що я… так, я… я ладен був кинутись на землю й цілувати її ноги. Це тривало одну лише мить… наче блискавка вдарила в мене… враз вона обернулась і швидко пішла до дверей.
Я мимохіть кинувся за нею… прохати вибачення, благати її… бо ж моя воля була остаточно зломлена… але вона ще раз обернулась і сказала… ні, наказала:
– Не смійте йти за мною або вистежувати мене… А то пожалкуєте.
І тільки двері грюкнули за нею.
Знов вагання. Знов мовчанка… Знов тільки шум, наче то місячне світло шуміло, ллючись потоками. І нарешті – знов той голос:
– Грюкнули двері… проте я стояв непорушно на місці… Я був ніби загіпнотизований її наказом… чув, як вона зійшла сходами вниз, як зачинила внизу двері… все я чув і всією своєю істотою рвався за нею… щоб… я не знаю, чого… щоб покликати її назад, чи вдарити, чи задушити… але бігти за нею… за нею… І все ж бігти я не міг. Мої ноги були наче спаралізовані електричним струмом… мене блискавкою влучив у саму душу її владний погляд… Я знаю, цього не можна ні пояснити, ні розповісти… вам, мабуть, смішно, але я все стояв і стояв… Минуло декілька хвилин – може, п'ять, може, й десять, – аж доки я зміг одірвати ногу від підлоги…
Та ледве я ступив ногою, як уже палав, як мене вже охопила гарячка поспіху… Я прожогом злетів зі сходів… Вона ж могла піти тільки до станції… Я кидаюся до повітки по велосипед, бачу, що забув ключа, виламую засув, аж бамбук тріщить і розлітається на цурпалки… і ось я вже на велосипеді женуся наздогін за нею… Я мушу… мушу її наздогнати, доки вона ще не сіла в автомобіль… я мушу з нею поговорити…
Я мчу, тільки дорога мигтить повз мене… і аж тепер бачу, як довго простояв отупілий там нагорі… Коли це… на повороті в лісі перед самою станцією бачу її, вона йде квапливо, рішуче, а за нею бой… Але й вона, мабуть, побачила мене, бо щось каже боєві… той зупиняється, а вона йде далі сама… Що вона задумала? Чому хоче бути сама?… Може, хоче поговорити зі мною так, щоб він не чув?… Я шалено натискаю на педалі… Враз щось кидається мені навперейми на дорогу… її бой. Я ледве встигаю крутнути кермо і… лечу додолу…
Лаючись, підводжуся з землі… мимоволі замахуюсь кулаком, щоб заїхати бевзневі в пику, однак він спритно ухиляється… Я підіймаю велосипеда й хочу сісти на нього… Але той поганець знову підскакує до мене, хапає за велосипед й мимрить каліченою англійською мовою:
– You remain here.[32]
Ви не жили в тропіках… Ви не знаєте, яке то зухвальство, коли такий жовтошкірий негідник хапає за велосипед білого "пана" і йому, "панові", наказує залишатися на місці. У відповідь я б'ю його кулаком межи очі… він заточується, та велосипеда не випускає… його очі, його вузенькі, боягузливі очі широко розплющені й повні рабського страху… але він тримає за кермо, тримає страшенно міцно…
– You remain here, – белькоче він знову.
На щастя, в мене не було з собою револьвера, а то я неодмінно був би застрелив його.
– Геть, поганцю! – кричу тільки я.
Він, зіщулившись, дивиться на мене, а керма не пускає. Я ще раз б'ю його по голові, проте він і далі тримає велосипеда. Тоді мене охоплює лють… її вже не видно, може, вона встигла й поїхати… Я завдаю йому справжнього боксерського удару в підборіддя – такого, що він валиться додолу… Тепер велосипед мій вільний… сідаю на нього, проте він не їде… під час нашої боротьби погнулася шпиця… Гарячково, тремтячими руками пробую вирівняти її… нічого не виходить… Тоді я кидаю велосипеда серед шляху поряд із тим негідником, що встає, весь закривавлений, і відступає вбік… А потім – ні, ви не можете зрозуміти, яка це ганьба, коли європеєць там на очах у всіх… але я вже не тямив, що роблю… в мене була тільки одна думка: наздогнати її, перехопити… і я побіг… побіг, як навіжений, сільською вулицею, повз халупи, де жовтошкіра голота товпилася в дверях, щоб побачити, як біжить біла людина, як біжить доктор.
Піт заливав мені очі, коли я прибіг на станцію… Моє перше запитання було: "Де автомобіль?…" – "Щойно від'їхав…" Люди вражено дивилися на мене: я, мабуть, здався їм божевільним, коли прибіг спітнілий і заляпаний грязюкою, ще здалеку вигукуючи своє запитання… На дорозі за станцією я побачив білу хмарку диму за автомобілем… їй пощастило втекти… пощастило, як щастило зробити все, що надумала й спланувала її тверда, жорстока воля.
Але втеча їй не помогла… В тропіках між європейцями немає таємниць… усі там знають одне одного, кожна дрібниця стає подією… Не даремно простояв її шофер цілу годину перед урядовим бунгало… Через кілька хвилин я довідуюсь про все… Знаю, хто вона… що живе вона в… ну, в головному місті округи, за вісім годин їзди звідси залізницею… що вона… ну, скажімо, дружина солідного комерсанта, страшенно багата, англійка, з гарної родини… знаю, що її чоловік пробув п'ять місяців в Америці і має повернутися найближчими днями, щоб забрати її з собою до Європи…
А вона – і ця думка, немов отрута, пече мене в жилах, – вона щонайбільше два чи три місяці вагітна…
Досі я вам міг ще все розповісти зрозуміло… може, тільки тому, що до цієї миті я ще сам розумів себе… сам, як лікар, ставив діагноз свого стану. Але далі в мене почалася ніби гарячка… я вже не володів собою… тобто я добре знав, яке безглузде було все те, що я робив, але вже не міг опанувати себе… я не розумів уже самого себе… я, мов шалений, біг далі, маючи перед собою одну мету… А втім, стривайте… може, я зумію вам якось пояснити… Ви знаєте, що таке "амок"?
– Амок?… Щось пригадую… Це такий вид сп'яніння в малайців…
– Це щось більше за сп'яніння… Це сказ, подібний до собачого… напад кровожерної, безглуздої мономанії, яку не можна порівняти ні з яким видом алкогольного отруєння… Живучи там, я сам спостерігав кілька випадків цієї жахливої таємничої хвороби – коли йдеться про інших, то ми завжди дуже розумні й ділові, – та мені так і не вдалося з'ясувати її причини. Вона має якийсь зв'язок із кліматом, із тією важкою, загуслою атмосферою, що тисне на нерви, як буря, аж поки, нарешті, вони не витримають… Отже, про амок… ось як воно буває: якийсь малаєць, простий і добродушний, сидить собі й попиває своє питво… сидить отупілий, байдужий, млявий… так як і я сидів у своїй кімнаті… І враз він зривається на ноги, хапає ножа й кидається на вулицю… мчить усе далі й далі… сам не знаючи куди… Хоч би хто трапився йому на дорозі, людина чи тварина, він убиває його своїм ножем, а побачивши кров, він ще дужче лютішає… Піна виступає в нього на губах, він виє, як дикий звір… і біжить, біжить, біжить, не дивиться ні праворуч, ні ліворуч, тільки біжить із закривавленим ножем у руці, верещить і мчить своїм жахливим, неухильним шляхом… Люди по селах знають, що жодна сила не може зупинити того, кого жене амок… тому, вгледівши його, вони кричать, щоб попередити інших: "Амок! Амок!" – і всі перед ним розбігаються… а він мчить, нічого не чує, нічого не бачить навколо і вбиває все, що зустріне… аж доки його застрілять, як скаженого пса, або він сам, вкритий піною, повалиться на землю…
Я бачив таке одного разу з вікна свого бунгало… то було страшне видовисько… але тільки тому, що я бачив це, я розумію себе в ті дні… бо так, точнісінько так, так само жахливо, нерухомо дивлячись поперед себе, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, так само нестямно кинувся я бігти… за тією жінкою… Я вже не знаю тепер, що я робив, так неймовірно швидко все відбулося… через десять хвилин, ні, що я кажу, через п'ять, через дві хвилини після того, як я довідався все про цю жінку, взнав її ім'я, адресу, історію її життя, я помчав на позиченім велосипеді додому, шпурнув до валізи костюм, ухопив гроші і поїхав візком на залізничну станцію… поїхав, не попередивши окружного урядовця… не призначивши собі заступника, кинувши напризволяще дім… Мене обступили слуги, здивовані жінки про щось у мене допитувались, але я не відповідав, не оглядався… поїхав на залізницю і найпершим поїздом – до міста… Не минуло й години від тієї миті, як ця жінка ввійшла до моєї кімнати, а я встиг уже через неї розбити вщент своє життя і мчав, гнаний амоком, у порожнечу…
Я мчав і мчав, на відчай душі… О шостій годині вечора я приїхав… у десять хвилин на сьому був у її будинку і звелів доповісти про себе… Це було… ви розумієте… найбезглуздіше, найдурніше, що я міг зробити… але ж той, кого жене амок, невидющий, він не бачить, куди біжить… За кілька хвилин служник вернувся… і сказав ввічливо й холодно… що пані погано себе почуває і не може мене прийняти…
Я вийшов заточуючись… Цілу годину я крутився навколо будинку, охоплений божевільною надією, що, може, вона пошле по мене… аж потім найняв собі кімнату в готелі на набережній і замовив дві пляшки віскі… Віскі й подвійна доза вероналу помогли мені… я нарешті заснув… і той тупий, каламутний сон був єдиним перепочинком у моїй гонитві між життям і смертю.
Вдарив корабельний дзвін – два тверді, ваговиті удари, що довго бриніли тремтливою луною в м'якому, майже непорушному повітрі й помалу розтанули в тихому, неугавному плюскоті, що все долітав із-під носа корабля і вплітався в нитку схвильованого оповідання.