Що, якби міми я укладав, де жарт сороміцький,
Де в усіх на виду тільки злочинна любов?
Де, наче лялечка весь, павичем ступає коханець,
Де чоловік — тугодум, жінка — хитрунка вертка?
А глядачами — дівчата, жінки і мужі їхні, й діти;
Ба! У частині значній — навіть високий сенат.
Мало того, що від чутого — вуха одразу затулиш,
Що до всіляких бридот око привчаємо там, —
Тільки-но хитрість нову сплете проти мужа дружина,
Тут же й вітає її, б'є у долоні глядач.
Що непристойніша річ — то більший прибуток поета,
Врешті, за шкоду таку претор ще й платить незле.
Глянь у рахунки за грища твої — пересвідчишся легко,
Авґусте, скільки пішло коштів на вольності ті.
Сам ти бував глядачем, і дбав, щоб інші дивились,
Ти ж бо сягаєш небес, ти — і земний водночас.
Зором високим своїм, що потрібен цілому світу,
Ти на сценічний блуд мовби крізь пальці дививсь.
Тож коли міми, що скверну наслідують, можна писати, —
Чи заслужив мій предмет на покарання таке?
Може, безпечнішим є саме те, що пишуть для сцени?
Може, й мімам отим вільність підмостки дають?
Часто на сцені й мої, до речі, звучали поеми,
Часто твій (похвалюсь) погляд і я привертав.
От у покоях не раз ми бачимо давніх героїв,
Що зобразив їх митець, мовби живими були.
Іноді ж десь поміж них промовляє любов із картини,
Де на всілякі лади переплелися тіла.
Он у Медеї в очах — думки відбиток жахний.
Ось і Венера сама відтискує мокре волосся,
Тіло не в шатах: на ній — лиш материнська вода.
Ті прославляють війну, де кров — окрасою зброї,
Інші — високий твій рід; ще хтось — діяння твої.
Я ж — у межах вузьких: поскупилась для мене природа,
В хисті моєму снаги, розмаху мало, на жаль.
Все ж і щасливий творець "Енеїди", що так її любиш,
"Збройного мужа", згадай, з ложем, що в Тірі, зріднив.
Власне, ті дивні рядки — про потаємну любов.
Він же й Філліди жагу, й кохання Амарілліди
Ще юнаком оспівав на буколічнім ладу.
Втім, коли про любов, то і я провинився не щойно,
Бо за свій твір не новий кари нової зазнав.
Видав пісні я тоді, коли, вже вершником римським,
Я перед пильним твоїм поглядом вільно пройшов.
Що ж? Ті рядки, по-юнацькому складені, необережно,
Шкоду приносять мені, геть посивілому вже?
Пізно, ой, пізно прийшла за книжечку давнішню кара!
Як же їх час оддалив — вірші ті й кару за них!..
Та нагадаю тобі, що писав я не тільки марниці:
Часто і я піднімав чи не найбільше з вітрил.
"Фасти" віршовані склав — шість книг вони охопили;
В кожній — місяць один, й що в ньому є, описав.
Та до кінця не довів — через долю лиху полишити,
Цезарю, мусив я те, що присвятив я тобі.
Дещо вдалося мені й для високих котурнів укласти,
Й повагом мову вести, як і належить, умів.
Інше я також писав, хоч і тут довести все до ладу
Час не дозволив мені, — про перевтілення твір.
О, якби трапилось так, що ти, про гнів свій забувши,
З книги тієї велів дещо собі прочитать,
Хоч би тих пару рядків, де, від витоків світу почавши,
Оповідь я до твого, Цезарю, часу довів, —
Сам би побачив, скільки снаги давав мені в праці,
Як я про тебе й твоїх щиро, сердечно співав.
Жодним із віршів своїх не вколов, не дійняв я нікого,
Жодним — про злочин чужий навіть не згадував я.
Щирий у почуттях, не вливав я у слово отрути,
З жовчю змішувать сіль — це не моє ремесло.
Скільки людей, скільки віршів у нас — мене ж Калліопа
Лиш одного з-між усіх, Муза скарала моя!..
Все ж моїм горем, гадаю, ніхто з квіритів не буде
Тішитись, а співчуття — у багатьох я знайду.
Важко повірити в те, щоб за чесність мою наді мною
Після падіння мого міг посміятися хтось!
Ці, та й інші слова нехай божество твоє схилять:
Батьку вітчизни, молю, ти ж бо — найвище добро!
Не до Авзонії, врешті, прошусь, хіба потім, як тільки
Довге вигнання моє гнів твій поволі зм'якшить, —
Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,
Кару й провину мою вирівняй на терезах!
КНИГА ТРЕТЯ
1
Боязко входжу я в Рим величавий, книжка вигнанця,
Серцем, читачу, озвись — втомленій руку подай.
Хай тебе страх не бере: червоніть через мене не будеш:
Жоден на цих сторінках вірш не навчає любить.
Доля того, хто мене виряджав, не така, щоб те горе,
Те безталання моє він переводив на жарт.
Навіть той твір, що ним забавлявсь у зеленому віці,
Нині ненавидить він — пізно, на жаль! — і клене.
З чим приходжу, поглянь: журба — це вся моя ноша,
Настрій-бо співу мого — з днями сумними в ладу.
З кожним другим рядком той вірш немов шкутильгає —
Чи від утоми, чи то вада в самій же стопі.
Де золотавість, де блиск, що від кедру й пемзи, спитаєш?
Як мій владар, так і я — кращою соромно буть.
Літери он розпливлись то тут, то там, зауважиш —
Ронячи сльози, псував сам свою пісню співець.
Може, й не все, що тут є, — зразок латинської мови —
Теж дивуватись не варт: серед чужинців писав.
Тож, коли ласка, скажіть, читачі, куцою податись,
Де мені крівлю яку, книжці-блукачці, знайти?
Ледве знайшовся один, що на лепет мій одгукнувся,
Ледве один із юрби, врешті, дорогу вказав.
"Хай тобі вділять боги, чого не вділити співцеві:
Змогу на рідній землі гарне прожити життя!
Що ж, я готова. Веди! Дарма, що йду з краю світу.
Що суходоли й моря геть мене вибили з сил".
Рушили ми. Ведучи, пояснив він: "Он Цезаря форум...
Ми ж по Священній йдемо вулиці, знаній у нас.
Тут ось і Вести храм; її вогнище в ньому й Палладій;
Скромний будинок ось цей — древнього Нуми житло".
Вправо звернувши, сказав: "Палатину бачиш ворота.
Статор он. Тут і було місто закладене — Рим.
Поки на все те дивлюсь, розмаїттям блискучої зброї
Портик засяяв мені й крівля, достойна богів.
"Певно, Юпітера храм?" — запитала я, бо над дверима,
Видно було, зеленів листям дубовий вінок.
"Не сумніваюсь уже, — про господаря дому почувши,
Впевнено мовила я, — тут сам Юпітер живе!"
Що означає, одначе, той лавр, що пишно розрісся,
Тінь розіславши густу біля високих дверей?
Те, що дім заслужив на постійні тріумфи чи, може,
Те, що Левкадський Феб саме його полюбив?
Чи він для себе лишень, чи для інших свято дарує,
Світлий ширячи мир ген по безкраїй землі?
Може, це знак того, що вічно буде втішатись
Славою дім цей, як лавр — зеленню листя свого?
Що ж означає вінок, із присвяти короткої видно:
"Цезарю від громадян, за порятунок життя".
Ще одного долучи до них, батьку, щедрий на ласку,-
Він, громадянин твій, на краю світа живе.
Не заперечить того, що скараний був справедливо,
Тільки не злочину тут — помилки він допустивсь.
Горе! Боюсь владаря, та й місця самого боюся!..
Кожен рядок у мені, літера кожна тремтить.
Бачиш? Мої сторінки — одна тільки блідість безкровна.
Бачиш? Нерівно іду, хистко ступаючи крок
"О, якби знову, — зітхнулось мені, — за господарів цих же
Батько мій міг озирать ту найяснішу з осель!"
Далі — східці стрімкі: до буйноволосого бога,
В храм його, білий, мов сніг, я за провидцем іду.
Серед заморських колон Данаїди зображені; поряд —
Батько суворий; в руці в нього — оголений меч.
Тут має змогу читач дізнаватися, що у натхненній
Праці створили для нас нинішні й давні співці.
Там я шукала сестер, та не тих, чий батько нещасний
Все докоряє собі, що народив їх на світ.
Марно шукаю, однак; охоронець покоїв тим часом
Ті заповітні місця каже покинуть мені.
В інший звернула я храм, що тут же, побіч театру,
Все ж і туди не дають навіть ногою ступить.
Не допустила Свобода мене до святині, що вперше
Місце в покоях своїх книгам поетів дала.
Так ото доля лиха не лише на співця завзялася:
Змушені й книги його — діти — вигнанцями буть.
Та, сподіваюсь, на нас і на нього зглянеться Цезар —
Час перемелює все, з часом уляжеться гнів.
Вас я благаю, боги (чи маю на люд уповати?),
Цезарю, рівно ж тебе, найвидатніший з богів!
А коли храм той і людні місця тепер не для мене —
Книжку оселі чиїйсь ти прихистити дозволь.
Вірші мої, так ганебно відкинуті, врешті б, хотів я,
Люде незнатний, тобі з ласки твоєї вручить.
2
Випало й Скіфію бачить мені, де вісь паррасійська
Землю вигнання мого люто морозом гнітить.
Не спромоглися ні ви, Пієриди, сестри учені,
Ані Латони син порятувати жерця.
Не врятувало і те, що жарт я любив, а не злочин,
Що не так я пустував, як ота Муза моя.
Скільки смертей на морях, суходолах чигало на мене,
Аж поки Понт крижаний не прихистив блукача!
Хоч і цурався справ, хоч на світ прийшов для дозвілля,
Хоч, від природи м'який, праці важкої не знав, —
Нині — будь-що знесу. Ні понуре, без гавані море,
Ні всі дороги-шляхи не доконали мене.
Дух їм протистояв. Набиралось і тіло від нього
Сил — і долало те, що непосильним було.
Поки був забавкою для вітрів і хвиль, од тривоги
Душу зболілу свою працею я розважав.
А закінчився шлях, і відпала потреба йти далі —
Й місця вигнання свого, кари, я врешті торкнувсь, —
Плач — утіха моя. Струмки, що їх живить на весну
Сніг, не такі вже рясні, як оті сльози з очей.
Згадую Рим тут і дім, на пам'ять тут мені сходять
Милі місця і все те, що я у Місті лишив.
Скільки разів я стукав у двері своєї могили —
Марно! Ні разу вони не відчинились мені.
Нащо я стільки мечів оминув? Чому лиш страхала,
А не накрила мене хвилею буря стрімка?..
О божества, чию неприхильність чую постійно,
Ви, що примножили гнів ще одного божества,
Долю поквапте повільну мою, хай не будуть глухими
Двері, що ними б мені в смерть довгождану ввійти!
3
Може, здивуєшся ти, що цей лист не моєю рукою
Писаний: я на той час немічний, хворий лежав.
Хворий — на чужині, на краю невідомого світу,
Зовсім не певний того, що до здоров'я прийду.
Що, уяви собі, я відчував, серед ґетів, сарматів
Злігши, у тій далині, у невідомості тій?
Небо тут шкодить мені, до води питної не звикну,
Не до вподоби й земля — годі сказати, чому.
Невідповідне житло, не годиться для хворого їжа,
Фебовим хистом ніхто тут не зарадить біді.
Друга не маю тут, хто б занепалого словом розрадив,
Хто б коротати поміг часу повільного плин.
От і лежу, де найдальша земля, найдальші племена,
І, чого бракне мені — те перед зором стає.
Різне ввижається, ти ж — найчастіше, люба дружино:
Більша частина мого серця належить тобі.
Ти так далеко, але — тебе кличу, мовлю до тебе,
Ти, хай це ніч, хай день, перед очима стоїш.
Навіть коли у гарячці був, ім'ям твоїм, кажуть,
Марив я: тільки воно в мене було на вустах.
Та коли б до піднебіння припав мій язик і намарно,
Крапля по краплі, вином хтось оживляв би його,
Хай лиш тоді сповістять, що жона загостила до мене, —
Стану на ноги я враз, повен надії й снаги.
Тож сумніваюсь, чи житиму...