Усі вони були з роти капітана Ортіца, куди одержав призначення Дроґо. Він прийняв свій наряд і оголив шаблю. Вояки стояли щільними лавами перед вікном, із якого за традицією їх оглядав полковник, комендант Фортеці. На жовтій землі подвір'я наряду утворювали правильну геометричну фігуру.
Підметене вітром небо сяяло над фортечними мурами, осяяними останніми променями призахідного сонця. Стояв вересневий вечір. Із головної брами вийшов заступник коменданта підполковник Ніколозі, накульгуючи від старої рани і спираючись на шаблю. Цього дня розводящим варти був величезний на зріст капітан Монті. Він хриплим голосом подав команду, і вояки з гучним металевим брязком взяли зброю на плече. Запала мертва тиша.
Відтак сурмачі семи загонів один за одним подали врочистий сигнал. В їхніх руках були славетні срібні сурми Фортеці Бастіані з червоними та золотими шовковими шнурами, на яких висіли гаптовані герби. В небо злетіли чисті закличні звуки, підсилені схожим на дзвін вібруванням багнетів. По-військовому суворі, солдати стояли, мов статуї. Ні, вони готувались не до буденного вартування, а до зустрічі з ворогом, про що недвозначно свідчили їхні рішучі обличчя.
Останній звук сигналу довго плив у повітрі, відбиваючись од далеких мурів. Багнети блищали ще якусь мить на тлі бездонного неба, відтак разом згасли, поглинені щільними лавами. Полковник відійшов од вікна. Лункі кроки семи нарядів губились у лабіринтах Фортеці.
За годину Джованні Дроґо стояв на верхній терасі третього редуту, саме там, де позавчора дивився у бік пустелі. Тоді він приходив сюди з цікавості, як випадковий мандрівець, сьогодні ж був тут хазяїном: двадцять чотири години редут і сто метрів фортечного муру належатимуть тільки йому. Під ним, в артилерійському казематі, четверо вояків порядкували біля гармат, націлених на північну рівнину, троє вартових зайняли пости на зовнішньому гребені редуту, ще четверо розташувалися вздовж головного муру, на відстані двадцяти п'яти метрів один від одного.
Зміна варти відбувалася в суворому порядку під пильним оком старшого сержанта Тронка, знавця сторожової служби. Тронк перебував у Фортеці вже двадцять два роки, не залишаючи її навіть під час відпусток. Ніхто краще за нього не знав усіх кутків і закапелків оборонних споруд. Не раз офіцери заставали його глупої ночі за перевіркою постів і приміщень у пекельній темряві, без ліхтаря. Під час його чергувань вартові ні на мить не випускали з рук зброю, не притулялися до стін і навіть не припиняли рух, бо зупинятись дозволялося лише у надзвичайних випадках. Тронк пильнував усю ніч і тихим кроком обходив пости, змушуючи вартових здригатися від несподіванки. "Стій, хто іде?" — питали вони, беручи рушниці напереваги. "Грот", — називав пароль старший сержант. "Грегоріо", — відгукувався вартовий.
За звичаєм чергові офіцери і сержанти перевіряли свої дільниці без зайвих формальностей. Солдати добре їх знали, й обмін паролями видавався смішним. Статут дотримувався літера в літеру лише в присутності Тронка.
Він був худий, карлуватий, мав зморшкувате обличчя й поголену голову. З товаришами по службі спілкувався мало, а години дозвілля проводив на самоті, займаючись музикою. Це була давня розвага старого вояка, й не дивно, що капельмейстер оркестру фельдфебель Еспіна вважався його єдиним другом. Тронк мав гарний акордеон, але майже не грав на ньому, хоча поголоска називала його віртуозом. Він вивчав гармонію музики, й доброзичливці запевняли, що ним складено кілька військових маршів. Однак докладніше ніхто нічого не знав.
Коли Тронк був на службі, не виникало побоювань, що він почне свистіти, як робив це під час відпочинку. Старший сержант невтомно кружляв бастіонами, оглядаючи північну рівнину в пошуках невідомо чого. Зараз він стояв біля Дроґо і показував йому гірську стежку, яка вела вздовж крутоярів до Нового редуту.
— Он іде варта, що тільки-но змінилася, — мовив Тронк і витягнув уперед вказівний палець, але Дроґо не міг нічого розгледіти у вечірній імлі. Старший сержант похитав головою.
— Що таке? — запитав Дроґо.
— Службу так не несуть. Я завжди казав про це. Вони згубили тяму, — відповів Тронк.
— А що трапилось?
— Службу так не несуть, — повторив Тронк. — Змінювати варту на Новому редуті треба раніше. Але пан полковник не хоче цього,
Джованні з подивом глянув на нього. Чи можлива річ, аби Тронк дозволяв собі критикувати коменданта Фортеці?
— Пан полковник, — вів далі серйозно і переконано старший сержант, — має рацію. Однак ніхто не хоче пояснити йому, як це небезпечно.
— Небезпечно? — здивувався Дроґо, не розуміючи, кому і чим міг загрожувати перехід від Нового редуту до Фортеці тут, серед голих скель.
— Небезпечно, — повторив Тронк. — Рано чи пізно в такій темряві обов'язково щось трапиться.
— А що власне тут може трапитись? — із ввічливості спитав Джованні, якого мало цікавила вся ця історія.
— Колись варта Нового редуту, — почав старший сержант, радий нагоді показати свою кмітливість, — закінчувала охорону на дві години раніше, ніж караул у Фортеці. Це завжди відбувалося вдень, навіть узимку, а проблема пароля виглядала простішою. Один пароль був потрібен для входу до Нового редуту, а другий, новий, діяв під час усього вартування і повернення загону до Фортеці. Обох цілком вистачало. Коли старий караул повертався, новий ще не заступав на чергування, і тому пароль був дійсний, як досі.
— Розумію, — мовив Дроґо.
— Але пізніше, — вів далі Тронк, — дехто злякався. Небезпечно, попереджали нас, випускати за межі Фортеці стільки солдатів, які знають пароль. Невідомо, казали мудрії, хто скоріше зрадить — один солдат із п'ятдесяти чи офіцер.
— Он як! — здивувався Дроґо.
— Тоді було вирішено: хай пароль знатиме лише начальник варти. Тому тепер із Фортеці виходять за сорок п'ять хвилин до зміни караулу. Наприклад, сьогодні загальна зміна відбувалась о шостій ранку. Варта Нового редуту пішла звідси о п'ятій п'ятнадцять і прибула на місце рівно о шостій. Щоб вийти з Фортеці, пароль не потрібний. Щоб увійти до Нового редуту, слід знати вчорашній пароль, відомий лише офіцерові. По зміні варти на Новому редуті вступає в силу новий пароль, також відомий лише офіцерові. Він дійсний усі двадцять чотири години, поки прибуде наступна варта. Завтра ввечері, коли вона повертатиметься до Фортеці, пароль знову зміниться. Отже, офіцер повинен знати три паролі: той, що потрібен для входу до Нового редуту, той, що діє під час вартування, і ще один для повернення до залоги. Всі ці труднощі створені тільки для того, щоб солдати не знали пароль.
— От я і кажу, — не вгавав Тронк, мало цікавлячись, слухає його Дроґо чи ні. — Якщо пароль відомий лише офіцерові, а той раптом почуватиме себе погано, що робитимуть солдати? Вони ж не можуть змусити його порушити військову таємницю і в результаті не зможуть повернутися до залоги. Чому про це не подумали? Чому погоджуються з тим, що тепер потрібні три паролі замість двох і що третій, передбачений для повернення варти наступного дня до Фортеці, входить у дію на двадцять чотири години раніше? Що б не трапилось, він має залишатися в таємниці, інакше варта не зможе повернутись назад.
— Але, — заперечив Дроґо, — хіба біля брами її не впізнають? Хіба не зрозуміють, що вона прийшла з чергування?
Тронк зверхньо глянув на лейтенанта.
— Це неможливо, пане лейтенанте. Таким є статут Фортеці. З північного боку ніхто не може ввійти без пароля, хоч ким би він був.
— Але тоді, — мовив Дроґо, роздратований безглуздими приписами, — хіба не простіше впровадити окремий пароль для Нового редуту? Зміна варти відбуватиметься раніше, а пароль повідомлятимуть лише офіцерові. Й солдати нічого не знатимуть.
— Авжеж! — підхопив старший сержант піднесеним тоном, немовби чекав цих слів. — Це було б найкращим рішенням. Однак тоді довелося б змінити інструкцію. А вона каже: "Пароль діє протягом двадцяти чотирьох годин від однієї зміни варти до наступної, і лише один пароль має силу як у Фортеці, так і в її підрозділах". Написано чітко: "і в її підрозділах". Тому немає місця для жодних викрутасів.
— Мабуть, колись, — мовив Дроґо, неуважно слухаючи співрозмовника, — зміна варти в Новому редуті теж відбувалась раніше?
— Так! — вигукнув Тронк. — Уся ця колотнеча триває лише два роки. Колись було краще.
Старший сержант змовк. Дроґо дивився на нього з подивом, навіть зі страхом. Що лишилося від цієї людини після двадцятидворічної служби у Фортеці? Чи пам'ятає Тронк, що в різних країнах світу живуть мільйони схожих на нього людей, які не вдягають військові однострої, вільно ходять вулицями міст, а ввечері можуть за власним бажанням лягти спати чи піти до ресторану або театру? Досить було глянути на Тронка, щоб зрозуміти, що той давно забув про людей, бо для нього не існувало нічого, крім Фортеці з її гидкими порядками. Він не пам'ятав, як ніжно звучать жіночі голоси, як виглядають річки, сади, дерева, крім кволих кущів на сірих пагорбах. Тронк теж озирав північний простір, але не очима Дроґо, бо бачив там лише стежку до Нового редуту, оборонний рів і підпірні стіни, помічав можливі напрями ворожих атак, байдужий до диких урвищ, загадкової трикутної рівнини й поготів до білих хмар, що пливли темним вечірнім небом.
Із наближенням ночі Дроґо знов охопило бажання тікати звідси. "Чому я не поїхав одразу? — картав він себе. — Чому піддався облесливим умовлянням Матті?" Тепер йому доведеться чекати, поки минуть чотири місяці, сто двадцять довжезних днів, половину з яких доведеться стояти на варті. Закрадалася думка, що він опинився серед людей чужої породи, на ворожій землі, в жорстокому бездушному світі. Дроґо озирнувся й побачив Тронка, який нерухомо стояв, дивлячись на вартових.
VI
Запала темна ніч. Дроґо сидів у голій вартівні редуту, куди звелів принести папір, чорнило і ручку.
"Люба мамо!" — почав він листа й одразу відчув себе малим хлопчиськом. Самотньо сидячи при світлі гасової лампи в кам'яному мішку чужої йому Фортеці, далекий від рідної домівки, всього, що тішило і хвилювало, Дроґо радів можливості вилити на папері свої почуття.
Звичайно, в офіцерському колі він мусив поводити себе як справжній чоловік, реготати разом з усіма, слухаючи або розповідаючи масні анекдоти про військових і жінок.