Я нічого не відповів йому. Він же сам знав, як усе було.
— Я буду з вами цілком відвертий, доценте Бакке. І сподіваюся, що все сказане тут залишиться між нами. Я більше не хочу мати справи з поліцією. Ви вчитимете Вікторію, це... це офіційна причина того, що ви оселитесь тут. А справжня ось яка: я прошу вас, щоб ви наглядали за нею. Я боюся за Вікторію.
Навряд чи полковник Лунде розумівся на людях.
А проте він кинув мені таку принаду, що я не міг не вхопити її. Принаду, від якої прокинулася моя непогамована цікавість. Мені треба було б народитися в добу рицарства, я б їздив на білому коні й оберігав панночок від невідомої небезпеки.
Але тут була не лише цікавість. Я на власні очі бачив минулого вечора панну Лунде і знав, що їй хотіли заподіяти. І мені подобалася Вікторія з чорною гривкою над тонким розумним личком — тендітна, негарно вбрана Вікторія, яка не любила свою мачуху Люсі і якій можна було наказати, щоб вона чемно присіла і йшла мити посуд.
Та була й ще одна причина, вагоміша, ніж моя проклятуща цікавість. Я раптом чомусь повірив, що полковник Лунде каже правду. А мені дуже не хотілося, щоб Вікторії загрожувала небезпека. Страх як не хотілося.
— Я згоден, — мовив я. — Однаково у школі мені належить піврічна відпустка. Я ще тільки мушу владнати одну справу і тоді буду до ваших послуг. Коли мені прийти?
Темні очі на сухому смаглявому обличчі дивилися просто на мене. Я намагався прочитати, що в них було написане. 1 не побачив нічого, крім полегкості.
— Приходьте ввечері, доценте Бакке. Мене підвищено в ад'ютанти.
Було не пізніше, як десята година ранку.
А сніг усе йшов. Уже скоро півдоби. І підлеглі Службі доріг, яким досі добре жилося, працювали, не покладаючи рук. Двірники чистили тротуари, дорожні робітники прокидали вулиці, острівці безпеки й переходи. [258]
Я сидів у своїй кімнаті. На письмовому столі переді мною лежав телефонний довідник.
Мені треба було знайти каменяра. Того каменяра, що зробив напис на надгробку Вікторії Лунде.
Я розгорнув довідник на перелікові фахових послуг і знайшов заголовок: "Каменярі — шліфування і експорт каменю". В підзаголовку стояло: "Див. також: Надгробки". В кожному разі я почав з того, що треба. Люсі сказала, що дзвонив каменяр. А коли так, то його прізвище повинне бути в довіднику.
Я мав обмаль часу. Бо знав, що робитиме кримінальна поліція міста Осло. Вона робитиме те самісіньке, що й я, — шукатиме того каменяра. Але поліція діятиме систематично, а я не можу собі цього дозволити.
Я не знав, скільки людей у Карла Юргена Галла засяде за цю роботу, міг тільки приблизно уявити собі. Двоє або й троє. Я сподівався, що їх буде двоє. Вони розділять список у довіднику надвоє, рівно пополовині, і кожен почне опрацьовувати свою частину.
Я не сумнівався в ретельності кримінальної поліції міста Осло, а просто мав дитяче бажання випередити її. І знав, що коли перший знайду таємничого каменяра, то витягну з нього більше, ніж поліція. В того таємничого каменяра може бути не зовсім чисте сумління, тож навряд чи вийде краще, як хтось з'явиться й помахає в нього перед носом поліційним посвідченням. Я мав більше шансів — аби тільки швидко знайти його.
Я взяв кулькову ручку й вирішив працювати за методом вилучення. Найперше почав викреслювати одну за одною великі фірми. Той, кого я шукав, навряд чи працював у великій фірмі. Я викреслив "Акціонерне товариство видобутку мармуру і сланцю", тоді "Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів". Бідолашні телефоністки, як вони язика не звихнуть, вимовляючи таке.
Поліцаї працюватимуть методично, мабуть, один почне з першої літери алфавіту. З тієї самої фірми "Акціонерне товариство видобутку мармуру й сланцю", Акерсгатен, 20, а другий, певне, — з "Мармурових і гранітових надгробків", Єрнбанетомта, Грефсен.
Я вибрав три прізвища з адресами, які здалися мені ймовірними. Тобто ймовірними з мого погляду. Я взяв другу кулькову ручку і всі три прізвища підкреслив червоною рискою. Тоді спустився вниз із телефонним довідником, сів У Машину, а довідник розгорнув і поклав на сидіння біля себе. [259]
Треба було б замінити покриття коліс на зимове. Була вже майже середина січня, а я все ще їздив на літньому. Досі ще не було нагальної потреби, а тепер, у такий сніг, з'явилася. Але сьогодні я не мав часу.
З першими двома адресами мені не пощастило. Я питав їх обох те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер, — прикинувся, ніби мені відомо те, чого я насправді не знав. Два перші каменярі подивились на мене, як на божевільного. Я не мав часу щось пояснювати їм, хай вірять, що я справді збожеволів.
Я глянув на третє і останнє прізвище в моєму списку. Т. Серенсен, каменяр, Серкедалсваєн. Якщо й це не він, доведеться знов вивчати телефонний довідник. Мене вже опанував відчай.
Т. Серенсен мав невеличку майстерню поблизу Майорстюен, затиснену між авторемонтною майстернею, крамницею садівництва і бензоколонкою. На тісному подвір'ї перед майстернею стояли взірці надгробків. Я раптом подумав, що останнім часом починаю звикати до прогулянок між надгробками. Не сказав би, щоб це мені подобалося.
Я постукав у двері й зайшов.
Майстерня була тісна й темна. Світло єдиної лампи було спрямоване на камінь, над яким працював майстер.
— Слухаю вас, — мовив він, підвівши очі.
Він був зовсім молодий, з короткозорими очима та з товстими скельцями окулярів. На молодому обличчі проступала глибока втома. Видної не легко було конкурувати з "Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів".
Я втретє протягом півгодини запитав те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер:
— Скільки ви отримали за напис на надгробку Вікторії Лунде на цвинтарі Вестре?
Я знайшов того каменяра, якого шукав.
Він став ще блідіший, ніж був, скинув окуляри й провів кісточками пальців по очах. Тоді надяг окуляри і глянув на мене з невдаваним страхом.
— Я не зробив нічого поганого...
— Ні, — відповів я. — Я й не кажу, що ви зробили погане. Я лише питаю, скільки ви отримали за роботу.
— Ви з поліції?
— Ні. Але поліція от-от з'явиться до вас. Може, поліція вважає, що ви в чомусь завинили, я цього не знаю. Але тепер [260] принаймні вам відомо, що поліція прийде, тож ви зможете заздалегідь обміркувати, що їй відповісти.
Майстер сидів, опустивши очі на різець у руках. А я стояв і дивився на його руки. Вони були дужі, тонкі й гарні і не пасували до того ремесла, яке він собі вибрав.
— Може, сядете?
Я озирнувся, шукаючи стільця. Але там були самі камені. Я сів на найближчий із них.
— Що ж мені сказати поліції? — запитав він.
Я витяг сигарети й запропонував йому закурити. Він узяв одну своїми гарними пальцями. Я теж узяв одну, подав йому запальничку, потім прикурив сам.
— Кажіть, що хочете. їхнє діло дізнатися у вас правду. Хочу вам лише нагадати одне: не обов'язково казати те, що може бути використане проти вас.
Видно було, що йому відлягло від серця.
— А ви... який ви маєте до цього стосунок?
— Я й сам не знаю, — мовив я. — Але вчора ввечері хтось пробував убити стару сухеньку даму. Я знайшов її долі біля надгробка Вікторії Лунде.
Сигарета в нього в руці затремтіла.
— Я до цього не...
— Звичайно, — перебив я його. — Я такого і в голові собі не покладав. Та хіба вам подобається, коли хтось робить замах на життя старої жінки?
Він промовчав.
— Скільки ви отримали за роботу?
Він знов не відповів. Сигарета й далі ледь тремтіла в його руці.
— Я вам не ворог, — сказав я. — Гляньте, ось мої права водія. Бачите, Мартін Бакке, кандидат філології. Я до поліції не маю ніякого стосунку.
Він глянув на мою фотокартку, тоді на мене, наче хотів порівняти її з моїм обличчям.
— Мені обіцяли тисячу крон.
— А це не забагато?
— Забагато. Навіть дуже. Тому й я погодився на це замовлення. В мене до нього не лежало серце, а однаково я погодився. В нас така робота, що отримати вигідне замовлення важко. Мені потрібні були гроші...
Тисячу крон. Тепер я знав суму. Але не це було для мене найважливіше. Я спитав про плату, користуючись способом, відомим із гри в покер, способом, який мав пробити панцер каменяра. Це був тільки вступ. Тепер я чекав нагоди, щоб поставити йому друге, справді важливе запитання.
Хвилину ми курили мовчки, нічим не порушуючи цілковитої [261] тиші. Світло лампи падало просто на камінь, ямі він обробляв. Там уже були вибиті три літери: "К р і".
— Що це буде — "Крістіан"? — запитав я.
— Ні, "Крістофер".
Мені треба було поквапитись, поки помічник Карла Юргена не дійшов у списку до прізвища Т. Серенсен. Поквапитись із найважливішим запитанням. Я сподівався, що не злякаю ним майстра.
— Хто вам замовив напис?
Майстер дибився на синювагі клубочки диму, що здіймалися до яскравого світла лампи.
— "Трава нічого не ховає", — проказав він. — Мені здалося, що напис дивний. Але гарний... по-своєму.
Він був цілком спокійний.
— Хто його замовив?
Він глянув мені просто в очі.
— Не знаю.
Я не повірив своїм власний вухам.
— Не знаєте?
— Не знаю. Мені подзвонили по телефону. Чийсь голос запитав, чи не взявся б я вибити напис на надгробку. Я отримав п'ятсот крон. Гроші надійшли поштою... самі гроші, п'ять асигнацій по сотні... просто вкладені в конверт. А ще п'ятсот я мав отримати, коли скінчу роботу. Але я їх не отримав.
Я нічого не розумів.
— Як же ви могли погодитись вибити напис, не знаючи до пуття, чи його справді замовляє родина небіжчиці? — спитав я. А що якби то виявився кепський жарт?
— Мені теж це спало на думку. Відразу спало. А особливо тому, що напис був такий, — такий незвичайний. Тому запитав, з ким маю приємність розмовляти.
Я боявся повірити у своє щастя. З хвилювання в мене зашпигало в потилиці.
— Із ким же ви розмовляли?
— Голос відповів: "Я пані Лунде, мій номер телефону — тридцять два, сімдесят, нуль дев'ять. Можете подзвонити мені, коли перевірите його в довіднику". Я глянув у довідник і знайшов там прізвище полковника Лунде. І номер телефону був тридцять два сімдесят нуль дев'ять. Тому я подзвонив і почув той самий голос.
— Голос пані Лунде? — запитав я. Він замовк. Я втратив відчуття часу.
— Дивно, — мовив нарешті він. — Дуже дивно. Я не певен, що саме сказав голос: "Я пані Лунде" чи "Я пан Лунде".
— А це важливо, — сказав я.