Поберегла б цей харч на чорний день. Усе, чого я хочу, — це двоє яєць, варених три хвилини, не більше, скибочка вашої знаменитої бетонної грінки, велика склянка томатного соку, дрібка чорного перцю та широка осяйна усмішка. І не давай більш нікому кави — може, я й сам усю вип'ю.
— У мене нежить, — відказала вона. — Краще не поганяйте, а то чхну — і наберетеся зарази.
— Будьмо приятелями. Я теж мав нелегку нічку. Вона криво посміхнулась і пішла до бічних дверей,
що вели на кухню. Це дало мені змогу побачити й решту її форм, доволі повних, щоб не сказати [190] надмірних. Але яйця я дістав саме такі, які люблю, а грінка була щедро полита розтопленим маслом.
— Чорного перцю немає, — сказала жінка. — Може, дати червоного? Миш'яку теж немає.
Я присмачив томатний сік червоним перцем, проковтнув яйця, випив дві чашки кави і вже ладен був залишити на чай нез'їдену грінку, та врешті передумав і натомість поклав двадцять п'ять центів. Така щедрість приємно вразила подавальницю. В цій забігайлівці на чай давали або десятицентовика, або нічого. Здебільшого нічого.
Коли я повернувся на Пойнтер-стріт, там усе було без змін. Я знову сів біля вікна. Десь о пів на дев'яту з будинку навпроти вийшов з невеликим портфелем у руці той схожий на Іккі зростом і статурою чоловік, якого я вже бачив напередодні. Ту ж мить із закритої синьої машини, що стояла біля тротуару, вискочило двоє. Вони були однакові на зріст, строго вдягнені, в низько насунутих м'яких капелюхах. Обидва вихопили револьвери.
— Гей, Іккі! — гукнув один. Чоловік обернувся.
— Прощавай, Іккі! — мовив другий.
Між будинками розляглися постріли. Чоловік повалився на асфальт і закляк. А ті двоє кинулись до своєї машини й погнали геть. Водночас я побачив, як посеред кварталу зірвався з місця великий лімузин і помчав поперед них.
Ще мить — і обидві машини зникли з очей.
Усе було зроблено щвидко й чисто. За винятком одної деталі — вони не завдали собі клопоту роздивитися.
І застрелили не того, кого треба.
Я швидко, майже так само, як і ті двоє, вискочив на вулицю. Навколо вбитого чоловіка вже зібралася невеличка юрба. Мені не треба було дивитися на нього, аби пересвідчитись, що він мертвий, — ті хлопці були професіонали. Та й не міг я його побачити на тротуарі по той бік вулиці, бо там з'юрмилися люди. Одначе я знав, який він має вигляд, і вже чув оддалік автомобільні сирени. Щоправда, то могли долинати й звичайні сигнали з бульвару Сансет, але ні. Отже, хтось уже зателефонував. їхати на підобідок поліцаям було ще зарано.
Я з валізкою в руці швидко завернув за ріг, убгався в залишений там прокатний автомобіль і натис на газ. У тому кварталі мене більш ніщо не тримало. Я міг уявити собі такі запитання: [191]
"Чого вас туди занесло, Марло? Ви ж маєте власний барліг, чи не так?"
"Мене найняв один колишній гангстер, що не поладнав з босами. На нього наслали вбивць".
"Не запевняйте нас, ніби він хотів стати на праведну путь".
"Цього я не знаю. Мене принадили його гроші".
"Заробити їх було не дуже важко, еге ж?"
"Минулої ночі я вивіз його з міста. Де він тепер, я не знаю та й не хочу знати".
"Вивезли з міста?"
"Я ж вам сказав".
"Атож... Тільки він лежить у морзі, подірявлений кулями. Придумайте щось краще. Чи, може, то не він у морзі?.."
І так далі, й таке інше. Звичайна поліційна балаканина. Все воно старе, як світ. Ні їхні слова, ні їхні запитання нічогісінько не важать. Просто вони довбають в одне місце, аж поки ти геть виснажишся й спіткнешся на якійсь деталі. А тоді радісно всміхаються, потирають руки й кажуть:
"Отут ви трішечки схибили, еге ж? То почнемо все спочатку".
Ні, чим далі від усього цього, тим краще. Я залишив машину на своєму постійному місці й пішов до контори. Там мене не чекало нічого, крім застояного повітря. Щоразу, входячи в цю пустку, я почував дедалі дужчу втому. І якого біса я не вступив на державну службу ще років з десять тому? Чи й усі п'ятнадцять. Мені ж не бракувало кебети здобути заочно адвокатський ступінь. У країні повно правників, що нездатні й скарги написати без посібника.
Отак я сидів у своїй конторі й подумки гриз себе. Та невдовзі згадав про олівець і заходився налаштовувати револьвер калібру 0,45 — найбільший з тих, якими я звичайно послуговуюсь, і дуже важкий. Потім набрав номер шерифової канцелярії і попросив до телефону Берні Оулза. Той узяв трубку. Голос його був невдоволений.
— Це Марло. Я вскочив у халепу... в справжню халепу, — сказав я.
— Навіщо повідомляти про це мене? — пробурчав він. — Тобі б уже слід до цього звикнути.
— Це така халепа, до якої звикнути годі. Я хотів би під'їхати до тебе і все розповісти.
— Твоя контора там, де й була?
— Там. [192]
— Я маю проїжджати поблизу, то заскочу до тебе. Він поклав трубку. Я відчинив обоє вікон. Легкий
вітрець доніс із сусіднього ресторанчика Джо Ійтса дух кави та задавненого жиру. Я ненавидів цей дух, ненавидів себе, ненавидів усе на світі.
Оулз не став затримуватись у моїй елегантній приймальні. Він постукав у внутрішні двері, і я впустив його до кабінету. Без зайвих церемоній він похмуро рушив просто до крісла для відвідувачів.
— Ну. Викладай.
— Ти чув коли-небудь про такого собі Іккі Россена?
— А чого б я мав про нього чути? Він що — у розшуку?
— Це колишній гангстер, що накликав на себе невдоволення верховодів. Вони наштрикнули його на олівець і, як це звичайно робиться, прислали сюди літаком двох крутих хлопців. А він найняв мене, щоб я допоміг йому вислизнути.
— Гарне мені дільце!
— Облиш, Берні.
Я закурив сигарету й дмухнув димом йому в обличчя. У відповідь на це він і собі взяв сигарету й почав її жувати. Берні ніколи не запалював сигарет, але просто-таки зжовував їх до решти.
— То слухай, — провадив я. — Припустімо, цей тип хоче стати порядною людиною — чи хай навіть не хоче. Він же має право на життя, коли сам нікого не вбив. А він каже, що не вбив.
— А ти йому й повірив, еге ж? Відколи це ти став таким святим та божим?
— Повірив я йому чи не повірив, не в тому річ. Я взявся йому допомогти. Не було підстав відмовлятися. Отож учора я й одна моя знайома дівчина взяли під нагляд літаки, що прибули до аеропорту. І вона засікла тих хлопців, а тоді провела їх до готелю. Була певна, що то вони. З вигляду саме те, що мало бути, аж до чорних черевиків. Ця дівчина...
— Ім'я вона має?
— Тільки для тебе.
— Якщо не порушила ніякого закону, кажи.
— її звуть Енн Райорден. Мешкає в Бей-Сіті. її батько був колись начальником тамтешньої поліції. І не поспішай називати його шахраєм, бо він був не з таких.
— Еге ж... Викладай решту. Тільки не тягни.
— Я найняв помешкання навпроти Іккі. Убивці були ще в готелі. Опівночі я вивів його з будинку й [193] одвіз аж до Помони. Далі він поїхав сам тією ж таки прокатною машиною, а я повернувся назад міжміським автобусом. І пішов у те помешкання на Пойнтер-стріт, якраз навпроти його пристановища.
— Якого біса? Його ж там уже не було.
Я висунув середню шухляду письмового столу й дістав з неї гостро заструганий олівець. Тоді написав на аркушику паперу своє ім'я і проштрикнув його олівцем.
— Тому що хтось надіслав мені оце. Я не думаю, що вони мене вб'ють, але, мабуть, хочуть дати мені доброї хлости, щоб відстрашити від таких вихваток на майбутнє.
— Вони знали, що ти встряв у це діло?
— Іккі привів за собою хвоста — такого собі шибздика, що прийшов потім до мене і впер мені в живіт ствола. Я трохи провчив його, але мусив відпустити. Отож і подумав, що там, на Пойнтер-стріт, мені буде безпечніше. Вдома ж я сам-один.
— Ну що ж, я теж не сиджу на місці, — сказав Берні Оулз. — І маю свої відомості. Отже, вони вбили не того.
— Такий самий зріст, така сама статура, і взагалі схожий. Я бачив, як вони його порішили. Не скажу напевне, що це були ті двоє з "Беверлі-Вестерна". Я ж сам їх доти не бачив. Просто двоє в темних костюмах та низько насунутих капелюхах. Потім вони вскочили в синій "понтіак", десь позаторішньої моделі, й рвонули геть, а попереду вихопився прокладати дорогу великий "каділак".
Берні встав і довгу хвилю дивився на мене.
— Не думаю, що тепер вони стануть морочитися з тобою, — сказав він. — Убито не того, кого треба. На якийсь час банда притихне. Знаєш, що я тобі скажу? Скоро наше місто буде майже таким самим гадючником, як нью-йоркський Бруклін і Чікаго. Ми можемо геть погрузнути в цій нечисті.
— Атож, заварюється з біса круто.
— Але ти не сказав мені нічого такого, Філе, що давало б змогу діяти. Я побалакаю з хлопцями із міського відділу розслідування вбивства. Навряд чи тобі загрожує справжня небезпека. Але ти очевидець убивства, їм це стане в пригоді.
— Я ж не зможу нікого впізнати, Берні. Вбитого чоловіка я зовсім не знав. А звідки тобі відомо, що вбито не того?
— Та ти ж сам мені й сказав, йолопе. [194]
— А я подумав, може, хлопці з міської поліції до чогось докопалися.
— Коли б і так, мені вони не сказали б. До того ж вони там не мають часу навіть вискочити перекусити. Поки відділ ідентифікації не встановить особу, для них той чоловік просто один з багатьох мертвяків у морзі. Але з тобою, Філе, вони охоче поговорять. їм страшенно подобається записувати свідчення на магнітофон.
Він вийшов, і двері за ним із шурхотом зачинились. А я сидів і міркував, чи не зробив дурницю, що розповів про все Берні. Або що взявся допомагати Іккі. П'ять тисяч зелененьких запевняли, що ні. Але ж і вони могли помилятись.
Хтось постукав у двері. То був рознощик телеграм. Я розписався, розгорнув бланк і прочитав:
ІДУ ФЛЕГСТАФ МОТЕЛЬ МІРАДОР — ЗДАЄТЬСЯ ВИСТЕЖИЛИ — НЕГАЙНО ПРИЇЖДЖАЙ
Я подер телеграму на дрібні клаптики й спалив їх у попільниці. Потім зателефонував до Енн Райорден.
— Кумедна вийшла історія, — сказав я їй і розповів усе, що сталося.
— Не подобається мені цей олівець, — сказала вона. — Не подобається й те, що вбито сторонню людину — мабуть, якогось бідолаху бухгалтера з дрібної фірми, а то б не жив він у такому районі. Даремно ти встряв у цю історію, Філе.
— Я врятував Іккі життя. Там, куди він подався, він зможе стати порядною людиною. Може змінити прізвище. Грошей йому не бракує, судячи з того, скільки він мені заплатив.
— Я кажу, не подобається мені олівець.