— Якби ви не почали хапати його за руки, він не відбивався б. Він хлопець порядний — і кращого боксера в мене не було. Ви з ним по-доброму.
Тоненька цівка крові витекла з кутика Дьюкових уст на круте підборіддя. Обличчя в нього було закам'яніле, безвиразне.
— Може, ти ще хочеш, щоб у цих хлопчиків крильця виросли, Бенні? — холодно спитав Молверн.
— Ви й досі маєте посвідчення приватного детектива, Молверне? — визвірився русявий полісмен.
— Та десь, певно, ще валяється, — відповів Молверн.
— То ми його можемо у вас відібрати, — гостро мовив русявий.
— Ви все можете, ваша поліцейська величносте. Ви, певно, й фанданго можете станцювати. Зразу видно, що ви на все мастак.
Русявий полісмен почав підводитися, але його старший напарник сказав:
— Не чіпай його. Нехай ще трохи побреше. А спробує вкусити — накинемо намордник.
Молверн і Гес Найшекер весело перезирнулися. Сірано безпорадно розвів руками. Дівчина скоса, з-під вій, глянула на Молверна. Тарго розтулив рота і сплюнув кров собі під ноги, на блакитний килим.
Хтось штовхнув двері, і Найшекер відступив убік, трохи прочинив їх, а тоді розчахнув навстіж. Увійшов Макчесні.
Лейтенант поліції Макчесні, високий, рудуватий чоловік років сорока, мав дуже світлі очі й вузьке, підозріливе обличчя. Він зачинив за собою двері, крутнув [22] ключ у замку, тоді повільно підійшов до Тарго, зупинився перед ним і сказав:
— Він мертвий. Одна куля в серці, друга під серцем. Як на стрільбу навскидку — дивовижна влучність. Ви часом не захоплюєтеся стрілецьким спортом?
— Як уже бити, то напевно, — глухо відповів Тарго.
— Хто він — установили? — спитав у лейтенанта сивий полісмен, відсовуючись на край дивана. Макчесні кивнув головою.
— Найманий убивця. Плант, на прізвисько Сірник. У наших краях я його вже років зо два не бачив. Нанюхавшись порошку, він діяв на відчай душі. Кокаїніст.
— Нормальна людина сюди з таким ділом не поткнулася б, — сказав сивий полісмен.
Довгасте обличчя Макчесні було не так похмуре, як серйозне.
— У вас є дозвіл носити зброю, Тарго?
— Є. Бенні дістав його для мене два тижні тому. Мене останнім часом діймали всякими погрозами.
— Послухайте, лейтенанте, — задріботів Сірано, — якісь шахраї залякують його, вимагаючи, щоб він зіграв у піддавки, розумієте? Він дев'ять зустрічей підряд вигравав нокаутом, тож вони на його поразці непогано загребли б. Я йому вже й сам казав, що, може, один раз варто й програти.
— І я таки мало не програв, — похмуро пробурчав Тарго.
— От вони й підіслали до нього того бандюгу, — докинув Сірано.
— Що ж, можливо, можливо, — сказав Макчесні. — Як же вам пощастило випередити його, Тарго? Де у вас був пістолет?
— В задній кишені.
— Покажіть, як ви це зробили.
Тарго шаснув правою рукою до задньої кишені, вихопив з неї хусточку й вистромив з-під неї палець, як дуло пістолета.
— Ця хустечка теж була в кишені? — спитав
Макчесні. — Разом з пістолетом?
На червоне обличчя Тарго набігла тінь. Він кивнув.
Макчесні нахилився вперед, легким рухом висмикнув з пальців Тарго хусточку, понюхав її, розгорнув, понюхав знову, згорнув і сховав до своєї кишені. Обличчя його лишилося незворушним.
— А що він сказав, Тарго?
— Він сказав: "Я маю для тебе звістку, піжоне, — ось вона", — і почав витягати револьвер, а він трохи застряв, видно, зачепився за щось. І я випередив його. [23]
Макчесні ледь посміхнувся і відхилився назад, балансуючи на підборах. Від цієї посмішки ніс його начебто зробився ще довшим. Він зміряв Тарго поглядом і мовив:
— Так-так, з біса влучні постріли, як на такий маленький пістолет. А втім, реакція у вас, мабуть, швидка, дарма що важите ви он скільки... А хто одержував ті погрози?
— Я, — відповів Тарго. — По телефону.
— Голос упізнали б?
— Схожий на голос цього бандюги. Твердити не берусь, але схожий.
Макчесні пройшовся на негнучких ногах в інший кінець кабінету, постояв якусь мить, дивлячись на розфарбовану від руки спортивну фотографію. Потім неквапно повернувся, підійшов до дверей.
— Смерть такого покидька — втрата невелика, — спокійно сказав він. — Але без формальностей нам не обійтися. Вам обом доведеться поїхати з нами до управління, дати свідчення. Ходімо.
Він вийшов. Обидва полісмени підвелися. Дьюк Тарго теж. Сивий суворо мовив до нього:
— Тільки давай по-доброму, хлопче.
— Як по-доброму, то дозвольте мені вмитись, — ошкірився Тарго.
Вони вийшли. Русявий полісмен пропустив уперед Джін Едрієн і, перше ніж вийти, просичав Молвернові:
— Наші стежечки ще схрестяться!
— Ну, від такого чорта, як ти, я завжди відхрещуся, — з чемною усмішкою відказав Молверн.
Гес Найшекер засміявся, причинив двері і підійшов до столу.
— Я трушусь, як третє підборіддя в Бенні, — сказав він. — Випиймо по краплі коньяку.
Він наповнив на третину три склянки, взяв собі одну, перейшов до смугастого дивана і, вмостившись на ньому напівлежачи, прихилившись до спинки, пригубив коньяк.
Молверн підвівся й випив свою склянку до дна. Потім дістав сигарету і, розмітаючи її між пальцями, спідлоба вп'явся поглядом у гладеньке біле обличчя Сірано.
— Скільки грошей, по-твоєму, перейшло сьогодні з рук до рук після перемоги Тарго? — спитав він неголосно. — Я маю на увазі заклади.
Сірано поморгав, потер пухкою рукою губи.
— Кілька тисяч — не більше. Це ж була звичайнісінька щотижнева зустріч. Все це якось не в'яжеться між собою, правда?
— Якби в'язалося, то це означало б, що життя людське зовсім здешевіло в наших краях. [24]
Сірано не відповів. Гес Найшекер допив свій коньяк і обережно поставив порожню склянку на круглий дубовий столик біля дивана. Він мовчки дивився в стелю.
Постоявши ще хвильку, Молверн кивнув їм обом, перейшов кімнату і вийшов, зачинивши за собою двері. Він попрямував тепер уже темним коридором, у який виходили двері артистичних убиралень, пройшов між лаштунками на сцену й спустився в зал.
У вестибюлі старший офіціант стояв біля скляних дверей, дивлячись на дощ і на спину полісмена в уніформі. Молверн зайшов до порожньої роздягальні, знайшов своє пальто й капелюх, надяг їх, вийшов, зупинився поряд із старшим офіціантом і спитав:
— Ви часом не бачили, куди подівся хлопець, що приходив зі мною?
Старший офіціант похитав головою й узявся за ключ, щоб відімкнути двері.
— Тут у нас сиділо чотириста чоловік — і триста з них кинулися тікати, коли ми викликали поліцію.
Молверн кивнув і вийшов під дощ. Полісмен в уніформі ковзнув по ньому байдужим поглядом. Пройшовши тротуаром до того місця, де вони з Тоні залишили машину, Молверн побачив, що її там нема. Він подивився праворуч, ліворуч, постояв ще трохи під дощем, а тоді пішов у напрямку "Каронделета".
Незабаром йому пощастило зупинити таксі.
6
Пандус готельного гаража вгинався вниз, у холодну підвальну сутінь. Кузови автомобілів зловісно чорніли на тлі побілених стін, і самотня лампочка в заскленій конторці сяяла тим безжальним світлом, яке буває тільки в моргу.
Здоровань-негр у засмальцьованому комбінезоні вийшов з конторки, протер очі, і обличчя його розпливлося в широченній усмішці.
— Добривечір, містере Молверн. Вам сьогодні, бачу, не спиться?
— Як надворі дощ, мене чомусь бере неспокій, — відповів Молверн. — Ладен закластися, що моєї колимаги тут нема.
— А таки немає, містере Молверн. Я всі помив — вашої не було.
Молверн неуважливо відповів:
— Я позичив її приятелеві. Певно, він її розбив... Підкинувши нігтем півдоларову монету так, що вона
впала негрові в руки, він піднявся пандусом, вийшов на бічну вулицю, пройшов нею і опинився в завулку, [25] куди виходила тильна стіна "Каронделета". Навпроти стояли два дерев'яні будиночки й чотириповерхова цегляна будівля, над входом до якої на світляній матовій кулі було написано: "Готель "Блейн".
Молверн піднявся цементними сходами і смикнув двері. Вони були замкнені. Він зазирнув крізь дверну шибку в маленький тьмяний і порожній вестибюль. Потім дістав дві відмички; друга трохи зрушила з місця засув. Він різко шарпнув двері до себе, знову встромив у шпарку першу відмичку. Вона таки змістила засув настільки, що розхитані двері відчинилися.
Молверн увійшов, подивився на порожню конторку з табличкою "Адміністратор" і дзвоником коло неї. Позад столу на стіні висіла шафка з пронумерованими порожніми відділеннями. Молверн зайшов за перегородку й витяг з-під її дашка реєстраційну книгу в шкіряній палітурці. Перегорнувши кілька сторінок, він знайшов зроблений хлоп'ячою рукою запис: "Тоні Акоста", а навпроти — написаний іншим почерком номер кімнати.
Поклавши книгу на місце, він проминув ліфт і пішки піднявся на четвертий поверх.
В коридорі панувала німа тиша. Під стелею тьмяно блимала єдина слабенька лампочка. Із шпарини над передостанніми дверима зліва вибивалася смужка світла. На них був потрібний Молвернові номер — 411. Він простяг був руку, щоб постукати, але одразу й опустив її.
Дверна ручка була замазана чимось схожим на кров.
Молверн глянув униз і побачив, що під порогом на пофарбованій підлозі темніє густо-червона пляма.
Рука його раптом спітніла в рукавичці. Він зняв рукавичку, розчепірив пальці, як пташині кігті, й помахав рукою в повітрі. В очах його спалахнули колючі вогники.
Діставши хустинку, він узявся за ручку біля її основи й повільно повернув. Двері були незамкнені. Він відчинив їх і, зазирнувши до кімнати, стиха покликав:
— Тоні!.. Гей, Тоні!
Потім, усе ще тримаючи в руках хустинку, зачинив за собою двері й замкнув їх на ключ.
Кімнату освітлювала кругла люстра, підвішена на трьох бронзових ланцюгах. Світло падало на застелене ліжко, фарбовані світлі меблі, темно-зелений килим, квадратний письмовий стіл з евкаліптового дерева.
Тоні Акоста сидів за столом. Голова його лежала на випростаній лівій руці. Під стільцем, між ніжками і ногами Тоні, лисніла темна калюжа.
Поки Молверн йшов через кімнату, м'язи литок у нього затерпли від напруження. Наблизившись до столу, він торкнувся плеча Тоні Акости. [26]
— Тоні, — сказав він хрипко, безтямно. — Господи, Тоні!
Хлопець не ворухнувся. Молверн ступив ще крок, подивився на нього збоку. Просочений кров'ю вафельний рушник червонів у хлопця під животом, на стиснутих стегнах. Права долоня його була зігнута на краю столу так, наче він намагався відштовхнутись і підвестися.