Ці два останні питання, так само як і ряд інших, могли б бути остаточно розв'язані після встановлення зносин з Місяцем.
Щодо сили місячного світла, то навряд чи вдалося б довідатися про щось нове; відомо, що вона в 3 000 разів слабіша за силу сонячного світла і що тепло його проміння не впливає помітно на термометр; нарешті, явище, відоме під назвою попелястого світла, природно пояснюється тим, що Земля під час першої й останньої чвертей відбиває на Місяць сонячне світло.
Такі були відомості про супутника Землі, коли Гарматний клуб вирішив доповнити їх з космографічного[27], геологічного, політичного і морального боку.
Проект Барбікена викликав поряд з ентузіазмом загальне бажання вивчати Місяць. Здавалося, ніби Місяць вперше з'явився на горизонті і доти ще ніхто його не бачив. Наукові видання спеціально розглядали проблеми, пов'язані з проектом Гарматного клубу. Вони передрукували листа Кембриджської обсерваторії і дали пояснення до нього.
Широка публіка доти зовсім не уявляла собі, як це можна було обчислити відстань від Землі до Місяця. Газети й журнали з цього приводу з'ясували неукам, що віддаль визначається вимірюванням паралаксу Місяця. Щоб слово "паралакс" не справляло на публіку неприємного враження, їй пояснювали, що це той кут, який утворюється двома прямими лініями, проведеними від кінців земного радіуса до Місяця. Щоб ні в кого не виникло сумніву в точності обчислень, заявляли, що середня відстань від Землі до Місяця дорівнює 382 000 кілометрам і астрономи могли помилитися лише на якість 130 кілометрів.
Хто не знав рухів Місяця, того інформували, що світило має два рухи, а саме — обертання навкруг осі та навкруг Землі, причому обидва рухи відбуваються за однаковий час — приблизно за 27 днів з третиною. Внаслідок обертання навкруг осі на Місяці відбувається зміна дня і ночі, але там буває лише один день і одна ніч протягом цілого місяця, а місяць там триває 354 1/3 земної години. На щастя, поверхня Місяця, обернена до Землі, освітлюється з силою, яка дорівнює світлу від чотирнадцяти Місяців На тому боці, якого ми не бачимо, 354 години триває суцільна ніч, коли не брати до уваги блідого світла від далеких зірок. Це явище залежить від одноразовості обох обертань. Воно властиве й супутникам усіх інших планет.
Дехто не розумів спершу, як це Місяць обертається навкруг своєї осі і все-таки обернений до Землі завжди тим самим боком. Таким людям казали: "Підіть у свою їдальню і обійдіть навколо стола, весь час дивлячись на його центр. Поки ця прогулянка закінчиться і ви стоятимете на тому місці, звідки її почали, ви неодмінно зробите один оберт навколо себе. Ну, от маєте: кімната — небо, стіл — Земля, а Місяць — це ви". І їх приводило в захват таке порівняння.
Отже, Місяць завжди обернений до Землі тим самим боком; проте для більшої точності треба додати, що через особливе хитання з півночі на південь і з заходу на схід, яке зветься вібрацією (коливанням) Місяця, можна бачити трохи більше за половину його диска, а саме 0,57 його.
Коли навіть неосвічені люди дізналися про Місяць і його рух навкруг осі, вони, природно, зацікавились його рухом навколо Землі, і тоді не менш як 20 наукових журналів поспішили подати їм докладні відомості. Всі довідалися, що небо з його незліченними зорями можна вважати за колосальний сонячний годинник, по якому проходить Місяць, показуючи справжні години жителям Землі; від цього руху залежать різні фази нічного світила; повна фаза буває, коли Місяць стоїть напроти Сонця, тобто коли всі три небесні тіла розміщені на одній лінії і Земля посередині; новомісяччя[28] буває тоді, коли Місяць стоїть між Землею і Сонцем і, нарешті, Місяць буває в першій і останній чверті, коли прямі лінії, що йдуть від центра Місяця і Землі, утворюють між собою прямий кут.
Про висоту, якої може досягти Місяць над горизонтом, вже була мова в листі Кембриджської обсерваторії. Ця висота буває різна, залежно від географічної широти місцевості, де проводять спостереження. Єдина смуга Землі, де Місяць досягає зеніту, тобто міститься якраз над головою своїх глядачів, це зона між 28° південної і північної широти. Саме через те й було дано пораду провадити експеримент на якомусь місці цієї частини земної кулі, щоб снаряд можна було випустити перпендикулярно і позбутися якнайскоріше впливу земного тяжіння. Це була неодмінна умова успіху справи, яка не переставала цікавити громадську думку.
Відносно лінії, по якій відбувається обертання Місяця навкруг Землі, Кембріджська обсерваторія вже пояснила, що це не коло, а овал, або, точніше, еліпс, в одному з фокусів якого міститься Земля. Еліптичні орбіти властиві всім планетам, так само як і всім супутникам, і механіка доводить з усією точністю, що інакше й не може бути. Зрозуміло, що Місяць у своєму апогеї буває далі від Землі, а в перигеї ближче. Ось що повинен був, хоч-не-хоч, знати кожен і чим ніхто не міг нехтувати.
А члени Гарматного клубу мріяли тільки про те, як би послати військо на завоювання цього нового континенту в повітрі і на найвищій його верховині поставити свій прапор з поздовжніми смугами і зірками Сполучених Штатів Америки.
Розділ VI
ПИТАННЯ ПРО СНАРЯД
Кембріджська обсерваторія у своєму листі від 7 жовтня розглянула питання з астрономічного боку; відтепер справа полягала в тому, щоб розв'язати його технічно. Президент Барбікен, не гаючи часу, призначив із членів Гарматного клубу Виконавчий комітет. Цей комітет мусив протягом трьох засідань з'ясувати три великі питання: про гармату, про снаряд і про порох. Комітет складався з чотирьох членів, дуже обізнаних з цими речами. До нього ввійшли: сам Барбікен, що мав вирішальний голос, якби голоси поділилися, генерал Морган, майор Ельфістон і, нарешті, шановний Дж. Т. Мастон, на якого були покладені обов'язки секретаря-доповідача.
8 жовтня комітет зібрався в квартирі президента Барбікена: Балтімора, Ріпаблікенстріт № 3. Оскільки було дуже важливо, щоб шлунок не переривав своїми скаргами таку серйозну дискусію, чотири члени Гарматного клубу зайняли місця навколо стола, заставленого сандвічами[29] і чималими чайниками. Як тільки Дж. Т. Мастон пригвинтив ручку з пером до свого залізного гачка, розпочалося засідання. Барбікен узяв слово.
— Мої дорогі колеги, — говорив він. — Ми повинні розв'язати одну з найважливіших проблем балістики, цієї науки, що переважно вивчає питання про рух снарядів, тобто тіл, кинутих у простір силою якогось поштовху і потім полишених на самих себе…
— О, балістика, балістика! — з захватом вигукнув Дж. Т. Мастон.
— Можливо, було б логічніше, — вів далі Барбікен, — присвятити це перше засідання обговоренню гармати…
— І справді, — зауважив генерал Морган.
— Проте, — продовжував Барбікен, — після довгих міркувань мені здалося, що питання про снаряд має бути поставлене раніше за питання про гармату, і що розміри гармати повинні залежати від розмірів снаряда.
— Я прошу слова! — крикнув Дж. Т. Мастон.
Слово йому було дане, бо він заслужив цього своїм славним артилерійським минулим.
— Мої достойні друзі! — сказав він з натхненням. — Наш президент має рацію, ставлячи питання про снаряд найпершим. Адже ядро, яке ми пустимо на Місяць, це наш вісник, наш посланець! І я прошу вашого дозволу розглянути це питання і цей снаряд з громадського, з суто морального погляду.
Цей новий погляд на гарматний снаряд особливо вразив і зацікавив членів комітету; вони з великою увагою слухали Дж. Т. Мастона.
— Мої дорогі колеги! — продовжував він. — Я говоритиму стисло. Я залишу осторонь фізичне ядро, тобто ядро, яке вбиває. Буду говорити лише про математичне ядро, моральне. Ядро, на мою думку, є найблискучіший вияв людської могутності, саме в ньому вона вся підсумовується, саме створивши його, людина досягла висот свого генія.
— Дуже добре! — сказав майор Ельфістон.
Дж. Т. Мастон був у захопленні; його голос набирав ліричного відтінку, співаючи цей гімн ядру.
— Бажаєте цифр? — продовжував він. — Ось вам, маєте дуже красномовні. Візьміть скромне ядро на 12 кіло вагою; воно рухається в 800 000 разів повільніше за електрику, у 740 разів повільніше від світла, у 66 разів повільніше, ніж Земля у своєму обертальному русі навкруг Сонця. Проте, вилітаючи з гармати, воно перевищує швидкість звуку[30].
Гучні "ура" викликала ця пишна промова, а зворушений Дж. Т. Мастон сів серед бурхливих привітань своїх колег.
— Тепер, — сказав Барбікен, — оскільки ми вже віддали данину поезії, приступимо до самої справи.
— Ми вже готові, — відповіли члени комітету, ковтаючи по півдюжині сандвічів.
— Ви знаєте, яку проблему ми маємо розв'язати, — вів далі президент. — Треба надати снарядові швидкість 11 000 метрів на секунду. Я маю підстави думати, що це нам удасться. Але тепер слід розглянути швидкості, яких вже досягнуто. Генерал Морган допоможе нам у цьому.
— Це мені неважко зробити, — відповів генерал, — бо під час війни я був членом комісії для випробування гармат і снарядів. Скажу вам, що гармата Дальгрена, яка стріляла на відстань 5 000 метрів, надавала своєму снарядові початкову швидкість в 500 метрів на секунду.
— Гаразд. А колумбіада[31] Родмана? — запитав президент.
— Колумбіада Родмана, випробувана у форті Гамілтон, біля Нью-Йорка, випускала снаряд вагою півтонни на відстань 12 кілометрів, з початковою швидкістю 800 метрів на секунду — результат, якого не могли добитись Армстронг і Пеллізер в Англії.
— Оці мені англійці! — промовив Мастон, загрозливо хитнувши на схід, у бік Англії, своїм залізним гачком.
— Отже, — зауважив Барбікен, — 800 метрів на секунду — це найбільша початкова швидкість, досягнута поки що гарматним снарядом?
— Так, — відповів Морган.
— Зауважу до цього, — заявив Мастон, — що коли б моя мортира не розірвалася…
— Авжеж, але вона розірвалася, — відповів Барбікен з доброзичливим жестом. — Отже, візьмемо за вихідний пункт цю швидкість — 800 метрів. Треба збільшити її у двадцять разів. Відкладаючи до іншого засідання обговорення способів, як досягти такої швидкості, я зверну вашу увагу, мої дорогі колеги, на розміри, що їх слід надати ядру. Ви, певна річ, розумієте, що тут доводиться вже говорити про ядро вагою в кілька тонн.
— Чому це? — спитав майор.
— Бо ядро, — відповів жваво Дж.