Так, 1825 року двоє малярів пофарбували коридор, 1827 — на подвір'я впала частина даху і мало не вбила якогось чоловіка. Влітку 1828 року пані роздавала проскури. Десь о цій порі таємниче зник кудись Буре; пані Обен потроху втратила своїх старих друзів і знайомих: Гюйо, Льєбара, пані Лешаптуа, Роблена та дядька Греманвіля, що вже довгий час лежав паралізований.
Якось вночі кондуктор поштової карети привіз у Пон-л'Евек звістку про Липневу революцію, а через кілька днів у місті було призначено нового супрефекта, барона Ларсоньєра, колишнього консула в Америці. Він був одружений, і в нього жила своячениця із трьома дорослими дочками; вони частенько гуляли на моріжку перед будинком, одягнені у блузи, які аж майоріли на вітрі. З ними був негр і папуга. Панночки відвідали пані Обен; та, в свою чергу, також зробила їм візит. Ще здалеку помітивши їх, Фелісіте кидалась попередити пані. Проте єдиною річчю, що могла трохи розважити хазяйку, були листи від сина. Поль не обрав собі ніякого заняття, цілісінькі дні він просиджував у кафе. Мати сплачувала його борги, син робив їх знову; зітхання пані Обен, що шила біля вікна, часто доводилось чути Фелісіте, коли вона сиділа в кухні за прядкою.
Пані Обен і Фелісіте часто прогулювалися разом в садку, і завжди розмова йшла про Віргінію; вони пригадували, що саме любила вона і що б відповіла в тому чи іншому випадку.
Всі її речі зберігались у дитячій кімнаті, в стінній шафі. Пані Обен силкувалася не дивитись на них. Якось влітку вона нарешті зважилася й відчинила шафу; звідти вилетіла міль.
Платтячка дівчинки висіли всі поряд під полицею; на ній лежали три ляльки, обручик, посуд і мисочка, якою завжди користувалась Віргінія. Пані Обен і Фелісіте витягли також спіднички, панчохи, хустинки і, перед тим як сховати, розклали все це на двох ліжках. Сонце освітлювало ці сумні речі, на яких були плями і навіть складки, наче ще вчора дівчинка надівала їх. Був теплий, ясний день; висвистували дрозди; здавалось, ніби в глибокій тиші все живе до чогось прислухалося. Вони знайшли маленьку волохату шапочку з коричневого плюшу, але вся вона була поїдена міллю. Фелісіте попросила її собі на пам'ять, їхні погляди стрілися, на очі навернулися сльози. Господиня розкрила обійми, Фелісіте кинулась до неї, і вони міцно обнялися, відчуваючи полегшення в щирому поцілунку. Спільне горе зблизило їх.
Це було вперше за весь час, бо пані Обен не відзначалася особливою чутливістю. Фелісіте була безмежно вдячна пані за поцілунок, ніби та зробила їй велику ласку, і відтоді з собачою вірністю служила своїй господині, мало не обожнюючи її.
Серце Фелісіте відкрилося для добра. Ледве почувши барабанний дріб полку, що марширував вулицею, вона ставала на дверях з глечиком сидру і пригощала солдатів. Вона доглядала хворих на холеру, допомагала полякам. Один з них вже хотів був одружитися з нею. Проте вони скоро посварилися; якось вранці, повернувшись з відправи, вона заскочила його на кухні, де він спокійнісінько їв вінегрет, який сам приготував.
Після поляків вона доглядала дідуся Кольміша, що, як твердили люди, був свідком жахів 93-го року. Він жив на березі річки, в розваленому свинарнику. Хлопчаки зазирали крізь щілини стін і шпурляли у старого камінці, які падали на його убогу постелю, де він лежав, весь час здригаючись від кашлю. У нього було довге волосся, запалені повіки, а на руці — велика пухлина, більша за голову. Фелісіте принесла йому білизну, намагалася прибрати його комірчину і хотіла взяти старого до пекарні, де б він не заважав пані. Коли ж у Кольміша відкрився рак, Фелісіте щоденно мила хворого, кілька разів приносила коржі, вкладала його на осонні, підстеливши солому, і бідний старий, тремтячи і бризкаючи слиною, згасаючим голосом дякував їй, боявся втратити її і простягав до неї руки, коли вона йшла додому. Він помер, і вона замовила відправу за упокій його душі.
Того дня її чекало велике щастя: в обід з'явився негр пані Ларсоньєр, тримаючи клітку з папугою, з жердинкою, ланцюжком і невеличким замочком. В листі баронеса сповіщала пані Обен, що чоловіка її призначили префектом і що ввечері вони виїжджають; в знак своєї поваги вона просила пані взяти собі на пам'ять цього птаха.
Папуга давненько цікавив Фелісіте, бо його привезли з Америки, а слово це нагадувало їй Віктора; вона часто розпитувала негра про цю країну. Якось Фелісіте таки не витримала і сказала: "Пані була б дуже рада, якби мала це створіння".
Негр розповів про все своїй господині; та, не маючи змоги взяти з собою папугу, позбулась його в такий спосіб.
IV
Папугу звали Лулу. Він мав зелений тулуб, рожеві кінчики крил, блакитну голівку і золотаву шийку. У нього була набридлива звичка дзьобати жердину, на якій сидів, вискубувати пера, розкидати послід, розливати воду з свого блюдечка.
Пані Обен птах надокучив, і вона віддала його назавжди Фелісіте. Та заходилась навчати його, і незабаром він уже повторював: "Чарівний хлопчина! До ваших послуг, пане! Вітаю вас. Марі!" Клітку його повісили біля дверей, і дехто дивувався, чому він не відповідає на ім'я Жако, оскільки всіх папуг так звуть. Його порівнювали з індиком, довбнею, — для Фелісіте це було все одно, що ніж у серце. I дивно! Лулу завжди мовчав, коли на нього дивилися.
Однак він відчував потребу в товаристві, бо щонеділі, коли приходили грати в карти панночки Рошфейль, пан де Гуппевіль і нові знайомі — аптекар Онфруа, пан Варен і капітан Матьє, — папуга мало не вибивав шибки своїми крилами і здіймав такий оглушливий галас, що годі було щось розчути.
Буре, без всякого сумніву, видавався йому кумедним. Тільки-но він його помічав, як одразу ж починав шалено реготати. Ці вибухи сміху сповнювали все подвір'я, їх повторювала луна, а сусіди, визираючи з вікон, і собі сміялись. Щоб сховатися від папуги, пан Буре вдавався до хитрощів: він насував на очі капелюх і крадькома йшов попід муром, добирався до річки, а потім заходив через хвіртку в сад. Погляди, які він кидав на птаха, не відзначалися ніжністю.
Якось Лулу дістав від хлопчика з м'ясної крамниці щигля, коли спробував сунути носа в його кошик; відтоді він завжди намагався вщипнути хлопця крізь сорочку. Фабю нахвалявся скрутити йому шию; проте він не був жорстоким, незважаючи на татуювання на руках і великі бакенбарди. Навпаки, він ставився до Лулу з симпатією і задля сміху хотів було навчити його лаятись. Фелісіте жахнулась, коли дізналась про це, і помістила птаха на кухні. З нього зняли ланцюжок, і він вільно прогулювався по всьому будинку.
Спускаючись по сходах, Лулу спирався кривим дзьобом об приступку, потім піднімав спочатку одну, а за нею і другу лапи. Фелісіте боялася, щоб від такої гімнастики в нього не запаморочилася голова. Одного разу він захворів, нічого не їв і не розмовляв. Під язиком у нього з'явився якийсь наріст, як це інколи трапляється в курей. Фелісіте вирвала його нігтями, і Лулу видужав. Якось Поль необережно пустив йому в ніздрі диму з сигари; іншого разу пані Лормо подражнила його парасолькою, і він схопив наконечник. Потім він десь зник.
Фелісіте пустила його на травичку трохи освіжитися і на хвилинку кудись пішла, а коли повернулася, папуги вже не було! Спочатку вона шукала його в кущах, біля річки і навіть на даху, не слухаючи застережень господині, що кричала на неї: "Обережніше, ви просто збожеволіли!" Обдивившись уважно всі садки Пон-л'Евека, вона почала зупиняти перехожих: "Чи не бачили ви часом мого папуги?" Тим, хто не знав його, вона описувала прикмети. Раптом їй здалося, що вдалині, за млинами, біля підніжжя горба літає щось зелене. Але там нічого не було. Рознощик її запевняв, що оце недавно бачив папугу в Сен-Мелені, в крамниці тітки Сімон. Фелісіте притьмом побігла туди, але там не зрозуміли, що вона каже. Знеможена, в глибокому горі повернулася вона додому в подертих пантофлях. Присівши на ослоні біля пані, вона почала розповідати про всі свої пригоди, як зненацька щось легенько впало на її плече. Лулу! Де ж це він був, приблуда? Може, літав по околицях?
Фелісіте ледве оговталась від цього потрясіння, але наслідки його лишилися на все життя.
Одного разу Фелісіте застудилася і незабаром захворіла на ангіну; потім у неї заболіли вуха. Через три роки вона оглухла і стала дуже голосно розмовляти, навіть у церкві. Пан кюре вважав за краще сповідати її в ризниці, хоча гріхи її могли бути відомі всім і нікого б не ввели в оману; вони навіть не кинули б тіні на неї.
Шум у вухах додавав Фелісіте хвилювання. Часто господиня казала їй: "Господи, які ж ви дурні!" Вона відповідала: "Так, пані", — і починала щось шукати біля себе.
Невеличке коло її уявлень набагато зменшилось, і святковий перегук дзвонів, мукання корів вже не існували для неї. Все живе перед нею рухалося мовчки, наче привиди; тепер вона чула тільки голос папуги. А він, наче для того, щоб її розважати, відтворював шум пристрою для повертання рожнів, пронизливі вигуки торговця рибою, вищання пилки столяра, що мешкав навпроти; а коли хтось дзвонив біля дверей, він відповідав голосом пані Обен: "Фелісіте! Двері ж! Двері!"
Вони розмовляли між собою; папуга нескінченно повторював лише три фрази з свого репертуару, а Фелісіте, відповідаючи йому незв'язаними словами, скаржилась на свою долю. Для самотньої Фелісіте він був все одно що син або коханий. Птах сідав їй на долоню, легенько кусав губи, чіплявся за косинку, а коли вона нахилялась над ним, наче годувальниця над колискою, і похитувала головою, краєчки її чепця і крила птаха здригалися одночасно.
Коли небо облягали хмари і гуркотів грім, папуга кричав, згадуючи, мабуть, тропічні зливи у рідних лісах. Він шалено радів, чуючи дзюрчання води; пурхав скрізь, злітав аж під стелю, перекидав усе і вилітав крізь вікно в сад, бабрався у калюжах, але швидко повертався й сідав на решітку каміна, струшуючи з себе воду і піднімаючи по черзі то хвіст, то дзьоб.
Жахливої зими 1837 року Фелісіте якось повісила клітку перед каміном, шоб Лулу не змерз, і на ранок знайшла його мертвим; голова птаха повисла, а кігті вчепилися в дротяну огорожу клітки. Він, мабуть, загинув від крововиливу. Фелісіте подумала, що його отруїли петрушкою, і, незважаючи на цілковиту відсутність будь-яких доказів, звинуватила у всьому Фабю.
Вона так побивалася, що господиня сказала їй: — Ну добре, досить! Зробіть собі з нього чучело! Фелісіте порадилася з аптекарем, який завжди добре ставився до папуги.