Як ся маєш, друже? Голова не болить? Нічого не ломить, втоми не відчуваєш? Тоді ти, мабуть, уже помер, любий друже!
Вдень, зайшовши до лазарету, він зрозумів, що у Бєлова, очевидно, вже четверта стадія хвороби. Смейзерс і Гоз ще лежали без пам'яті, а геолог отямився.
Він стривожено роздивлявся довкола, погляд його широко розплющених очей був гарячковий і моторошний.
— Як ви себе почуваєте, Миколо?
Ніякої відповіді. Голова повільно повернулася — Бєлов дивився йому просто в очі. О'Брайен здригнувся. "Кров холоне, коли на тебе так дивляться", — думав він потім у машинному відсіку, скидаючи скафандр.
Може, на цьому все скінчиться? Може, від "хвороби Бєлова" не вмирають? Шнейдер казав, що вона уражає нервову систему, отож людина, можливо, просто божеволіє?
— Весело, — бурмотів О'Брайен. — Дуже весело...
Він підобідав і ступнув до ілюмінатора. В очі впала пірамідка, яку вони встановили в перший день перебування на цій планеті, — єдине, на чому можна зупинити погляд у цій горбистій пустелі, де вітер ганяє хмари куряви. "Перша експедиція Земля — Марс. В ім'я життя людства".
Гоз поквапився поставити пам'ятник. Напис слід переробити. "Перша і остання експедиція Земля-Марс. У пам'ять людства, якого більше не існує — ні тут, ні на Землі". Так було б точніше. Адже ясно, що експедиція не повернеться, від неї не буде жодних відомостей. Невдала експедиція стане приводом для війни.
— Гоз, напевно, оцінив би іронію долі, — криво посміхнувся О'Брайен.
Позаду щось дзенькнуло. Він озирнувся.
Чашка з блюдцем, не прибрані після обіду, кружляли в повітрі! Штурман примружився, потім повільно розплющив очі. Справді, чашка з блюдцем неквапливо вальсували, торкаючись одне одного, немов цілуючись. Згодом вони опустилися на стіл, раз-другий легенько підскочили, ніби м'ячики, і завмерли.
Може, він і не помітив, коли теж підхопив "хворобу Бєлова"? Може, буває й так, що без головного болю, без жару і високої температури одразу настає остання стадія — галюцинації?
З лазарету почулися якісь дивні звуки. О'Брайен, навіть не подумавши натягти скафандр, кинувся туди й ошелешено завмер на порозі. Кілька ковдр плавали в повітрі, точнісінько так, як перед тим чашка з блюдцем. Літали, мов підхоплені вихором. В повітря піднявся ще якийсь дріб'язок: термометр, коробка, одяг.
Хворі тихо лежали на койках. У Смейзерса, видно, теж настала четверта стадія. Так само неспокійно перекочувалася голова на подушці, той самий моторошний погляд, від якого мороз поза спиною пробігає.
О'Брайен озирнувся: койка Бєлова була порожня. Що сталося? Невже він підвівся у маренні і кудись пішов? Чи йому стало краще? Де ж він?
О'Брайен заходився ретельно обшукувати корабель, раз у раз гукаючи росіянина на ймення. Переходив з відсіку у відсік і дістався нарешті до рубки. Але й тут Бєлова не було.
Розгублено кружляючи по рубці, О'Брайен випадково кинув погляд на ілюмінатор. І там він побачив Бєлова. Без скафандра!
Неможливо, немислимо! Нічим не захищеній людині і хвилини не прожити на мертвому голому Марсі, де немає чим дихати! Проте Микола Бєлов ішов по піску безтурботно, як по Невському проспекту. Потім обриси його постаті дивно розпливлися — і він зник.
— Бєлов! — закричав О'Брайен. — Що це, господи! Бєлов!
— Він подався оглянути марсіянське місто, — почувся за спиною голос. — Скоро повернеться.
Штурман рвучко озирнувся. Нікого. Невже зовсім з глузду з'їхав?
— Ні, ні, — заспокоїв його той самий голос.
І просто з підлоги, ніби він пройшов не крізь сталь, а крізь туман, піднявся Том Смейзерс.
— Що з вами усіма коїться? — приголомшено спитав О'Брайен. — Що це значить?
— П'ята стадія "хвороби Бєлова". І остання. Поки що її досягли ми з Бєловим, для інших вона саме наступає.
О'Брайен ледь дістався крісла і плюхнувся у нього. Поворушив губами, але не міг здобутися на слово.
— Ти гадаєш, від "хвороби Бєлова" ми стаємо чародіями? — спитав Смейзерс. — Не в тім річ. Насамперед це зовсім не хвороба.
Вперше Смейзерс дивився йому прямо в лице, і мимохіть О'Брайен відвів очі. То був не просто страшний погляд, яким Смейзерс дивився на нього раніше на лікарняній койці. Було так, ніби... це зовсім і не Смейзерс. Хтось незрозумілий, таємничий, невідомий.
— Так-от, причина всього — мікроб, але не паразитуючий в організмі, а співіснуючий з ним. Це симбіоз.
— Симбіоз?
— Цей мікроб схожий на кишкову паличку — він корисний. Надзвичайно корисний.
О'Брайену здалося, ніби Смейзерс насилу знаходить потрібні слова, добирає їх так старанно, немов... говорить з малою дитиною.
— Саме так, — сказав Смейзерс. — Спробую пояснити. Мікроб "хвороби Бєлова" гніздився в нервовій системі марсіян, як кишкові бактерії у нас у шлунку. Одні й другі — мікроби симбіотичні, вони допомагають організмові, в якому існують, підвищують його життєдіяльність. Мікроб Бєлова діє всередині пас, ніби нервовий трансформатор, він майже в тисячу разів посилює духовну міць.
— Тобто ти став в тисячу разів розумнішим?
Смейзерс насупив брови.
— Важко пояснити. Так, якщо хочеш, у тисячу разів зростають духовні сили і здібності, здатність передавати думки на відстані і долати простір... Наприклад, де б не був Бєлов, ми з ним безперервно спілкуємося. Він майже повністю володіє навколишнім середовищем, тому воно не може йому фізично зашкодити. Чашка, ковдри, все інше, що тебе налякало, літало в повітрі, коли ми почали робити перил досліди з нашими новими здібностями. Нам іще доведеться багато до чого звикати.
— Але... — в голові у О'Брайена все переплуталось, і він насилу вхопився за першу-ліпшу думку: — Але всі ви були тяжко хворі!
— Цей симбіоз встановлюється не так-то й легко, — погодився Смейзерс. — І людський організм не такий, як марсіянський. Тепер уже все позаду. Ми повернемося на Землю, прищепимо там "хворобу Бєлова", якщо хочеш і надалі так це називати, і почнемо займатися дослідженням часу і простору. Хотілося б, зрештою, розшукати марсіян у тому місці, куди вони переселилися.
— І тоді почнуться війни, яких ми і в страшних снах не бачили!
Той, хто був раніше помічником інженера Томом Смейзерсом, заперечливо похитав головою:
— Воєн більше не буде. Серед тисячократно зрослих духовних здібностей є одна, пов'язана з тим, що можна назвати моральними поняттями. Ми, ті, хто прилетів сюди, спроможні відвернути будь-яку війну. Коли ж нервова система жителів Землі сприйме мікроб Бєлова, будь-яка небезпека війни зникне назавжди. Ні, воєн більше не буде.
Мовчання. О'Брайен збирався з думками.
— Що ж, — нарешті озвався він. — Виходить, недаремно ми прилетіли на Марс, дещо тут знайшли, чи не так? Якщо ми будемо повертатися на Землю, то я, мабуть, піду вивірю взаємне положення планет і розрахую курс.
І знову цей дивний погляд Смейзерса.
— Не треба, О'Брайен. Ми повернемося не тим способом, яким прилетіли сюди. Ми це зробимо, ну, скажімо... швидше.
— Ну що ж... Гаразд, — нетвердим голосом погодився О'Брайен і підвівся. — Доки ви тут розробите все в подробицях, я одягну скафандр і збігаю в це марсіянське місто. Я й сам не від того, щоб підчепити "хворобу Бєлова".
Той, хто раніше був Томом Смейзерсом, щось промурмотів. О'Брайен зупинився мов укопаний. Він раптом збагнув, що означає цей таємничий погляд, яким дивився тоді на нього Бєлов, а тепер Смейзерс.
В цьому погляді було безмірне співчуття.
— Так, — незвично м'яко і ласкаво сказав Смейзерс. — Ти не зможеш заразитися "хворобою Бєлова". У тебе природний імунітет.
У СРІБЛЯСТІЙ МІСЯЧНІЙ ІМЛІ: Науково-фантастичні оповідання та повість. — К.: Веселка, 1986. — 318 с. — (Пригоди. Фантастика).
БОЖЕНКО Лариса, переклад з англійської, 1986.