Він поїхав. Я бачив його… її… я бачив її в стайні годину тому, вона сідлала сірого коня.
– Клянусь розп'яттям, – закричав сер Деніел. – Дівчина коштувала мені п'ятсот фунтів, коли не більше!
– Сер рицар, – з болем в голосі зауважив гонець, – поки ви тут кричите про п'ятсот фунтів, там вирішується, хто володітиме англійським королівством.
– Добре сказано, – відповів сер Деніел. – Селдене, візьми з собою шістьох арбалетників і спіймай її. Мене не обходить, якою ціною це буде зроблено, та щоб, коли я повернусь, вона була в Танстольському замку. Ти за це головою відповідаєш. А тепер у дорогу!
Військо помчало риссю, а Селден із шістьма воїнами лишились на вулиці в Кетлі, оточені селянами, які зацікавлено їх розглядали.
Розділ II
НА БОЛОТІ
Було близько шостої години, коли Дік, повертаючись того травневого ранку додому, під'їхав до болота. Над головою в нього повисло чисте блакитне небо, веселий вітрець рівномірно шелестів травою і листям. Крутились крила вітряків, верби на болоті колихалися, і по них, наче по житу, котились світлі хвилі. Дік провів у сідлі цілу ніч, але серце в нього було здорове, тіло міцне, і він не відчував втоми.
Стежка збігала вниз, все ближче до трясовини; нарешті зникли всі дорожні прикмети, крім вітряка, що стояв на пагорбі біля Кетлі, і верховіть дерев Танстольського лісу далеко перед ним. Обабіч стежки простяглись великі зарості очерету і лози, що колихались од вітру, та калюжі води, вкриті брижами; зрадницька трясовина, зелена, наче смарагд, підступно вабила мандрівника. Стежка вела навпростець через болото. Вона була дуже давня, протоптали її ще римські солдати. Відтоді минуло багато віків, і подекуди на сотні кроків вона ховалась під гнилими водами болота.
Приблизно за милю від Кетлі Дік під'їхав саме до такого місця. Стежка густо заросла тут кущами очерету й лози, що скидались на маленькі острівці, і це могло будь-кого збити з пантелику. До того ж трясовина була тут значно ширша, ніж в інших місцях, і людина, необізнана з болотом, легко могла потрапити в біду. Дік з острахом згадав про хлопчика, якому він так незрозуміло розповів, як треба їхати. Про себе він не турбувався: йому досить було глянути назад, на крила вітряка, що виразно чорніли на тлі блакитного неба, глянути вперед, на Танстольський ліс, щоб визначити дорогу і впевнено їхати далі, хоч кінь його вже йшов по коліна у воді.
Дік проїхав уже половину трясовини і побачив спереду стежку, що виходила з води, аж раптом праворуч він почув сплеск води і побачив сивого коня, який зав'яз у болоті і судорожно силкувався вилізти звідти. В ту мить, наче зачувши наближення допомоги, нещасна тварина пронизливо заіржала, її налиті кров'ю очі були сповнені жаху, вона борсалась в драговині, повітря навколо сповнювало дзижчання хмари мошви, що нависла над нею.
"Невже бідолашний хлопчина загинув? – подумав Дік. – Це ж, напевно, його кінь. Славний сивий кінь! Ти кличеш мене так жалісно, і я зроблю для тебе все, що в людських силах. Тобі не доведеться мучитись тут, занурюючись поступово в це баговиння".
Він натягнув арбалет і пустив стрілу коневі в голову.
Після цього жорстокого акту милосердя засмучений Дік поїхав далі; він пильно дивився навколо себе, сподіваючись побачити якісь сліди хлопчика, якому він вказав цю дорогу.
"Шкода, що я не розповів йому докладніше, як треба їхати, – думав він. – Боюсь, що хлопець потонув у болоті".
Раптом хтось гукнув Діка на ім'я. Перервавши ці думки і глянувши вбік, він побачив у заростях очерету обличчя хлопчика.
– Ти тут? – вигукнув Дік, натягуючи поводи. – Ти так добре сховався в очереті, що я за малим не проглядів тебе. Я бачив твого коня; його затягла трясовина, і мені довелось врятувати його від страждань. Клянусь небом, якби ти був більш милосердним вершником, ти б сам це зробив. Та виходь вже з своєї схованки, тут нікого нема, не бійся.
– Добрий хлопчику, у мене немає зброї, та й користуватись нею я не вмію, – сказав той, виходячи на стежку.
– Чого ти називаєш мене "хлопчиком"? – крикнув Дік. – Адже я старший за тебе!
– Добрий мастере Шелтон, – почав хлопчик, – прости мені, будь ласка. У мене і в гадці не було образити тебе. Навпаки, я хочу просити твоєї допомоги, бо я зараз у великій скруті; я ще в такій ніколи не був. Я заблудився, загубив плащ і втратив свого коня. В мене є нагайка і остроги, та от їхати нема на чому. А головне те, – продовжував він, сумно дивлячись на свій одяг, – головне те, що я так жахливо забрьохався.
– Пусте! – вигукнув Дік. – Чи варто звертати на це увагу! Кров ран і пилюка доріг прикрашають мужчину.
– Ну, тоді мені більше подобаються мужчини без таких прикрас, – зауважив хлопчик. – Але що ж мені робити? Прошу тебе, добрий мастере Річарде, дай мені пораду. Коли мені не пощастить дістатися до Холівуда, я загинув.
– Я дам тобі більше, ніж пораду, – відповів Дік, зіскакуючи на землю. – Сідай на мого коня, а я побіжу поряд. Коли ж я стомлюсь, тоді ти бігтимеш, а я поїду. В такий спосіб ми доберемось швидше.
Хлопчик сів на коня, і вони рушили вперед так швидко, наскільки дозволяла ця нерівна стежка. Дік біг поруч, тримаючись рукою за коліно хлопчика.
– Як тебе звуть? – спитав він.
– Зови мене Джоном Метчемом, – відповів хлопчик.
– А що тобі потрібно в Холівуді? – вів далі Дік.
– Я шукаю захисту від людини, що хоче мене скривдити, – відказав Джон Метчем. – Добрий абат Холівуда завжди захищає тих, кого переслідують.
– А як ти потрапив до сера Деніела, мастере Метчем? – допитувався Дік.
– Сер Деніел захопив мене силою, – вигукнув хлопчик. – Він викрав мене з рідної домівки, надів на мене цей одяг, скакав зі мною так довго, що в мене мало не розірвалось серце, насміхався з мене так, що довів мене до сліз, а коли деякі з моїх друзів погналися за ним, щоб відібрати мене, він посадив мене позад себе, щоб їх стріли не влучили в нього. Мене поранили в праву ногу, і зараз я трохи шкутильгаю. Та настане день, коли він за все заплатить!
– Нахваляєшся схопити місяць зубами! Сер Деніел рицар відважний, у нього залізна рука. І мені буде кепсько, якщо він дізнається, що я допоміг тобі втекти.
– Бідний хлопчик! – сказав Метчем. – Ти його вихованець, я знаю. Сер Деніел каже, що я теж його вихованець. Він, здається, купив право на те, щоб одружити мене, чи щось подібне; я до пуття не знаю, але в нього є якийсь привід переслідувати мене.
– Ти знову назвав мене хлопчиком! – вигукнув Дік.
– Чи ж мені називати тебе дівчинкою, добрий Річарде? – спитав Метчем.
– Тільки не дівчиною, – відказав Дік. – Я терпіти їх не можу.
– Ти розмовляєш, як хлопчисько, – зауважив Метчем. – А думаєш ти про них більше, ніж тобі здається.
– Це вже ні, – вперто сказав Дік. – Я зовсім про них не думаю. Хай вони згорять! Мені подобається полювання, битви, бенкети, веселе життя в лісі. А я ніколи не чув, щоб дівчата були здатні на це. Правда, одна така була, та її спалили, як відьму, за те, що вона, всупереч природі, носила чоловічий одяг.[9]
Мастер Метчем набожно перехрестився і почав молитися.
– Що ти робиш? – спитав Дік.
– Молюсь за її душу, – відповів Метчем схвильовано.
– За душу відьми? – скрикнув Дік. – Ну що ж, молись, якщо хочеш. Ця Жанна д'Арк була найкращою дівчиною в цілій Європі. Старий Епльярд-лучник розповідав, як він тікав від неї, наче від диявола. Еге ж, вона була хороброю дівчиною.
– Ну що ж, добрий мастере Річарде, – вів далі Метчем, – якщо тобі так мало подобаються дівчата, значить ти не справжній мужчина, тому що Господь Бог умисне розділив людей на жінок і чоловіків і послав до них любов, щоб вона була підтримкою для одних і розрадою для других.
– Тьху! – сказав Дік. – В тебе ще молоко на губах не обсохло, тому ти й розводиш теревені про жінок. А коли ти гадаєш, що я не справжній мужчина, то злазь з коня, ставай проти мене, і я кулаками, мечем чи стрілою покажу тобі, справжній я мужчина чи ні.
– Я не воїн, – щиро відповів Метчем, – і зовсім не хотів тебе образити. Я просто пожартував. А про жінок говорив лише тому, що чув, ніби ти маєш одружитися.
– Я? Одружитися? – скрикнув Дік. – Вперше про це чую. З ким же я маю одружитися?
– З якоюсь Джоанною Седлі, – відповів Метчем, червоніючи. – Це вигадка сера Деніела. З цього шлюбу він сподівається добре скористатися. Я чув, що нещасна дівчина дуже побивається. В неї, здається, саме такі погляди, як у тебе, а може, їй не подобається наречений.
– Одруження таке саме неминуче, як і смерть, – покірно мовив Дік. – Ти кажеш, що вона побивається! Чи ти не бачиш, які дурні дівчата? Жодного разу мене не бачила, а побивається. Хіба я стану побиватись? Я не з таких! Якщо мені доведеться одружитися, то плакати я не буду! Прошу тебе, коли ти її знаєш, розкажи, яка вона, гарна чи бридка? Сварлива чи лагідна?
– Ну яке це має значення, – відповів Метчем. – Якщо треба одружитися, ти одружишся. Яка різниця, гарна вона чи ні. Ти ж не молокосос, мастере Річарде; у всякому разі, ти плакати не будеш.
– Добре сказано, – зауважив Шелтон. – Мені однаково.
– Скидається на те, що в твоєї жінки буде дуже приємний чоловік, – сказав Метчем.
– Вона повинна мати такого чоловіка, на якого заслуговує, – сказав Дік. – Бувають же чоловіки і кращі, і гірші.
– Ах, нещасна дівчина! – вигукнув Метчем.
– Та чому нещасна? – спитав Дік.
– Аякже! Одружитися з колодою, – відповів Метчем. – Господи, колода!
– Я, мабуть, справді колода, – сказав Дік, – бо ти їдеш на моєму коні, а я плентаюсь пішки. Але якщо й з дерева, то з міцного.
– Добрий Діку, прости мене! – вигукнув Метчем. – В тебе найдобріше в Англії серце. Я жартував. Прости мене, дорогий Діку.
– Дурниця, – відказав Дік, збентежений теплотою в голосі свого супутника. – Все гаразд. Я, слава Богу, не вмію ображатися.
В цю мить вітер, який дув їм у спину, доніс до них звук сурми, що долинав з табору сера Деніела.
– Тихше, – сказав Дік, – чуєш, сурма.
– Вони помітили, що я втік, а в мене нема коня! – зауважив Метчем і смертельно зблід.
– Чого ж тобі боятися, – заспокоїв Дік. – Ти набагато їх випередив, і ми майже біля перевозу. До того ж, мені здається, коня немає в мене, а не в тебе.
– Леле, – вигукнув утікач, – мене спіймають! Діку, добрий Діку, допоможи мені хоч трохи!
– Та що тебе так непокоїть? – спитав Дік. – По-моєму, я весь час тобі допомагаю.