Що її отой медикус чарами звабив і чорнокнижництвом довів до гріха. Змусив її — проти її волі.
— Усі так говорять, — загудів із кухля бургомістр.
— Тим більше, — позбавленим емоцій тоном додав злотник, — коли їм приставляє ножа до горла хто-небудь на кшталт Вольфгера де Стерча. Правильно сказав велебний отець Якуб, що чужолозтво — це злочин, crimen, і як такий вимагає розслідування і суду. Нам тут не потрібна кровна помста й побоїща на вулицях, ми не допустимо, щоби панки, розбуянившись, піднімали тут руку на священиків, вимахували ножами і затоптували кіньми людей на площах. У Свидниці за те, що вдарив зброяра й кордом йому погрожував, пішов сидіти у вежу один із Панневіців. І так має бути. Не можуть повернутися часи лицарської сваволі. Справа мусить дійти до князя.
— Тим більше, — підтримав кивком голови бургомістр, — що Рейнмар із Беляви — шляхтич, а Аделя Стерчева — шляхтянка. Ми не можемо його висікти, а її вигнати з міста як першу-ліпшу перелюбницю. Справа має потрапити перед князеві очі.
— Поспішати із цим не варто, — розважливо мовив, дивлячись у стелю, пробощ Якуб Галль. — Князь Конрад виїжджає до Вроцлава, перед виїздом має на голові безліч справ. Чутки, як воно є із чутками, напевне, вже дійшли до нього, одначе зараз не час надавати цим чуткам офіційного статусу. Досить буде викласти справу князеві, коли він повернеться. А тим часом багато що може вирішитися саме собою.
— Я теж так вважаю, — знову кивнув головою Бартоломій Захс.
— І я, — додав злотник.
Ян Гофріхтер поправив кунячий ковпак, здмухнув із кухля піну.
— Князя, — заявив він, — інформувати наразі не варто, почекаємо, поки він повернеться, у цьому я з вами згоден, шановні. Але Святу Курію повідомити мусимо. І то вже. Про те, що ми у медикуса в робітні знайшли. Не крутіть головою, пане Бартоломію, і не треба корчити мін, шановний пане Лукасе. А ви, велебний, не зітхайте і не рахуйте мух на стелі. Мені це все так само потрібне, як і вам, і я так само хочу тут Інквізиції, як і ви. Але під час відкривання робітні медикуса були присутні чимало людей. А де багато людей, там завжди — думаю, я не відкриваю вам страшної таємниці — знайдеться принаймні хтось один такий, що донесе Інквізиції. А коли вже в Олесниці з'явиться візитатор, то нас він перших запитає, чого ми зволікали.
— Я ж, — пробощ Галль відірвав погляд від стелі, — зволікання роз'ясню. Я, особисто. Бо це моя парафія, і саме на мені лежить обов'язок інформувати єпископа і папського інквізитора. Мені також належиться оцінювати, чи виникли обставини, що обґрунтовують виклик і завантаження роботою курії та Святого Суду.
— А чарування, про яке репетувала в августинців Аделя Стерчева, хіба не обставина? Робітня — не обставина? Алхімічна реторта і пентаграма на підлозі — не обставини? А мандрагора? А черепи, руки кістяків? Кристали і дзеркала? Бутлі й флакони із чортзна-яким плюгавством або ж отрутою? А жаби і ящірки в банках? Це не обставини?
— Ні. Інквізитори — люди серйозні. Їхня справа — inquisitio de articulis fidei[42]. He якісь там бабські теревені, забобони й жаби — я й не подумаю забивати їм ними голови.
— А книги? Ті, що тут лежать?
— У книги, — спокійно відповів Якуб Галль, — спочатку треба вчитатися. Вдумливо і без поспіху. Святий Суд не забороняє читання. Ані володіння книгами.
— У Вроцлаві, — понуро сказав Гофріхтер, — оце недавно двоє опинилися на вогнищі. І подейкують, що власне за книги, які вони мали.
— Аж ніяк не за книги, — сухо заперечив пробощ, — а за контумацію, за погірдливу відмову зректися того, про що йдеться в цих книгах. Серед яких були писання Вікліфа і Гуса, лолардський "Флоретус"[43], празькі статті та численні інші гуситські лібели[44] і маніфести. Нічого подібного я не бачу серед книг, реквізованих у кабінеті Рейнмара з Беляви, а бачу майже виключно медичні твори. Зрештою, переважно або навіть і всі вони є власністю скрипторію монастиря августинців.
— Повторюю, — Ян Гофріхтер підвівся, підійшов до викладених на столі книг. — Повторюю, я зовсім не горю бажанням мати тут єпископську чи папську Інквізицію, ні на кого доносити не хочу, ані бачити, як хто-небудь шквариться на вогнищі. Але тут і про наші задниці йдеться. Щоби й нас за ці книги не звинуватили. А що ми тут маємо? Крім Галена, Плінія і Страбона? Саладін де Аскуло, "Compendium aromatorium". Скрибоній Ларгус, "Compositiones medicamentorum". Бартоломій Англікус, "De proprietatibus rerum", Альберт Великий, "De vegetalibus et plantis". "Великий", xa, прізвисько воістину гідне чаклуна. А онде, прошу дуже, Сабур бен Саль. Абу Бекраль-Разі. Язичники! Сарацини!
— Цих сарацинів, — спокійно пояснив, розглядаючи свої персні, Лукас Фрідман, — викладають у християнських університетах. Як медичних авторитетів. А ваш "чаклун" — це Альберт Великий, єпископ Регенсбургський, учений теолог.
— Так кажете? Гм-м… Дивимося далі… О! "Causae et curae", написана Хільдегардою Бінгенською. Мабуть, відьма ця Хільдегарда!
— Не дуже, — посміхнувся велебний Галль. — Хільдегарда Бінгенська — пророчиця, прозвана Рейнською Сивіллою. Померла в ореолі святості.
— Гм. Але якщо ви стверджуєте… А це що таке? Джон Герард, "General… Historie… of Plantes". Цікаво, по-якому це, либонь, по-жидівському. Але й це, мабуть, ще один святий. А тут у нас "Herbarius" Томаса Богемського.
— Як ви сказали? — підняв голову ксьондз Якуб. — Томаса Чеха?
— Так тут написано.
— А ну покажіть… Гм-м… Цікаво, цікаво… Усе, виявляється, залишається в сімейному колі. І навколо рідні обертається.
— Якої рідні?
— Настільки рідної, — Лукас Фрідман і далі, здавалося, цікавився тільки своїми перснями, — що далі нікуди. Томас Чех, або Богемець, автор цього "Гербарію", — прадід нашого Рейнмара, любителя чужих жінок, який наробив нам стільки колотнечі і клопотів.
— Томас Богемець, Томас Богемець, — зморщив чоло бургомістр. — Званий також Томасом Медиком. Чув. Він був другом котрогось із князів… Не пам'ятаю…
— Князя Генріха VI Вроцлавського, — тут же спокійно пояснив злотник Фрідман. — Справді, цей Томас був його другом. Кажуть, то був великий учений, талановитий лікар. Учився в Падуї, у Салерно і Монпельє…
— Казали також, — втрутився Гофріхтер, який уже кілька хвилин кивками голови підтверджував, що вже також собі пригадав, — що він був чарівником і єретиком.
— Учепився ти, пане Яне, — скривився бургомістр, — того чаклунства, як вош кожуха. Дай спокій.
— Томас Богемець, — зазначив злегка суворим тоном пробощ, — був духовною особою. Вроцлавським каноніком, потім навіть суфраганом дієцезії[45] та почесним єпископом Сарепти[46]. Був особисто знайомий із папою Бенедиктом XII.
— Про цього папу також різне казали, — не збирався відступати Гофріхтер. — А чарівники траплялися і серед інфулатів[47]. Інквізитор Швенкефельд свого часу…
— Та облиште ви нарешті, — обірвав його ксьондз Якуб. — Нас тут зараз не це має цікавити.
— Отож-бо, — підтвердив злотник. — І я якраз знаю, що. У князя Генрика не було нащадка чоловічої статі, а тільки три дочки. Із наймолодшою, Маргаритою, наш ксьондз Томас дозволив собі завести роман.
— І князь не заперечував? То їхня дружба була аж такою міцною?
— Князь на той час уже упокоївся, — знов пояснив злотник. — А княгиня Анна або не бачила, до чого йде, або не хотіла бачити. Томас Богемець тоді ще не був єпископом, але мав прекрасні відносини з рештою Шльонська: з Генріхом Вірним у Глогові, Казимиром у Цешині та Фриштадті, свидницько-яворським Болеком Малим, битомсько-козельським Владиславом, Людвіком із Бжега. Бо ж уявіть собі, панове: той, хто не просто буває в Авіньйоні у Святого Отця, а ще й може витягти з нього сечовий камінь так спритно, що після операції в пацієнта не тільки залишається кутасик, а ще й навіть йому встає. Якщо навіть не щодня, то все-таки… Хоч, може, це й звучить трохи кумедно, проте я анітрохи не жартую. Прийнято вважати, що саме завдяки Томасові ми ще й донині маємо П'ястів[48] на Шльонську. Позаяк він однаково вправно допомагав і чоловікам, і жінкам. А також парам, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— Боюся, — сказав бургомістр, — що ні.
— Він примудрявся допомогти подружжю, якому не таланило в спальні. Тепер розумієте?
— Тепер так, — кивнув головою Ян Гофріхтер. — Значиться, вроцлавську князівну він теж обробив, мабуть, за всіма правилами медичного мистецтва. Природно, що з того була дитина.
— Природно, — підтвердив ксьондз Якуб. — Справу вирішили звичайним способом. Маргариту замкнули в сестер-кларисок[49], дітвак же опинився в Олесниці, у князя Конрада. Конрад виховував його як сина. Томас Богемець ставав дедалі значнішою фігурою, до того ж усюди: у Шльонську, у Празі в імператора Карла IV, в Авіньйоні, тому кар'єра хлопця була забезпечена ще з дитинства. Духовна кар'єра, ясна річ. Залежно від того, наскільки розумним він виявиться. Був би дурним — одержав би сільську парафію. Був би середньо дурним — його зробили б абатом де-небудь у цистерціанців. Був би розумним — на нього чекав би капітул[50] котроїсь із колегіат[51].
— І яким же він виявився?
— Недурним. Вродливим, як батько. І відважним. Ніхто ще нічого не встиг зробити, а майбутній ксьондз уже бився з великополянами при боці молодшого князя, майбутнього Конрада Старого. І бився так хоробро, що не було виходу — довелося посвятити його в лицарі. І дати наділ. Так-то і помер ксьондзик Тимо, хай живе рітер Тимо Бегем з Беляви, фон Беляу. Лицар Тимо, який невдовзі непогано породичався, взявши за жінку наймолодшу доньку Гайденрайха Ностіца.
— І Ностіц видав доньку за ксьондзівського байстрюка?
— Ксьондз, батько байстрюка, став тим часом вроцлавським суфраганом і єпископом Сарепти, знався зі Святим Отцем, зробився радником Вацлава IV та був запанібрата з усіма князями Шльонська. Старий Гайденрайх, напевне, сам радо висватав за нього свою донечку.
— Може бути.
— Зі шлюбу Ностіцівни з Тимо де Беляу народилися Генрик і Томас. У Генрикові, видко, озвалася дідова кров, бо він став священиком, закінчив навчання в Празі й до смерті, зовсім недавньої, був схоластиком[52] у Святого Хреста у Вроцлаві. Томас же взяв за дружину Богушку, доньку Мікші з Проховіц, і народив із нею двох дітей. Петра, прозваного Петерліном, і Рейнмара, прозваного Рейневаном.