Руперт взявся його одкопувати і, мабуть, зачепив, бо Олексій раптом вигукнув щось по-російськи. Руперту здалось, що він кричить про самогубство.
— Годі про це! — втомлено огризнувся Ройс.
Та зиеможений Водоп'янов і сам замовк. Руперт розпалив примус, викидав сніг і, діждавшись, поки повітря трохи зігрілось, знову заповз у мішок, геть виснажений, тремтячи од холоду. Навколо був розгардіяш, але, не в змозі навіть поворухнути пальцем, він вирішив трохи одпочити.
— Спіть! — гукнув йому Водоп'янов. — Шторм уже вщухає.
Ройс був до того стомлений, що миттю заснув. Але прокинувшись, пошукав очима Водоп'янова, чи той собі чогось не заподіяв. Олексій спокійно лежав на місці, проте його й досі мучила пропасниця. Він важко дихав, щоки позападали, очі знеможено заплющились. Ройс чомусь був певен, що ота його жертовна свідомість наказує йому піддатися й померти.
— Цього ще мені не вистачало!
Руперт устав і взявся розтирати хворому обличчя снігом. Це зменшить жар, думав він. Вмочивши клапоть оббивки в спирт, знову взявея терти лице Олексія, ніби протирав— деталь машини. Та борода хворого вбирала бруд і піт, і Руперт мусив терти з усієї сили. Водоп'янов розплющив очі й стежив за ним.
— Ви добре пропотіли,— пояснив Ройс— Тепер вам буде ліпше.
Водоп'янов мляво кивнув.
—— Я зварив вам каші. Треба поїсти.
— Хай трохи перегодом...
— Ні, ні, зараз.
— Не турбуйтесь. Мені краще,— промимрив Водоп'янов.— А що у вас з лицем?
— Мороз пощипав. Нічого особливого.
Його більше непокоїли виразки на ногах. Брудні, задубілі штани весь час здирали їх, і як би часом не підкинувся антопів вогонь. Він змащував їх, але мазь танула і стікала в черевики, замотані поролоном. Руперт скидався в них на слоненя.
— Одна морока зі мною,— похитав головою Водоп'янов.
Ройс тільки здвигнув плечима, бо Олексій знову заплющив очі, важко задихав, а обличчя геть посіріло. Проте Руперт заговорив:
— Не можна здаватися, Олексію,— сказав він, сідаючи навшпиньки і надаючи своєму голосу бадьорості,— Адже нам залишилося ждати тільки якихось два місяці. Треба добути їжу — і все буде гаразд. Я обов'язково вполюю щось, коли хоч трохи засіріє. Тоді ми вирушимо в дорогу, поки крижина не розкололась.
— Ви так гадаєте? — кволо запитав Водоп'янов.— Навряд...
— Якщо не зможете йти,— продовжив Руперт,— то повезу вас на санчатах, що їх я зараз майструю. Крижина, очевидно, прямує на схід чи трохи південніше, отже, ми наближаємось до Гренландії або до землі Пірі. Тримайтеся, друзяко!
Може, Водоп'янов і чув це крізь бурхання вітру, але він нічого не відповів. Все було аж надто неймовірним, хоч Руперт і говорив з такою впевненістю. Очі Олексія були відкриті, та в них навіть іскорка не змигнула, коли Ройс витирав йому холодний піт. І раптом стало тихо, ніби світ завмер і спинився на якусь мить. Ройс злякано прислухався...
Та вітер знову наскочив, фюзеляж затремтів і зсунувся з місця.
— Тримайте гас! — вигукнув Водоп'янов.
Бак захитався, перекинувся на бік і покотився на Руперта, який сидів навшпиньки біля росіянина. Він ударив його в спину, кинув на ліжко, і обидва впали на підлогу.
Сніг знову вдерся всередину, ніби розлючений циклоп, що хоче вигнати зайд із своєї печери. Бак відкотився, і Ройс спробував упіймати його. Вхід знову завалило, а те, що лишилося од запони, вмить подерлося на шмаття. Ліхтар грюкнув і погас. Друга хвиля вітру мало не підхопила їх. Фюзеляж злетів і впав.
Знову бідолаха Ройс узявся за каторжну працю.
Зопалу він не вдягнув хутряної куртки, а вискочив з лопатою і почав закидати снігом вирву. Скажений вітер, ніби збиткуючись, вмить видував зернистий сніг і розвіював у темряві. Руперт не міг устояти, кинув лопату і, ставши навкарачки, горнув сніг руками й ногами, трамбуючи, набиваючи й прикриваючи од вітру.
А вітер пронизував його, і сніг танув на тілі. Ройс миттю змок до нитки. Тільки шалений рух не давав йому замерзнути. Та ось холод став перемагати. Бідолаху опали дрижаки, і він затрясся, мов у лихоманці.
Кожна хвилина загрожувала його життю. Тіло здатне зносити холод лише до тих пір, поки не втратить більше тепла, аніж воно в змозі поновити.
Проте Руперт спочатку засвітив ліхтар, запалив примус, і лише тоді, закоцюрбленими, порізаними до крові пальцями, задубілими так, що він уже навіть не чув їх, взявся здирати з себе цупку одежу і нарешті заповз у мішок.
— Руперте,— покликав Водоп'янов,— Вам треба— рухатись...
Та зуби в Ройса до того цокотіли, що він боявся одкрити рота.
— Вилазьте. Зодягніть моє та рухайтесь. Я вас благаю, Руперте, чуєте?
Це здалося Ройсові зовсім дурним, і він навіть не відповів. Адже коли він виповзе з мішка, в нього не вистачить сил нап'ясти на себе важкі штани та куртку Водо-п'янова.
— Все гаразд,— хотів він вимовити, але пробелькотів щось зовсім невиразне.
Проте вилазити з мішка не став, підвівся в ньому і почав тупати по підлозі.
— От так,— підбадьорював Водоп'янов.— Молодець! — Він схвильовано кивав головою в такт підскакуванням Ройса, який хитався у вузенькому просторі, що відділяв їх.
Та рухи знемагали Руперта, який знав, що виснаження доб'є його. Тому знову ліг, вважаючи за краще поспати.
Він сховав голову в мішок і розслабився, не борючись більше з дрижаками марним напруженням тіла. Потім заплющив очі. Сон — його єдиний порятунок. А вітер, не вгаваючи, тряс фюзеляж, і за кожним поштовхом Ройс мимоволі здригався. Коли їх знову зірве з місця, він уже ие аможе вилізти з мішка та взятися до роботи. До того ж його мучило становище Водоп'янова. Бідолаха так і лишився на підлозі.
А потім він раптом заснув, і йому снилося, що їде по Англії в поїзді, дим заснував купе і приховав од нього дружину Джоанну, шестирічну Тесе і десятилітнього Роланда в шкільному костюмчику з довгими штанцями, що їх він зодягав лише на вимогу матінки.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Дружина, певно, вважає, що він загинув. Та що б вона там не думала, їй зараз нелегко.
Джоанна дуже вразлива, і вже навіть сама гадка про його смерть — велике горе для неї. Вона мислить по-своєму і нізащо не повірить, що він десь там, поки не побачить його живим і здоровим.
А діти?
— Ні, ні,— сумно вмовляв він її у напівсні.— Не роби цього, Джоанно. Не кажи їм, поки не знатимеш напевно.
її прямота не мусить перемагати веління серця. Коли була ще молода, це якось пасувало до всіх її звичок і характеру, а зараз* у свої тридцять сім, Джо була вже занадто неврівноважена і черства. "Чесність не мусить бути карою господньою..." Але ж у дітях вона іншого гатунку!..
Руперт гудив себе, що навіть тут намагається захищати свої принципи і не вгаває виховувати її, повертаючись до старих суперечок. Джо завжди була надто запальна...
— Годі тобі! — пробурчав він.
Не треба думати про них, це лиш пригнічує і викликає зневіру. "Не думай, і все буде гаразд",— наказував він собі. Та вдень і вночі вони вдиралися в його свідомість так настирливо, що бідолаха мало не втрачав глузд. Неабияких зусиль коштувало йому одігнати ті видіння, і він навіть кричав на них: "Облиште мене! Благаю вас!" — коли згадки про кожного з них: про Джо, таку ніжну й красиву, про дітей, що начебто були, як і всі діти, а тут ввижалися до
того зворушливими і прекрасними, що він гірко плакав, пригадуючи їх личка, їх смішні рухи і звички, їх віддані довірливі очі.
Чому він не подумав про них, плигаючи на крижину? Що він робить тут з оцим немічним росіянином? Навіщо він тут?
"Облиште мене!" — знову й знову благав він.
Та вони не відходили, і його навіть пойняв жах від одної думки про те, що його порятунок тепер залежав од того, буде чи не буде він мучитися настирним прагненням знову побачити їх.
"Я став аж надто чутливий",— подумав Руперт і, розплющивши очі, знову відчув, як печуть подряпини на руках і ногах, як болісно злиплись од гною повіки й до чого він стомлений та голодний.
— Ну як, Руперте? — спитав Водоп'янов.— Оклигав? А ліхтар погас. Я намагався дістати його, та не зміг.
Темрява гнітила Ройса, і він зрадів, почувши голос росіянина.
— Нічого,— мовив він.— Я зараз устану. Скільки я спав?
— Чотирнадцять годин,— сказав той, дивлячись на фоо форичний циферблат свого хронометра.— Уже, певно, ранок.
Ось до чого призводила вічна темрява: вони ніяк не могли визначити, ранок уже, чи ще вечір. На перших порах свого перебування збилися з ліку і тепер завжди сперечалися, що зараз — десята ранку чи вечора?
— Ранок,— наполягав Водоп'янов.— І до того ж сьогодні зимове рівнодення. Сонце — над південним полюсом. У мене в Мирному двоє друзів. Напевне, думають, що я загинув. Зітхають: "Бідолаха Водоп'янов!" Та від сьогодні, Руперте, сонечко посуватиметься до нас. Авжеж...
І справді, сонце вирушило в далеку дорогу на північ, і, можливо, через місяць його бліде відображення з'явиться на сході, а потім бризне з-за горизонту золотим промінням.
— Як ви себе почуваєте? — допитувався Водоп'янов. *
— Полежу ще хвильку,— знеможено відповів Руперт,— а потім устану. Тільки не дозволяйте мені спати. Ось трохи полежу і встану.
Водоп'янов глянув на нього з жалем, і Руперт знову поринув у важкий сон.
РОЗДІЛ шостий
Джо таки справді було нелегко. Вона не вірила, що Руперт загинув, і вперто продовжувала пошуки. Численні друзі теж не вірили в його смерть, адже міністерство авіації так і не дало певної відповіді на те, що сталося. Філ-ліпс-Джонс, начальник відділу, в якому працював Руперт, повідомив Джо, що коли "дакота" розбилася при посадці в Туле, серед уламків виявили всіх, окрім Руперта. Ніхто не знає, де він дівся і що з ним скоїлось. Та все ж нема жодної надії, що він живий.
Джо зверталася до приятелів Руперта з інших міністерств та до його дядька — члена парламенту, і все ж нічого довідатися так і не змогла. Джо телефонувала своєму кузенові в адміралтейство — невже вони не почувають за собою вини, адже хтось мусить відповідати за те, що сталося? Та це нітрохи не розвіювало таємницю, і Джо з хвилюванням очікувала приїзду полковника авіації Мура, котрий повідомив телефоном, що має якісь новини. Він пообіцяв заскочити в Хемпстед, де Ройс мав свій будинок, що його Джо ледве вдалося відстояти, коли він спродував геть усе після війни.
— Тільки багатії можуть дозволяти собі таке! — щоразу докоряла вона чоловікові, коли заходила суперечка про гроші або кохання.
Руперт завжди виправдовувався і сердився, коли Джо заводила мову про гроші, хоч знав, що в поганому настрої вона ладна звинувачувати його в усіх смертних гріхах.