і знову тихо... Тихі відблески літають по морю, золоті латки перебігають по жовтому піску, зачинені стоять ще рибальські хижі на березі... Тільки одні двері риплять: виходить Сатя.
Сьогодні переддень Судного дня. Побожне й поважне обличчя в Саті, тихо світяться його очі, і він виходить на боже діло: ловити рибу для святого дня.
І підійшовши до човна, береться він за ланцюг, що держить човен при березі. Ланцюг гримить. Справа і зліва чутно голоси:
— Не треба! Не треба!
Це кричать сусіди, повисувавши голови з маленьких віконечок.
Спокійно і тихо лежить далеко й широко розкинене море,— злите з краєм свіжого, передранішньо-радісного неба... Ледве дихає воно, море, ледве морщиться воно коло берегів, і як у ласкавої бабуні, перебігають світло-блискучі усмішки між його зморшками... І щось шепоче воно; чарівну казку розказує море розкиданим, довгим баговінням, ніби волоссям, укритим скелям, і усміхаючись, граючись, немов гладить море їхнє волосся. Але рибалки краще знають море і не вірять йому.
— Не треба...
Тепер море колихається, а потім розколишеться воно, трісне одразу світле дзеркало вод, і гра перетвориться на щось грізне, тихий шепіт на крики й галас, із зморшок попідіймаються хвилі, вали, що почнуть ковтати човни й барки, як левіятан дрібну рибчину...
— Не треба!..
І босий дід, з розвіяною і сивою головою, без шапки, з поморщеним, як у моря, обличчям, але без його фальшиво-солодкої усмішки, виходить з хатки, підходить до Саті й кладе йому руку на плече:
— Дивись!
І показує йому на маленьку чорну цятку на краю неба, що тільки рибальське око може її запримітити.
— З цього виростає хмара...
— Я буду дома раніше,— од повідає Сатя,— одну рибу хочу піймати.
І поважнішим стає обличчя старого сусіди.
— В тебе жінка й діти, Сатіє!
— І Бог на небі! — одповідає Сатя з надією. Він іде нині виповнити Його заповіт. Він одштовхує човен і вскакує в нього.
І легко, як пір'їнка, носиться Сатин човен по морю. І море колихає його, солодко, воркочучи так ласкаво й пестливо, оперізує і оточує його своїми перлами. А старий рибалка стоїть на березі й шепоче:
— Санта Марія, Санта Марія!
Легко літав човен Саті по морю — зручно закидає Сатя свою сіть, і тяжкою, все тяжчою стає сіть. І всіма своїми силами ледве-ледве втягає він її в човен, але знаходить — баговіння, морські зорі і ні одної риби.
Старий рибалка на березі давно вже згубив його з ока. Сатя вже третій, четвертий раз витягає сіть: нелегко її витягти, різні морські рослини позапліталися в кожне її очко — і ні одної риби.
А море колихається і розколихується все дужче... На небо випливло сонце, але вогке його світло,— заплакане сонце. А чорна цятка на крайнебі простяглася тим часом попід сонцем, як жовта змія, стає все темнішою й темнішою і посувається до сонця.
Вже й полуднє стало, а Сатя все пливе та й пливе, все пробує й пробує своє щастя...
"Господь,— думає він,— не хоче, щоб я цього року довершив його заповіт. Треба плисти назад!"
І сумно стає йому на серці. Він, либонь, согрішив перед Богом, і Господь сей рік не хоче споглянути на його жертву. І він міцно бере в руку весло і хоче вже повернути свого човна назад. Але тієї ж хвилини щось бризнуло йому в лице. Сатя озирається і бачить, як велика золота риба викидається, граючи по морю, й ударяє хвостом по воді.
Ех! Цю рибу він повинен піймати! Цю рибу Господь послав йому, зглянувся на смуток його, на його тугу, на його бажання виконати заповідь.
І він повертає човен і женеться за рибою.
А море вже розколихалося, хвилі підіймаються все вище й вище... Півсонця вже хмарою закрито; тільки пучечки білого проміння скоса прориваються крізь хмари. А риба пливе по хребту хвилі і Сатин човен за нею та й за нею. І раптом щезає риба: між нею і Сатиним човнем підіймається нагнана, надута вітром хвиля.
— Дурить, заводить мене,— думає Сатя і знову хоче повернути човен і пливти до берега. Але на ту ж мить хвиля заспокоюється, ніби раптом кудись провалилась; і ось — мало не до самого човна — підпливає риба і дивиться на Сатю великими очима, ніби благає його: "Бери мене! Бери мене! Виконуй заповіт, нехай удостоюся я послужити Богові!"
Обертається Сатя, пропадає риба. Нова хвиля набігає між нею й човном, і знов починає гніватись море! Не пестливу пісню співає воно, — море! — воно сердиться: яке зухвальство! В таку пору плавать по ньому! Ступати по його хвилях! І ніби злякалося моря, сховалося сонце за хмарою. Тільки цього, видно, й дожидався вітер. Визволився він і кидається з нестримним завзяттям, січе, немов пруттям шмагає, і все більше дражнить море. А море шумить і гуде, ніби тисячі басів грають в його череві, сотні барабанів в його хвилях.
— Додому! Додому!— стукає Сатине серце. І він збирає сіті в човен, все міцніше береться за весло і працює з усієї сили; жили на його руках от-от полопаються од напруження. Як порожній горіх, літає човен, вгору і вниз, по хвилях. Зчорніло небо,— сердито темне, поламане море. А він все працює веслом: додому, додому! Нараз він бачить: щось підпливає до нього збоку. Людське тіло пливе, утоплениця, це — жінка: поперед неї пливе волосся, чорне волосся — у його жінки таке волосся... З-під волосся показуються білі руки — у його жінки такі руки... І голос лунає: "Рятуй!" — його жінки голос, матері його дітей... Вона, видно, попливла за ним на другому човні. Вона потопає, вона кличе на поміч... І він бере праворуч, править до тіла, але море не пускає. Хвилі підіймаються між ними, буря реве і виє, але й серед бурі він чує її голос:
— Поможи, поможи! Сатя, поможи!
І він напружує останні сили, щоб доплисти.
І от він уже недалечко од білої плями. Волосся вже не видко, тільки намокла, напівпотоплена сукня... Веслом можна дістати... Але раптом між ним і його жінкою наростає вал, одпихає її в один бік, а човен у другий...
— Привид! — думає Сатя, згадуючи, що те саме було й з золотою рибою. І неохоче кидає він погляд до берега і бачить, що вже засвітилися вікна в рибальських хатах!
— Судний день! Йом-Кіпур! — згадує Сатя і враз пускає весло з рук.
— Роби зо мною,— кричить він до неба вгору,— що хочеш! А я в Судний день гребти не буду!
А вітер рве; хвилі кидають човен в безодню; і Сатя, як пустив весло з рук, так і сидить, спокійний і широко розплющеними очима дивиться то на замкнене небо — вгору, то на кипляче, спінене море — вниз.
— Роби зо мною, Господи, що хочеш! Да буде воля Твоя!
Нараз згадав він мотив хору, підтримуваний органом, і починає наспівувати цей мотив.
Німа душа, одну тільки мову має він, щоб говорити з Богом,— і він співає.
Небо стає все чорніше й чорніше, хвилі підіймаються все вище й вище, щораз гостріше дме вітер... Човен кидає то вгору, то вниз з гори, одна хвиля перекидає його другій... Одна вириває і геть односить весло; друга набігає ззаду і з роззявленою пащею женеться за човном... Вітер виє, як тисячі вовків, і до цього гуку вливає Сатя мотив молитви: "Хто упокоїться і хто призначений на блукання"... як хор, підтримуваний органом.
Хвиля б'є в човен. Сатя хоче вмерти, співаючи, перекинувся човен...
Але смерть йому ще не судилася...
Дві білі постаті, немов виткані з туману, ідуть босі, побравшися за руки, з розпущеним волоссям і осяйними очима по морю. І ледве човен Сатин перекинувся, підходять вони, підіймають його, беруть його між себе і ведуть попід руки і ступають з ним по хвилях, немов по куп'ях та грядках і так ведуть його попід руки серед вітру й гуку. Він дивиться і хоче говорить, щось спитати хоче він, але вони говорять йому:
— Співай краще, Сатіє, співай! Твій спів переможе гнів моря!
Вони йдуть з ним, і Сатя чує, як його човен пливе вслід за ними. Він обертається: човен і сіть, а в сіті загорнена золота риба.
І коли вони довели його до берега і відпустили додому, він застав у себе різника і різничиху.
В городі був пожар, то вони й прийшли до нього в гості.
І приготували рибу, і звичай зостався звичаєм.
"Гаразд!"
— Ви питаєте, чиїми заслугами сталося те, що я зостався євреєм?
— Тільки своїми і вже ніяк не заслугами предків. Я в тоді шестилітнім хлопчиком, мій батько — орендатором під Вільно,— так собі, простий єврей. І коли я зостався євреєм, то маю за це дякувати "Діду з Шполи".
Ви дивуєтеся, як я міг знати тоді "Діда з Шполи"?
Але ж Дід із Шполи ще не був тоді Дідом із Шполи. Молодою ще людиною він тоді був і саме переходив тоді велику пробу блукань. Мандрував з старечою братією довгий час од одного кагалу до другого, з одного заїзду до другого — жебрак, як усі жебраки, обідраний, обтріпаний, як усі инші. А що там всередині на серці діється — ану довідайся!
Та й коли він перейшов ту пробу, йому все ще не настала пора об'явитись. А тому прийшов він до віденських рабинів, дістав собі дозвіл на різництво і став за різника по селах. І от не блукає вже він по світу, живе собі в околиці Вільни. Але "миснагіди" мають нюх: так вони щось відчули в ньому. Починають вони його переслідувать, вигадувать на нього, виказувати на нього суддям — хіба я знаю? — буцімто переступає всі заповіти Тори. На що тільки не годні миснагіди! Як сказано, було мені тоді років шість. Він заходив инколи і до нас — зарізати вівцю або й так, переночувати. І я дуже полюбив його. Та й кого иншого, крім батька та матері, міг я полюбити? Мій учитель,— то була людина запальна, сердита, душогуб та й годі, а цей — добра, щира душа, одним поглядом животворив він людей. А брехливі чутки тим часом своє зробили: йому заборонили різати. Видно, мій учитель так само був причетний до тих переслідувань, бо його одразу ж оповістили про те. Ледве різник зайшов до хати, мій учитель як не крикне: — "Віроотступник! Проклятий! Геть звідси!",— ухопив його за комір і викинув геть з хати. Мене різонуло по серцю, нібито ножем якимсь. Але учителя я боявся як смерти; і тільки тоді, як він замислився, вибрався я з дому та й побіг наздоганяти різника по шляху. Той шлях недалечко од нашого дому завертав до лісу, що йшов вже до самої Вільни. Що я хотів, не знаю, але щось гонило мене до бідного різника. Я хотів хоч попрощатися з ним, хоча б ще раз поглянути в його добрі, щирі очі.
Але біжу я й біжу, б'ю ноги об придорожне каміння. І нікого не бачу перед очима.