Вона пливла, ждучи слушного часу. Ось акула ліниво поминула її на відстані яких восьми ступенів. Стара шарпонулась до неї, немовби наступаючи. Акула люто вдарила хвостом. Шкарубка луска здерла з Наурі шкіру від ліктя аж до самого плеча. Сквапно одпливаючи, акула все ширила кола і нарешті зникла з очей.
В норі, викопаній у піску, покритій клаптями бляхи, лежали Мапуї з Тефарою і лаялися.
— Коли б ти робив так, як я тобі казала! — без кінця. провадила Тефара. — Було сховати перлину і нікому не признаватись. От і мав би її тепер.
— Але ж Гуру-Гуру був зі мною, коли я розкрив мушлю. Скільки я вже торочив тобі!
— А тепер не буде в нас дому. Рауль сьогодні казав мені, що якби ти не продав перлини Торікі…
— Та я ж не продавав! Торікі в мене відібрав її!
— Коли б ти не продав її, то він заплатив би тобі п'ять тисяч французьких доларів, а це все одно, що десять тисяч чілійських.
— Він порадився з матір'ю, — пояснив Мануї,— а вона знається на перлах.
— Пропала перлина! — тужила Тефара.
— Зате я розрахувався з Торікі. Адже я був йому винен тисячу двісті.
— Торікі помер! — крикнула Тефара. — Про його шхуну ніхто нічого не чув. Вона загинула вкупі з "Аораї" та "Гірою". Хіба Торікі тепер поборгує тобі на триста доларів, як обіцяв? Ні, бо він помер! А коли б ти не знайшов перлини, хіба б ти був винен Торікі тисячу двісті? Ні! Торікі помер, а мертвому ти не міг би заплатити!
— Проте й Леві не заплатив Торікі,— казав Мапуї,— дав йому клаптик паперу, а за нього Торікі мав одержати в Папіїті гроші. Тепер Леві мертвий і не може заплатити. І Торікі помер, і папір пропав, і перлина пропала. Твоя правда, Тефаро! Я випустив перлину з рук і нічого не взяв за неї. А тепер лягаймо спати.
Раптом він підняв руку і почав прислухатись. Чутно було, як хтось сопе, ледве зводячи дух. Чиясь рука невпевнено мацала за мату, що була почеплена замість дверей.
— Хто там? — гукнув Мапуї.
— Наурі,— почули вони. — Чи не можеш ти сказати, де мій син Мапуї?
Тефара перелякано скрикнула і вхопила чоловіка за руку.
— Мара, — забелькотала вона, — мара!
У Мапуї лице пожовкло зі страху. Він ближче присунувся до Тефари.
— Жінко добра, — промовив він, заникуючись та намагаючися змінити голос, — я добре знаю твого сина. Він живе на східному березі лагуни.
Почулося зітхання. Мапуї відлягло від серця: він по шив у дурні мару!
— А звідкіля ти, стара, прийшла? — спитав він.
— З моря, — почулась тужлива відповідь.
— Так я й знала, так я й знала! — закричала Тефара, хитаючись із боку на бік.
— А відколи це Тефара ночує в чужій господі? — почувся за матою голос Наурі.
Мапуї перестрашився і з докором глянув на жінку — це ж вона своїм голосом виказала їх!
— І відколи це Мапуї, мій син, одцурався своєї старої матері? — почулося за матою.
— Ні, ні, я не цурався!.. Мапуї не відцурався тебе! — закричав він. — Я не Мапуї! Кажу тобі, що він живе на східному березі лагуни!
Нгакура, підвівшись на постелі, почала плакати. Мата заворушилась.
— Що ти робиш? — промимрив Мапуї.
— Я хочу ввійти, — сказав голос Наурі.
Щось підіймало мату, Тефара хотіла сховатися під укривалом, та Мапуї не дав їй. Він ухопився за неї руками, бо не міг не вхопитися. Воші борюкалися, тремтячи зі страху, ляскаючи зубами, і пильно дивилися на мату. Нарешті вони побачили Наурі, що помалу влазила до їхнього лігва; морська вода скапувала з неї, пов'язки на тілі не було. Вони поточилися назад, видираючи одне в одного Нгакурине укривало, щоб закритися ним.
— Ви б краще дали матері хоч краплину води, — жалібно промовила мара.
— Дай їй води, — наказала Тефара тремтячим голосом.
— Дай їй води, — і собі сказав Мапуї, звертаючись до Нгакури.
Вони вдвох виштовхали Нгакуру з-під укривала. За хвилину, виглядаючи крадькома з-поза жінчиної спини, Мапуї побачив, що мара п'є воду. Коли ж мара простягла тремтячу руку й поклала її на руку Мапуї, то він, відчувши вагу, переконався, що то не мара. Тоді він виринув з-під укривала й потяг за собою Тефару. Минуло кілька хвилин, і всі вони вже слухали оповідання Наурі. А коли нона дійшла до того місця, як знайшла Леві, і поклала перлину на Тефарину долоню, тоді й Тефара впевнилась, що її свекруха жива.
— Вранці,— сказала Тефара, — ти продаси перлину Раулеві за п'ять тисяч французьких доларів.
— А дім? — запитала Наурі.
— Рауль поставить дім, — відказала Тефара.
— Він каже, що дім коштуватиме чотири тисячі доларів. А на тисячу він нам дасть краму. Одна тисяча французьких доларів це все одно, що дві тисячі чілійських.
— І дім буде сорок футів завдовжки? — допитувалася Наурі.
— Аякже, — відказав Мапуї,— сорок футів.
— І всередині кімнати висітиме восьмикутний годинник?
— Авжеж… І круглий стіл буде.
— То дайте мені чогось попоїсти, я голодна, — задоволено сказала Наурі.— А потім полягаємо спати, бо я стомилася. Взавтра ми ще поговоримо про дім, а тоді вже продамо перлину. Краще було б узяти тисячу французьких готівкою. Якось воно інакше мати готові гроші, аніж вибирати їх крамом у купця.
КИТІВ ЗУБ
Сталося це давно, на одному з островів Фідягі, в селищі Реві. Джон Старгерст підвівся в місіонерському домі і голосно ознаймив, що має замір провіщати Христову віру серед племен Віті-Леву. Віті-Леву — в перекладі Велика Земля — то найбільший острів Фіджійського архіпелагу, що складається з багатьох великих островів, не рахуючи сотень дрібних. Подекуди на узбережжі Віті-Леву притаковилися поодинокі білі — місіонери, купці, ловці трепангів та дезертири з китобійних суден. Життю їхньому завжди загрожувала небезпека. Частенько під самісінькими їхніми вікнами курився дим з напалених печей, а попри їхні оселі тубільці волочили собі на бенкет забитих ворогів.
Лоту, себто християнська віра, посувалася тут повільною ходою, ба навіть, як той рак, ішла назад. Ватажки місцевої людності, проголосивши себе християнами і пригорнувшись, на превелику радість місіонерів, до лона церковного, мали погану налогу прогрішатися, спокусившись м'ясом якогось ворога, що давно на нього стригли зуби. "З'їж — або тебе з'їдять" — такий був закон у цьому краю, і, як видно, мав він ще довго тут панувати.
Деякі ватажки, як от Таноа, Туйвейкоса чи Туйкілакіла, поїдали сотні своїх земляків. Та перший серед тих ненажер, безперечно, був Ра-Ундреундре з Такіракі. Він провадив обрахунок своєї здобичі. Ряд каменів перед його хатиною означав людей, що їх поїв Ра на своїм віку. Був той ряд двісті тридцять ступенів завдовжки, а каменів мав вісімсот сімдесят два. Кожен камінь означав одну жертву. Ряд той був би, мабуть, ще набагато довший, коли (і ворожий спис не прохромив Ра-Ундреундре крижів під час сутички в нетрях Сомо-Сомо, а його самого не подано до столу Наунгавулі, нікчемний ряд якого налічував усього сорок вісім каменів.
Знесилені тяжкою працею, виснажені пропасницею, місіонери не подавалися, затято виконуючи свої обов'язки. Хоч деколи й до розпачу доходило, та вони вірили, що мусить статися якесь чудо — зійде, приміром, на землю святий дух, палаючи вогняними язиками, і настануть тоді великі жнива на заблукані душі. Людожери з Фіджі теж уперто трималися свого. Кучеряві ласуни не хотіли зрікатися своїх горщиків з м'ясом, поки було що в них накладати. Часом, як бранців бувало забагато, людожери дурили місіонерів. Пускали поголоску, що тоді-то й тоді відбудеться велика учта і вони зведуть зі світу силу народу. Місіонери поспішалися рятувати бідних бранців: вимінювали їх на тютюн, перкаль і кварти намистин. Віддаючи таким чином зайвину живого м'яса, ватажки добре на тому вигравали, завжди-бо мали змогу напасти на яке чуже селище та захопити здобич.
Отак стояли справи, коли Джон Старгерст ознаймив, що понесе слово боже від узбережжя до узбережжя Великої Землі. І найперше він хотів вирушити в гори, туди, де починалася річка Рева.
Почувши це, всі вжахнулися. Проповідники-тубільці навіть заплакали. Двоє товаришів-місіонерів з усієї сили намагалися відраяти його. Король Реви застерігав Старгерста, що горяни напевне зроблять з ним кай-кай, себто з'їдять його. Йому, як володареві, що ввірував у Лоту, доведеться піти на них війною, а горян, він це добре знає, йому не здолати. Вони зможуть припливти річкою та зруйнувати селище Реву, — про це король Реви теж знав не згірше. Але що він мав діяти? Коли Джон Старгерст, ні на що не зважаючи, піде туди, його там напевне з'їдять, а тоді буде війна, і сотні людей загинуть.
Надвечір того ж таки дня прибула до Джона Старгерста депутація ватажків Реви. Він слухав їх терпляче, так само терпляче сперечався з ними, але від свого не відступився ні на крок. Товаришам своїм місіонерам він сказав, що зовсім не прагне мучеництва. Він лише творить волю божу. Його-бо покликано нести слово господнє серед мешканців Віті-Леву.
Купцям, що з великим запалом переконували його, Джон відповів:
— Ваша мова ні до чого. Ви боїтеся тільки, аби не мати збитків. Ви цікавитесь лише грошима, а я піклуюся про душі людські. Поганів цього темного краю треба врятувати од вічних мук.
Джон Старгерст не був фанатик. Він би перший заперечив, якби про нього таке сказано. Був з нього чоловік вельми практичний і розважний. Він ані хвилини не вонпив, що його виправа дасть найкращі наслідки. Він марив про те, як у темних душах горян спалахне святий вогонь, надихне їх на спасенне життя і розіллється з гір могутніми, широкими хвилями геть по всій Великій Землі, а звідти аж до найдальших та найменших острівців серед безмежного океану. Лагідні сірі очі Джонові не світилися безтямним, хворобливим запалом. Він був спокійний, рішучий, непохитний, бо всією своєю істотою вірив у вищу силу, що ним керує.
Знайшовся лиш один чоловік, який схвалив його заміри. Був то Ра-Вату. Він потайки від інших підохочував Старгерста й пропонував йому провідників, що мали довести його до найближчого підгір'я. В свою чергу поведінка Ра-Вату безмежно тішила Джона Старгерста. Запеклий поганин Ра-Вату, з темним, як і його вчинки, серцем, починав випромінювати боже світло. Він закидав навіть про те, що думає прийняти віру Христову. Щоправда, три роки тому він теж казав, що хоче вихреститись, і таки приєднався б до лона церкви християнської, якби Джон Старгерст дозволив був йому забрати з собою в нову віру i своїх чотирьох жінок.