Настав жаркий полудень. Стомлені мисливці розташувалися на відпочинок в затінку густого лісу, а юний Актеон, відділившись від них, пішов шукати прохолоди в долинах Кіферону. Вийшов він на зелену квітучу долину Гаргафію, присвячену богині Артеміді. Буйно розрослись у долині платани, мирти та смереки, яктемні стріли, височіли на ній стрункі кипариси, а зелена трава рясніла квітами. Прозорий струмок дзюрчав у долині. Всюди панували тиша, спокій і прохолода. В крутому схилі гори побачив Актеон чудовий грот, увесь повитий зеленню. Він пішов до цього грота, не знаючи, що в ньому часто відпочиває Зевсова дочка Артеміда.
Коли Актеон підійшов до грота, туди тільки що ввійшла Артеміда. Вона віддала лук і стріли одній з німф і готувалася до купання. Німфи зняли з богині сандалії, волосся зав'язали вузлом і вже хотіли йти до струмка набрати холодної води, як біля входу в грот з'явився Актеон. Голосно скрикнули німфи, побачивши Актеона, що входив. Вони оточили Артеміду і хотіли сховати її від очей смертного. Як пурпуровим вогнем запалюють хмари проміння сонця, що сходить, так зашарілося обличчя богині, гнівом блиснули її очі, і ще прекраснішою стала вона. Розгнівалась на те Артеміда, що Актеон порушив її спокій. В гніві перетворила вона нещасного Актеона на стрункого оленя. Пллясті роги виросли на голові Актеона. Ноги і руки обернулися в ноги оленя. Витяглася його шия, загострились вуха, пля-миста шерсть покрила все тіло. Лякливий олень кинувся швидко втікати. Побачив Актеон своє відображення в струмку. Він хоче крикнути: "О горе!" — та немає в нього дару мови. Сльози покотились у нього з очей — але з очей оленя. Лише людський розум зберігся в ньо-го. Що робити йому? Куди бігти?
Собаки Актеона почули слід оленя; вони не впізнали свого господаря і з лютим гав-котом кинулися за ним. Через долини по ущелинах Кіферону, по стрімчастих скелях гір, через ліси та поля, як вітер, мчав прекрасний олень, закинувши на спину гіллясті роги, а за ним мчали собаки. Все ближче і ближче собаки, ось вони наздогнали оленя, і їхні гострі зуби вп'ялися в тіло нещасного Актеона-оленя. Хоче крикнути Актеон: "О, згляньтеся! Адже це я, Актеон, ваш господар!" — та тільки стогін виривається з грудей оленя, і чутно у цьому стогоні звук голосу людини. Впав на коліна олень — Актеон. Скорбота, жах і благання видно в його очах. Неминуча загибель, — рвуть його тіло на шматки розлютовані пси.
Наспілі товариші Актеона шкодували, що нема його з ними при такому щасливому лові. Чудового оленя зацькували собаки. He знали товариші Актеона, хто цей олень. Так загинув Актеон, який порушив спокій богині Артеміди, єдиний зі смертних, хто бачив небесну красу дочки громовержця Зевса і Латони.
Арахна
Викладено за поемою Овідія "Метаморфози"
На всю Лідію славилась Арахна своїм мистецтвом. Часто збиралися німфи зі схилів Тмолу і з берегів золотоносного Пактолу милуватися її роботою. Арахна пряла з ниток, подібних туману, тканини, прозорі, як повітря. Пишалась вона, що немає їй рівної в світі в умінні ткати. Якось вигукнула вона:
— Нехай приходить сама Афіна-Паллада змагатися зі мною! He переможе вона мене; не боюсь я цього.
I от, прибравши вигляду сивої, згорбленої бабусі, яка спиралася на палицю, стала перед Арахною богиня Афіна і сказала їй:
— He саме зло несе з собою, Арахно, старість; роки несуть з собою досвід. Послухай моєї поради: прагни перевершити лише смертних у своєму мистецтві. He викликай богиню на змагання. Смиренно благай її простити тобі за гордовиті слова. Благаючих прощає богиня.
Арахна випустила з рук тонку пряжу; гнівом спалахнули її очі. Впевнена у своєму мистецтві, сміливо відповіла вона:
— Ти нерозумна, стара! Старість позбавила тебе розуму. Повчай так своїх невісток і дочок, а мені дай спокій. Я зумію й сама дати собі раду. Що я сказала, так хай і буде. Чому ж не йде Афіна, чого не хоче вона змагатися зі мною?
— Я тут, Арахно! — вигукнула богиня, набравши свого справжнього вигляду. Німфи і лідійські жінки низько схилилися перед улюбленою дочкою Зевса і славили її. Одна лише Арахна мовчала. Подібно до того як червоною загравою займається рано-вранці небосхил, коли злітає в небо на своїх блискучих крилах рожевоперста Зоря — Еос, так спалахнуло гнівом обличчя Афіни. Стоїть на своєму Арахна, як і раніше, палко бажає вона змагатися з Афіною. Вона не передчуває, що загрожує їй швидка загибель.
Почалося змагання. Велика богиня Афіна виткала на своєму покривалі посередині величний Афінський Акрополь, а на ньому зобразила свою суперечку з Посейдоном за владу над Аттікою. Дванадцять світлих богів Олімпу, а серед них батько її, Зевс-громовержець, сидять як судді в цій суперечці. Підняв землетрясець Посейдон свій тризубець, ударив ним об скелю, і ринуло солоне джерело з безплідної скелі. А Афіна в шоломі, з щитом і в егіді потрясла своїм списом і глибоко встромила його в землю. 3 землі виросла священна олива. Боги присудили перемогу Афіні, визнавши її дар Аттіці за більш цінний. По кутах зобразила богиня, як карають боги людей за непокірність, а навколо виткала вінок з листя оливи. Арахна ж зобразила на своєму покривалі багато сцен із життя богів, у яких боги виявляють себе слабкими, з людськими пристрастями. Навколо ж виткала Арахна вінок із квітів, перевитих плющем. Найвищої досконалості була робота Арахни, вона не поступалася в красі роботі Афіни, але в зображеннях її було видно неповагу до богів, навіть презирство. Страшенно розгнівалась Афіна, вона розірвала роботу Арахни і вдарила її човником. Арахна не знесла ганьби: вона зсукала вірьовку, зробила петлю і повісилась. Афіна звільнила з петлі Арахну і сказала їй:
— Живи, непокірна, але ти вічно висітимеш і вічно ткатимеш, і буде тривати ця кара і в твоїх нащадках.
Афіна окропила Арахну соком чарівного зілля, і зараз же тіло її стислося, густе волосся впало з голови, і обернулась вона на павука. 3 того часу висить павук-Арахна в своїй павутині і вічно тче її, як ткала за життя.
Гермес
В гроті гори Кіллени в Аркадії народився син Зевса і Майї, бог Гермес, посланець богів. 3 швидкістю думки переноситься він з Олімпу на найдальший край світу в своїх крилатих сандаліях, із жезлом-кадуцеєм у руках. Гермес охороняє шляхи, і присвячені йому герми можна бачити поставленими край доріг, на перехрестях і біля входів у будинки всюди в Стародавній Греції. Він допомагає мандрівникам у подорожах за життя, він же веде душі померлих в їх останню путь — до сумного царства Аїда. Своїм чарівним жезлом склепляє він очі людей і навіває на них сон. Гермес — бог-покровитель шляхів та мандрівників і бог торгових зносин і торгівлі. Він дає в торгівлі бариші і посилає людям багатство. Гермес винайшов і міри, і числа, і азбуку, він навчив усього цього людей. Він же і бог красномовства, а разом з тим спритності і обману. Ніхто не може перевершити його в спритності, хитрощах і навіть у злодійстві, бо він незвичайно спритний злодій. Це він одного разу жартома викрав у Зевса його скіпетр, у Посейдона — тризубець, в Аполлона — золоті стріли і лук, а в Ареса — меч.
Гермес викрадає корів Аполлона
Ледве народився Гермес у прохолодному гроті Кіллени, як він уже замислив першу свою витівку. Він вирішив викрасти корів у срібнолукого Аполлона, який пас на той час череди богів у долині Піерії, в Македонії. Тихенько, щоб не помітила мати, вибрався Гермес з пелюшок, виплигнув з колиски і прокрався до виходу з грота. Біля самого грота він побачив черепаху, зловив її і з щита черепахи й трьох гілок зробив першу ліру, натягнувши на неї солодкозвучні струни. Потай повернувся Гермес у грот, сховав ліру в своїй колисці, a сам знову пішов і швидко, неначе вітер, понісся в Піерію. Там він викрав з череди Аполлона п'ятнадцять корів, прив'язав до їхніх ніг очерет і гілля, щоб замести слід, і швидко погнав корів у напрямі до Пелопоннесу. Коли Гермес уже пізно ввечері гнав корів через Беотію, він зустрів старого діда, який працював у своєму винограднику.
— Візьми собі одну з цих корів, — сказав йому Гермес, — тільки нікому не розповідай, що бачив, як я прогнав тут корів.
Старий, зрадівши щедрому подарунку, дав слово Гермесові мовчати і не показува-ти нікому, куди той погнав корів. Гермес пішов далі. Але він відійшов ще недалеко, як йому захотілося випробувати старого, — чи додержить він даного слова. Сховавши корів і змінив-ши свій вигляд, повернувся він назад і спитав діда:
— Скажи, чи не проганяв тут хлопчик корів? Якщо ти мені покажеш, куди він їх прогнав, я дам тобі бика й корову
Недовго вагався старий, сказати чи ні, дуже вже хотілося йому дістати ще бика й корову, і він показав Гермесу, куди погнав хлопчик корів. Страшенно розгнівався Гермес на старого за те, що він не додержав слова, і в гніві обернув його в німу скелю, щоб вічно мовчав він і пам'ятав, що треба додержувати даного слова.
Після цього вернувся Гермес до корів і швидко погнав їх далі. Нарешті, пригнав він їх у Пілос. Двох корів приніс він у жертву богам, потім знищив усі сліди жертвоприношення, а корів, що лишилися, сховав у печері, вводячи їх до неї задом, щоб сліди корів вели не в печеру, а з неї.
Зробивши все це, Гермес спокійно повернувся в грот до матері своєї Майї і ліг тихенько в колиску, загорнувшись у пелюшки.
Але Майя помітила відсутність свого сина. Вона з докором сказала йому:
— Погане замислив ти діло. Навіщо викрав ти корів Аполлона? Розгнівається він. Адже ти знаєш, який грізний у гніві своєму Аполлон. Хіба ти не боїшся його стріл, що б'ють без промаху?
— He боюся я Аполлона, — відповів матері Гермес, — нехай собі гнівається. Якщо він надумає скривдити тебе або мене, то я, щоб відомстити йому, розграбую все його святилище в Дельфах, викраду всі його триноги, золото, срібло і одяг
А Аполлон уже помітив, що пропали корови, і подався їх розшукувати. Він ніде не міг їх знайти. Нарешті віщий птах привів його в Пілос, але й там не знайшов своїх корів золоточубий Аполлон. В печеру ж, де були сховані корови, він не ввійшов, — адже сліди вели не в печеру, а з неї.
Нарешті, після довгого марного шукання, прийшов він до грота Майї. Зачувши наближення Аполлона, Гермес ще глибше забрався в свою колиску і щільніше загорнувся в пелюшки.