— Неньку ти мою вітай
І скажи: дочка питає,
Чом лице вона ховає
По три ночі, по три дні
На печаль-журбу мені,
І чому мій брат коханий
Загорнувся у тумани,
Личко красне заховав,
Наче гнів на мене взяв? —
Так либонь...— Дівиця тая
Слів у торбі не шукає,
Сипле їх, як з рукава...
Де ж згадати всі слова?"
"Що ж воно така за птиця?"
"Це, сказати, цар-дівиця".
"А! То ти забрав її
У землянські ті краї!?" —
Скрикнув Місяць Місяцьович
А Іван йому Петрович
Каже: "Ну а звісно, я!
Служба вже така моя;
Цар велів її дістати
В золоті його палати;
Бо інакше,— він казав,-
До катів би я попав
І потрапив би на палю".
Місяць з радості, не з жалю,
Став тут голосно ридать
Та Івана цілувать.
"Ах, Іваночку Петрович! —
Мовив Місяць Місяцьович.-
Що за звістку ти приніс
Через гори, через ліс!
Так ми тяжко горювали,
Що царівну потеряли!..
Як же тут було мені
В хмарах темних не ховатись,
В сум та сльози не вдаватись,
Світлом радісним світить,
Супокійно їсти й пить?
Так і мій синок коханий
Загорнувся у тумани,
Ясен промінь погасив,
Над землею не світив:
Сумував він по сестриці,
По прекрасній цар-дівиці.
Чи здорова ж там вона?
Чи не хвора, не сумна?"
"Прехороша, щире слово,
Та, здається, нездорова:
Наче сніг отой, бліда,
Ще й, як трісочка, худа.
От як зробиться жоною —
Буде, певно, і товстою:
Цар, бач, сватає її".
"Ох ви, людоньки мої! —
Крикнув місяць.— Що гадає!
Молоденьку взять бажає!
Що старий задумав хрін?
Та не діжде того він!
Тільки здумать, що затіяв:
Хоче жати, де не сіяв!
Надто вже він ласий став!"
Знову тут Іван сказав:
"Хочу ще я попросити
За бідаху рибу кита...
Серед моря він лежить,
Мусить муки він терпіть;
Всі боки його пориті,
Частоколи в ребра вбиті...
Ревно він мене благав,
Щоб тебе я поспитав:
Чом він мучиться в неволі,
У такій нещасній долі?
Чи минеться та біда?"
Місяць тут одповіда:
"Він за те в такій неволі,
Що без божої без волі
Проковтнув серед морів
Три десятки кораблів.
Волю дасть він їм, Іване,-
І страждати перестане".
Тут Іванко наш піднявся,
З ясним місяцем прощався,
Міцно шию обійняв,
"Ну, Іваночку Петрович,-
Каже Місяць Місяцьович,-
Я тобі з синком моїм
Щастя зичимо у всім.
Віднеси коханій доньці
Ти привіт од мене й сонця
І скажи на втіху їй:
— Не журися, сліз не лий,
Із тобою завжди мати!
Вже не довго сумувати —
І не сивий, не старий,-
Бравий красень молодий
На рушник з тобою стане! —
Ну, бувай здоров, Іване!"
Поклонившись як умів,
На коня Іванко сів,
Мов який князенко, свиснув,
Горбаневі боки стиснув,-
І за два дні наш Іван
Знов побачив окіян.
Коник знов біжить по киті
Аж копита дзвонять биті.
Кит одразу їх пізнав
І, зітхнувши, запитав:
"Як там, батечки ви рідні?
Чи загину в долі бідній?"
Коник каже: "Постривай,
Дві години зачекай!"
До села він прибігає,
Там усіх людей скликає,
Крутить хвостиком своїм
І таке говорить їм:
"Гей, послухайте, миряни,
Православні християни!
Як нема охоти вам
На обід піти сомам,
То відсіль тікайте скоро,
Бо збунтується тут море:
Чудо-юдо риба кит
Вгору виверне живіт!.."
Тут селяни ті, миряни,
Православні християни,
Закричали: "Що за страх!"
Та й побігли по домах.
Всі вози позапрягали;
В них пожитки поскладали
І покинули тоді
Рибу кита на воді.
Зірка з місяцем стрічалась,
А в селі вже не зосталось
Ні старих, ані малих,
Мов татари йшли на них.
Вибіг коник знов на кита
Та й кричить несамовито,
Прихилившись до ребра:
"Слухай, голово стара!
Ти тому в такій неволі,
Що без божої без волі
Проковтнув серед морів
Три десятки кораблів!
Тільки випустиш їх, брате,-
І не будеш муки знати,
Будеш жити-поживать,
Лиха-горенька не знать".
Цю промову закінчивши
І вудила прикусивши,
Він напружився — і вмить
Знов на березі стоїть.
Чудо-кит поворухнувся,
Тяжко-важко повернувся,
Взявся море хвилювать
Та із пащі викидать
Кораблі за кораблями
З парусами й моряками.
Шум ізнявся тут такий,
Що збудився цар морський:
Із гармат тоді гриміли,
В сурми ковані трубили;
Флаги вгору підняли
І вітрила нап'яли.
Піп молебня тут відправив,
Кита доброго прославив;
А хлоп'ята молоді
Гучно вдарили тоді:
"Ой по мореньку, по морю,
По широкому роздоллю,
Що по сам кінець землі,
Вибігають кораблі..."
Хвилі в морі розгулялись,
Кораблі по них помчались.
Чудо-юдо риба кит,
Що побачив вільний світ,
Рот широкий розкриває,
Що є сил кричить-гукає:
"Чим вам, друзі, відслужить?
Як за службу відплатить?
Може, раковин барвистих,
А чи рибок золотистих,
А чи перлів треба вам?
Все, що скажете, я дам!" —
"Ні, кит-рибо, з того всього
Не потрібно нам нічого!"
"Що ж тобі, Іване, дать?"
"З моря персника дістать,
Персня, знаєш, цар-дівиці,
Скоро нашої цариці".
"Добре, добре, для братка
Жодна праця не тяжка!
Відшукаю до світанку
Персня красної панянки",-
Кит Іванові сказав
І на дно морське упав.
От хвостом він ударяє,
Дужим голосом скликає
Всіх підвладних осетрів
І без довгих каже слів:
"Відшукайте до світанку
Персня красної панянки,
Що заховано на дні.
Хто подасть його мені,
Той піде від мене з чином:
Буде думним дворянином,
А вернетеся з нічим...-
Я вас!.. Я вам!.. Буде всім!.."
Осетри тут уклонились
І поважно віддалились.
От годинок через три
Два великі осетри
Знов до кита підпливають
І покірно промовляють:
"Царю, в гнів не западай,
Бідолашних не карай!
Обшукали все ми море,
Персня ж там нема, на горе...
Тільки йорш би міг сказать,
Де ту скриньку слід шукать:
Він по всіх морях гуляє,
То й про персня, мабуть, знає;
Та його, немов на зло,
Десь далеко занесло".
"Одшукать його й прислати
В золоті мої палати!" —
Кит сердито закричав,
Усом гнівно захитав.
Осетри, як те почули,
В канцелярію майнули,
Писарям сказали враз
Написать грізний наказ,
Щоб гінців порозсилали
Та йорша щоб упіймали.
Лящ, найстарший з писарів,
Миттю грамоту зложив;
Сом (він радник називався)
Під наказом підписався;
Рак наказа вдвоє склав
І печатки там поклав.
Двох дельфінів тут зазвали
І суворо наказали,
Щоб для славного царя
Обшукали всі моря
І того йорша-гуляку,
Крикуна та розбишаку,
Будь-що-будь там, а знайшли
І до кита привели.
Тут дельфіни уклонились
І в дорогу спорядились.
Пропливли по всіх морях,
Пропливли по всіх річках,
Всі протоки обшукали,
Скрізь в озерах побували,-
Не найшли йорша ніяк,
Ані слуху, ні признак,
Аж заплакали дельфіни...
Раптом шум страшенний лине
Із маленького ставка:
Хтось кричить там і гука.
До ставка вони майнули
І на дно його пірнули.
Зирк — в ставку, під комишем
Йорш скубеться з карасем.
"Тихо! Годі вам, чортяки!
Ач, які заводіяки!
Вже і справді, що бійці!" —
Закричали посланці.
"Ну, а вам яке ж то діло? —
Йорш кричить дельфінам сміло.-
Жартувать я не люблю,
Всіх як є переколю!"
"Ох ти, голово пропаща,
Забіяко і ледащо!
Тільки й знаєш ти гулять,
Всякі бешкети вчинять!
Чом би дома не сидіти?!.
Ну, та що там говорити!
Ось тобі царів наказ,
Щоб ти плив до нього враз".
Тут йорша взяли дельфіни
За колючки, що із спини
У паливоди стирчать.
Він — пручатись та кричать:
"Ой панове, постривайте!
Трошки ще побитись дайте.
Розпроклятий цей карась,
Мов перекупка якась,
Розізлив мене брехнею
Неподобною своєю,
Що між людом розпускав..." —
Довго він отак гукав;
Та дельфіни не зважали,
Цупко йоршика держали —
І до кита притягли,
Хоч і стомлені були.
"Чом так довго не з'являвся,
Вражий сину? Де ти шлявся?" —
Кит у гніві закричав.
Йорш навколішки упав
І давай царя прохати
Лютим гнівом не карати.
"Бог з тобою! — каже цар,
Окіяну володар.-
Всі гріхи тобі прощу я,
Та зроби, що накажу я".
"Все ладен зробити вмить!" —
На колінах йорш пищить.
"Ти по всіх морях гуляєш,
То, напевно, персня знаєш
Цар-дівиці?" — "Як не знать!
Можу, царю, відшукать".
"Ну, як так, то в путь збирайся
І без персня не вертайся!"
Йорш зігнувся скільки міг
І, склонившися, побіг;
Із лящем посперечався,
До пліток позалицявся,
На пічкуриків напав
І носи порозбивав.
Закінчивши теє діло,
У глибінь пірнув він сміло,
В тій підводній глибині
Скриньку викопав на дні —
Пудів так принаймі зо сто.
"Хе! Піднять її не просто!"
І давай тут йорш гукать,
Оселедців іскликать.
Оселедці прибувають,
Скриньку так і сяк хапають —
Кожен край утридцятьох.
Тільки й чути: "Ех!" та "Ох!"
Та хоч як вони кричали —
Скриньку й зрушить не здолали.
Йорш тоді запав у гнів
І покликав осетрів.
Ті швиденько припливають
І без крику підіймають
Із підводного піску
Скриньку з перснем претяжку.
"Ну, ви, братчики, не гайтесь,
До царя мерщій збирайтесь,
А мені пора спочить:
Голова чогось болить,
Сон на мене налягає,
Так повіки і стуляє..."
Скоро теє він скінчив.
Круть хвостом до осетрів
І в ставок той знову плине,
Де взяли його дельфіни,-
Певно, бійку докінчить,
Карася як слід провчить.
Тут ми з ним і розпрощаймось,
До Івана повертаймось.
Тихо плеще окіян.
На піску сидить Іван,
Рибу кита жде із моря
Та під ніс курника з горя;
Горбоконик на піску,
Мов дитина в сповитку,
Тихо, солодко дрімає.
От і сонечко сідає;
Хмари грають золоті
У небесній висоті,-
А від кита ані знаку.
"Пху на тебе, на собаку!
Ач, який морський шайтан! —
Каже сам собі Іван.-
Обіцяв він до зірниці
Дати персня цар-дівиці,
А до вечора не дав.
Річ відома, що збрехав!
Бач, і сонечко вже сіло,
І..." Тут море закипіло;
Кит явився серед хвиль
І кричить-гука відтіль:
"Допоміг ти киту рибі,-
Ось тобі моє спасибі! —
І на берег кинув він
Скриньку, взяту із глибин,
Що аж берег захитався.-
Ну, тепер я сквитувався.
Як потрібен буду знов,-
Поможу я без розмов;
Пам'ятатиму довіку
Послугу твою велику...
Будь здоров!" І кит пірнув
У глибінь, від кіль прибув.
Горбоконик пробудився,
Покачавсь, води напився,
На Івана позирнув
І, зрадівши, підстрибнув.
"Це-то славно, рибо ките!
Вмієш ти борги платити!
От спасибі! Молодець! —
Так гукав наш стрибунець.-
Ну, Іване, одягайся,
В путь-доріженьку збирайся;
Нам уже додому час:
Цар чекає там на нас,
З нетерплячки умирає".
А Іван одповідає:
"Рад я скриньку підійнять,
Тільки де ж то сили взять?!
Певно, в скриню цю трикляту
Цілу череду рогату
Кит чортів напакував.
Сяк і так я міркував,-
Та куди! Даремна й мова!"
Не сказавши ані слова,
Горбоконик-стрибунець
Скриньку взяв, мов камінець,
Та й поклав собі на шию.
"Ну, в дорогу! Май надію
Все що хочеш осягнуть.
Хай щаслива буде путь!"
Проти ясної зірниці
Прибувають до столиці.
З ґанку цар до них біжить:
"Де мій перстень?" — він кричить.
Тут Іван з коня злізає
І царю відповідає:
"Не турбуйся, персник є!
Клич-но військо ти своє,
Щоб підняти цю мороку.
Чуба я нагрів нівроку!"
Скликав цар своїх стрільців
І негайно їм велів
Скриньку внести у світлицю,
Сам побіг по цар-дівицю,
Каже: "Серденько моє,
Не турбуйся! Персник є!
От тепер без перепони
Шлюб ми візьмемо законний.
Завтра можем, серденя,
Повінчаться ще до дня.
Хочеш, може, пташенятко,
Персня бачити спочатку?
Ти подай-но тільки знак!"
А царівна каже так:
"Царю! Мушу я признатись —
Не годиться нам вінчатись".
"Чом же, ластівко моя?
Чим тобі не любий я?
Бач — нема чого таїтись —
Дуже хочу я женитись!
Можу вмерти, далебі,
Буде гріх тяжкий тобі!"
"Чи тобі ж я, царю, рівня? —
Каже так йому царівна.-
Глянь на себе, — ти вже дід,
А мені ще жити слід.
Як же можна нам вінчатись?
Всі царі почнуть сміятись,
Скажуть: дід онуку взяв!"
Цар у гніві закричав:
"Хай-но тільки засміються.
З переляку затрясуться:
Всі їх царства рознесу,
Потопчу і розтрясу!"
"Ну, не будуть хай сміятись,
А не можна нам вінчатись, —
Взимку квітам не цвісти:
Я красуня, — ну, а ти?..
Чим ти можеш похвалиться?"
Каже так йому дівиця.
"Я старий, та ще бравець! —
Каже цар їй навпростець.