Цей день був ще тяжчий, і надвечір, діставшись до місця, люди насилу трималися на ногах.
Однак Балакун не обманув генерала. Важко було б знайти для табору кращу позицію. Це було те саме місце, де відпочивали Щире Серце і Весела Вдача, коли ми познайомилися з ними вперше, а тому не будемо його описувати.
Генерал був дуже задоволений. Проте, старий і досвідчений воїн, він не хотів залежати від випадку і, незважаючи на велику втому людей, наказав негайно починати будувати укріплення.
Під керівництвом капітана Агвіляра солдати позрубували чимало дерев і звели великий вал, оточивши його щільним рядом великих рогаток; біля валу викопали широкий рів, відкидаючи землю в бік табору. За цим другим валом поскладали в'юки, з яких утворилося третє й останнє укріплення. Потім понапинали намети, поставили вартових і лише тоді дозволили собі відпочинок, якого так усі потребували. Незабаром глибока тиша оповила увесь табір. Поснули навіть вартові.
Опівночі Балакун крадькома вибрався з табору, безшумно переліз через усі укріплення і, ховаючись у високій траві, плазом добрався до узлісся, де й зник поміж дерев.
Трохи згодом, переконавшись, що з табору його вже не видно, він підвівся й прислухався... Безкрайня прерія відпочивала в безгомінній тиші. Балакун приклав до рота руки, і раптом тишу прорізало жалісне виття шакала. Імітація була такою вправною, що ввела б в оману навіть найчуйніше вухо. Відразу ж поблизу пролунало таке саме виття й за кілька кроків промайнула чиясь тінь.
— Це ти, Кеннеді? — стиха спитав Балакун.
— Я,— ствердила тінь, наближаючись.
— Мені пощастило переконати генерала, що ти загинув у вогні,— сміючись сказав Балакун.— Та, щиро кажучи, я й сам ладен був цьому повірити.
— А я таки вибрався звідти,— байдуже зауважив Кеннеді і, ніби не довіряючи глухому безгомінню, що панувало навколо, притишив голос. Якийсь час змовники розмовляли пошепки й тільки з їх рвучких жестів можна було зрозуміти, що вони сперечаються й ніяк не дійдуть згоди.
— Відмовляюсь,— голосно сказав нарешті Балакун.— Поки твій хазяїн не прийме моїх умов, я нікого з них вам не видам.
— Гаразд, давай твої умови, я подивлюсь, чи зможемо ми їх прийняти.
— Твоя думка мене не цікавить,— зневажливо відповів Балакун.— Інша річ, якби тут був сам капітан Уактено. З ним, я певен, ми домовилися б одразу.
— Ну що ж, я тут, говори! — пролунав раптом чийсь звучний і владний голос, і з кущів на узлісся вийшов високий чоловік у костюмі лісового бродяги, що добре облягав його ставну фігуру.
— А, ви чули нашу розмову, капітане Уактено,— анітрохи не збентежившись, відгукнувся Балакун.— Тим краще.
Чоловік, називаний страшним індійським іменем Уактено, себто Той, хто вбиває, був білою людиною років тридцяти. Його загалом вродливе обличчя мало гордовитий і неприємний вираз. Підійшовши до змовників, він недбало зіперся на рушницю й насмішкувато подивився на провідника.
— Так от,— рішуче продовжував той.— Я погоджуюсь видати вам людей, які платять мені за те, що я їх супроводжу, але в зв'язку з цим я наражаюсь на чималу небезпеку й тому не стану нічого робити, поки не переконаюсь у вигідності цієї справи.
— Закономірно,— погодився Уактено.— Скільки ж ти хочеш?
— Ці мексиканці дуже багаті. Отже, п'ять тисяч піастрів, мені здається, не буде занадто багато.
— І за ці гроші ти берешся доставити мені всіх, кого я зажадаю?
— На першу вашу вимогу.
— Чудово. Слухай же мене уважно: всі мексиканці мені непотрібні. Приведи до мене донью Люс і замість п'яти матимеш вісім тисяч піастрів.
Провідникові очі запалали від жадібності.
— Гаразд, капітане, я спробую,— сказав він,— але вивести з табору дівчину саму буде дуже важко.
— Це вже твоя справа.
— Я волів би передати їх вам усіх разом.
— К чортам! Що я з ними робитиму? Приймаєш мої умови чи ні?
— Приймаю, капітане.
— От і гаразд. Ще одне запитання: який час гадає генерал затриматися в цьому своєму таборі?
— Він говорив про десять днів.
— Тоді в твоєму розпорядженні залишається дев'ять днів. Це означає, що напередодні їх від'їзду дівчина має бути у мене.
— Зрозуміло.
Капітан Уактено відшпилив від своєї мисливської сорочки чудову брильянтову булавку і, подаючи її провідникові, сказав:
— Ось тобі зверх тих вісьмох тисяч піастрів, які я відлічу, коли матиму донью Люс. Але пам'ятай, якщо ти спробуєш мене обдурити, тобі ніде не врятуватись. Помста моя наздожене тебе всюди.
— Знаю, капітане,— мимоволі здригаючись, відповів метис.— Та можете бути певні, що я не зраджу. Через дев'ять днів дівчина буде у вас.
І змовники мовчки подалися кожен своїм шляхом. Провідник повернувся до табору, а капітан Уактено і Кеннеді заглибилися в чагарник і за кілька хвилин дісталися берега невеличкого струмка. Там Кеннеді двічі свиснув, і тієї ж миті з заростей з'явився вершник, ведучи за поводи двох коней.
— Що нового, Франк? — спитав Кеннеді.
— Та нічого істотного,— відповів вершник.— Тільки недалеко звідси я виявив слід індійців.
Капітан замислився.
— Гадаю, нам нема чого їх боятись,— сказав він після хвилинного роздуму.— Це, очевидно, відсталі мисливці, яких загнала сюди пожежа... Мабуть, це команчі.
Намагаючись не бряжчати збруєю, бандити посідали на коней і, підвівшись на стременах, довго вдивлялися вдалину.
— Рушайте до Буйволячого проходу,— наказав нарешті Уактено,— це дуже зручне місце для нашої зустрічі. Влаштовуйтесь там у печері і уважно слідкуйте за мексиканцями. Від того місця до їх табору не далі як дві-три милі. Ні на мить не випускайте з уваги Балакуна. Цей диявол-метис не викликає в мене довіри.
— Можете на нас покластися, капітане.
— Ну, забирайтесь і не баріться в дорозі. Незабаром ви матимете від мене нові вказівки.
Незважаючи на темряву, бандити помчали галопом і невдовзі щезли в протилежних напрямах.
V. ТАЄМНИЦЯ ЩИРОГО СЕРЦЯ
Через кілька днів після врятування мексиканського табору від пожежі, Щире Серце і Весела Вдача, верхи на чудових напівдиких конях, риссю їхали лівим берегом Канадської річки. Їх віддані хорти, не відстаючи, бігли поряд.
Завжди стриманий в своїх почуттях Щире Серце цього разу був надзвичайно веселий. Обличчя його сяяло, по губах перебігав щасливий усміх, і він радісно поглядав на всі боки. Інколи він притримував коня і, випростовуючись в стременах, пильно дивився вперед, немовби виглядаючи щось на обрії. Потім нетерпляче стискав коня острогами і, проскакавши якусь сотню метрів, знову зупинявся.
Весела Вдача здивовано на нього поглядав, але ні про що не питав. Нарешті Щире Серце обернувся до свого товариша й схвильовано сказав:
— Друже мій, настав час відкрити вам мету цієї нашої подорожі. Але спершу я маю розповісти вам дещо про своє минуле і звірити вам таємницю, яка ось уже багато років важким тягарем лежить у мене на серці. Наближається день закінчення моїх випробувань, і я можу розповісти все, не боячись відштовхнути вас від себе.
— Я ні про що не розпитую, Щире Серце,— лагідно заперечив йому Весела Вдача.— Ви щасливі й цього з мене досить.
— І все ж я прошу вас уважно мене вислухати. Ця сповідь остаточно звільнить мене від великого тягарю.
— Слухаю вас,— відповів Весела Вдача, дивлячись на нього ще з більшим подивом.
— Для вас я є і буду Щирим Серцем — вашим відданим другом,— помовчавши, почав сповідь відважний трапер.— Для тих же, хто свого часу мене судив, я Рафаель Гарильяс-де-Сааведра. Вам це ім'я нічого не говорить, а в Мексиці воно ще й досі відоме. В околицях Гермозильо мій батько — дон Рамон, мав велику гасієнду. Разом з батьком і матір'ю, доньєю Хесусітою, предки якої були ацтеками, я прожив у цій гасієнді свої перші шістнадцять років. Як єдиному синові мені прощали всі мої пустощі й примхи. Вам легко зрозуміти, що таке виховання призвело мене до фатальних крайнощів. Я пишався своїм іменем і багатством, мав запальну вдачу і дуже рано пристрастився до картярства. Шаленства мої не знали меж, і зрештою сталося найгірше.
Щире Серце на хвилину змовк і під тягарем болісних спогадів схилив голову.
— Одного разу,— продовжував він,— під час гри щастя надто жорстоко відвернулось від мене. Програвши величезну суму грошей, я до такої міри розлютився, що підпалив будинок, де відбувалася гра. Мої партнери кинулись за мною. Один з них, вакеро, мастак на такі справи, спіймав мене своїм ласо. Перекинутий навзнак, я дозволив йому наблизитись до себе і, коли він нахилився, щоб скинути з мене петлю ласо, встромив йому в груди кинджал...
Весела Вдача здригнувся й пильно подивився на свого друга.
— Убитий вакеро небагато був вартий,— продовжував свою розповідь Щире Серце.— Він належав до тієї мерзенної компанії шулерів, які мене так нахабно й без чесно обібрали. Однак провина моя від того не стала меншою. Ви тільки уявіть собі: в шістнадцять років я втратив повагу до життя людини й вчинив злочин, за який правосуддя карає смертю!
— Що ж було далі? — спитав Весела Вдача тоном, у якому однак не відчувалося навіть натяку на осуд.
— Рятуючи незаплямовану честь нашої родини, суддя, якому мій батько врятував колись життя, припинив судове переслідування проти мене. Проте він зажадав, щоб батько покарав мене сам, на свій розсуд. Людина обов'язку й честі, мій батько, не вагаючись, міг би стратити мене своїми власними руками перед очима всієї челяді гасієнди і, хто знає, може, це було б навіть краще задля всіх нас. Але він вчинив безжальніше, особливо щодо моєї бідолашної матусі — доньї Хесусіти, яка любила мене безмежно і не переставала за мене заступатись. Він відвіз мене в далеку пустиню за тридцять миль від людського житла й покинув там напризволяще, залишивши мені тільки карабін, ніж, ковдру та на два дні харчів.
Чудово розуміючи, в яку небезпеку потрапляє покинута в таких умовах людина, Весела Вдача мимоволі пощулився.
— Врятувала мене моя рідна матуся та наш відданий управитель Но-Евзебіо. Таємно, проти батькової волі, вони втекли з гасієнди й після кількаденних розшуків знайшли мене в безлюдній пустині в напівмертвому стані. Без них я б, звичайно, не вижив.
— І що ж ви робили далі? — з жвавою цікавістю спитав Весела Вдача.
— Полюючи, живлячись дичиною та дикими ягодами, ми, роблячи щодня невеличкі переходи, перейшли мексиканський кордон і дісталися неосяжних прерій Арканзасу.