Було видно лише обличчя, але погляд, сам погляд вселяв у мене неспокій. Інстинктивно, з делікатності (чи ревнощів?) я обернув фото, не читаючи присвяти.
Там було декілька тек. Я пошукав чогось цікавого, але то були лише роздруківки кошторисів видавничих проектів. Посеред цих документів я знайшов, однак, роздруківку одного файла, який, судячи з дати, стосувався, очевидно, перших спроб із текстовим процесором. І справді, він називався Abu. Я пригадав собі майже дитячий ентузіазм Бельбо, бурчання Ґудрун, іронію Діоталлеві, коли Абулафія вперше з'явився у видавництві.
Ім'я "Абу" було, безперечно, особистою відповіддю Бельбо на докори на його адресу, студентською розвагою, забавою неофіта, але воно красномовно свідчило про ту пристрасть до комбінацій, з якою Бельбо підступав до комп'ютера. Хоча зі своєю блідою посмішкою він завжди твердив, що відколи виявив, що не може бути головним героєм, він вирішив стати проникливим глядачем, — даремно писати, якщо нема на те серйозної причини, краще переписувати книги інших, саме це робить добрий редактор у видавництві, — у цій машині він знайшов щось на зразок наркотика, його пальці бігали по клавіатурі, наче він, не боячись осуду, імпровізував на тему Petit Montagnard на старому домашньому фортепіано. Він не мав наміру творити: писання сповнювало його жахом, він знав, що це не творчість, а випробування ефективності електронного мозку, звичайні вправи. Але, забуваючи про фантоми, які зазвичай переслідували його, він знайшов у цій грі змогу виразити властиве п'ятдесятилітній людині друге юнацтво. У кожному разі його природний песимізм, його нелегкі порахунки з минулим якимось чином розчинялися у бесіді з неорганічною, предметною, слухняною, безвідповідальною пам'яттю на транзисторах, настільки по-людському нелюдською, що вона давала йому змогу не відчувати свого звичного незадоволення існуванням.
FILENAME: ABU
Ох, який чудовий пізньолистопадовий ранок, на початку було слово, заспівай мені, богине, про Пеліда Ахілла, дам, кавалерів, зброю, кохання. Крапка і воно само починає новий абзац. Пробуй, пробуй, пробуй, parakalo, раrакаlо, маючи відповідну програму, можеш робити навіть анаграми, якщо ти написав цілий роман про героя-конфедерата на ймення Рет Батлер та химерну панночку, яку звали Скарлет, і починаєш відчувати докори сумління, тобі треба всього лиш їдати команду, і Абу замінить всіх Ретів Батлерів на князя Андрія, а всіх Скарлет — на Наташу, Атланту — на Москву, і ти написав "Війну і мир".
Абу зараз зробить одну річ: я надрукую цю фразу, дам Абу наказ замінити кожне "а" на "акка" і кожне "о" на "улла", і внаслідок одержимо речення майже фінською мовою.
Аккабу заккаракказ зруллаккабить уллаккадну річ: я наккадрукую цю фракказу, даккам Аккабу наккакакказ заккамінити куллаккажне "акка" накка "аккаккакка" і куллаккажне "уллакка" накка "уллакка", і внасліаккадок уллаккадержимуллакка речення маккайже фінськуллаккаю муллаккавуллаккаю.
Яка радість, яке запаморочення від відмінностей, о мій ідеальний читачу/писарю, охоплений ідеальним безсонням, о поминки фіннегана, о граціозна й доброзичлива тварино. Він не допомагає тобі думати, але допомагає тобі, бо ти мусиш думати за нього. Абсолютно духовна машина. Пишучи гусячим пером, мусиш шкрябати по засмальцьованому папері й щоразу вмочати перо в чорнило, думки набігають одна на одну і зап'ястя не встигає за ними; коли друкуєш на друкарській машинці, літери набігають одна на одну, і ти не можеш продовжувати зі швидкістю своїх нервових імпульсів, а лише у неповороткому темпі механіки. А от з ним (з нею?) пальці фантазують, розум легко торкається клавіатури, тебе вже несуть золотисті крила і зрештою ти з першої спроби можеш зосередитися на погляді суворого критичного розуму на щастя.
Осбь щро я зтроблю тепьр, вмзьмуе цмй набмр ормфографічних хмиер іт наюкду машинім скоппіювмти йоого ізаписати уц тивмчасовійф памйяті, ат тодн зновгу витгти йогго зм цьолго лімбу назавд на екрн як провдовження йогго ссамго.
Оце я писав наосліп, а тепер узяв цей набір орфографічних химер і наказав машині повторити цю помилку як продовження її самої, але в копії я все виправив, і нарешті фраза видається цілком зрозумілою, бездоганною, і так зі сміття я вибрав Чисте Зерно.
Покаявшись, я міг викинути першу фразу: але я залишаю її, аби лиш показати, як на цьому екрані можуть співіснувати "є" і "повинно бути", випадковість і необхідність. Але я міг би забрати цю недоладну фразу лише з видимого тексту, а не з пам'яті, зберігаючи таким чином архів своїх метаморфоз і позбавляючи всеїдних фрейдистів та віртуозів текстових варіантів задоволення від здогадів, їхнього хліба й академічної слави.
Це краще, ніж справжня пам'ять, адже остання ціною важких зусиль вчиться пам'ятати, але не забувати. Діоталлеві сефардично шаленіє від вигляду палаців з парадними сходами, зі статуею воїна, який вчиняє жахливий злочин над безборонною жінкою. А далі — коридори з сотнями кімнат, у кожній зображення якогось незвичайного явища, миттєві з'яви, тривожні події, ожилі мумії, і до кожного образу, о вікопомна, ти приєднуєш думку, категорію, елемент космічного облаштунку, якийсь силогізм чи нечуваний сорит, ланцюги максим, намиста гіпалагій, троянди зевгм, танці hysteron proteron , декларативні logoi , ієрархії stoicheia , процесії рівнодень та паралаксів, гербарії, генеалогії гімнософістів — і так далі у безмежжя — о Раймундо, о Камілло, вам досить було повернутися в думках до ваших візій — і ви одразу відтворювали великий ланцюг буття, in love and joy , адже все те, що у Всесвіті розчленовується, у вашій голові вже об'єдналося в одному томі, а Пруст міг би викликати у вас лише посмішку. Але тоді, коли ми з Діоталлеві задумували створити ars oblivionalis, нам не вдалося знайти правил забування. Все даремно, можна податися на пошуки втраченого часу, йдучи за живими слідами, як Хлопчик-Мізинчик у лісі, але знайденого часу навмисне стерти не можна. ХлопчикМізинчик завжди повертається, наче ідея-фікс. Науки забуття не існує, ми все ще захрясли у випадкових природних процесах — мозкових пошкодженнях, амнезії чи таких кустарних практиках, як наркотики, алкоголь, забуття сном чи самогубство.
А от Абу може дозволити тобі певні локальні самогубства, тимчасову амнезію, безболісну втрату мови.
* * *
Де ж ти була вчора ввечері, Л
Отож-бо, нескромний читачу, ти ніколи цього не знатимеш, але цей обрубаний рядок, який виходить у порожнечу, був початком довгої фрази, яку я справді написав, але потім мені захотілось її не написати (і навіть не подумати), бо мені хотілося б, аби те, що я написав, ніколи не відбулося. Вистачило одної команди — і по фатальній та недоречній фразі розпливлась молочна піна, я натиснув на "витерти", і пссст — все зникло.
Але це ще не все. Трагедія самовбивці в тому, що, тільки-но вистрибнувши з вікна, між сьомим і шостим поверхом він передумує: "Ех, якби я міг повернутися назад!" Та ба. На жаль, неможливо. Геп. А от Абу милостивий, дає тобі можливість каяття, я міг би ще відтворити свій зниклий текст, якби вчасно надумав і натиснув клавішу відновлення. Яка полегкість. Мені варто лише усвідомити, що якби я захотів, то міг би пам'ятати — і я миттю все забуваю.
Я більше ніколи не ходитиму від бару до бару, дезінтегруючи чужопланетні космічні кораблі трасуючими патронами, аж поки чужопланетний монстр не дезінтегрує мене. Тут краще, тут ти дезінтегровуєш думки. Це галактика з тисяч, десятків тисяч і мільйонів астероїдів, всі в один ряд, білі чи зелені, і їх творцем є ти. Fiat Lux , Великий вибух, сім днів, сім хвилин, сім секунд — і в тебе перед очима народжується Всесвіт у вічній плинності, де нема навіть точних космологічних ліній і часових пут, не кажучи вже про numerus Clausius, тут можна йти назад навіть у часі, літери виникають і знову мляво відпливають, вони виринають з ніщоти і слухняно туди повертаються; одержавши наказ, вони розчиняються і, перетворившись знову на гектоплазму, повертаються до свого природного середовища; це підводна симфонія м'яких з'єднань і розривів, драглистий танець комет-автофагів, як щука у Жовтому Підводному Човні, натискаєш пучкою пальця на клавішу — і непоправне починає зсуватись назад, до кровожерного слова, зникає у його пащі, воно всмоктує — сьорб — і настає темрява, а якщо ти не зупинишся, воно пожере само себе і розтовстіє від свого неіснування, як чорна діра.
А якщо ти пишеш те, чого пристойність не схвалює, можна все скинути на дискету, а на неї ставиш пароль, і ніхто більше не зможе цього прочитати; дуже зручно для таємних агентів — пишеш донесення, запам'ятовуєш і ховаєш на дискеті, тоді дискету до кишені — і пішов собі, посвистуючи, і навіть Торквемада не зможе ніколи дізнатися, що ти там написав, це знаєш лише ти і він (Він?). Припустімо навіть, що тебе катують, ти вдаєш, ніби здаєшся і хочеш набрати пароль, а насправді натискаєш таємну клавішу і донесення більше не існує.
Ех, я написав щось, помилково ворухнув пальцем — і все зникло. Що ж то було? Не пам'ятаю. Я знаю лише, що це не було жодне Донесення. Але хтозна, що буде далі.
4
Той, хто намагається проникнути у Трояндовий Сад Філософів, не маючи ключа, подібний до людини, яка пробує ходити без ніг.
Michael Maier, Atalanta Fugiens,
Oppenheim, De Bry, 1618, символ XXVII)
Видрукуваного більше не було нічого. Я мусив шукати на дискетах комп'ютера. Вони були поскладані за номерами, і я подумав, що варто почати з першої. Але Бельбо говорив про пароль. Він завжди ревниво охороняв таємниці Абулафії.
І справді, не встигла машина завантажитись, як з'явився напис, який запитував: "Знаєш пароль?" Без наказового способу, Бельбо був людиною вихованою.
Машина не схильна поступатися, вона знає, що повинна одержати пароль, а поки його не одержить, мовчить. Проте вона ніби каже мені: "Авжеж, усе те, що ти хочеш знати, тут, у моєму животі, та шкребися, шкребися, старий кроте, цього ти ніколи не дістанеш". Ми ще побачимо, сказав я собі, ти так любив гратися з Діоталлеві у перестановки, ти був Семом Спейдом видавництва, як сказав би Якопо Бельбо: знайди сокола.
* * *
У Абулафії пароль міг складатися з семи літер.