Як справжній голландець, він терпіти не міг сліз і боявся прояву будь-яких почуттів, а більш від усього боявся він побачити сльози в блакитних очах своєї сестри.
— Зрозумій же, — скрикнула Гретель, збагнувши, що вона має перевагу над братом, — я буду страшенно нещасна, якщо ти не купиш ковзанів! Мені вони не потрібні, в мене руки не такі загребущі; але я хочу, щоб у тебе були справжні ковзани; а згодом, коли я підросту, вони й мені згодяться… о-о… порахуй-но монети, Гансе. Чи ти коли бачив стільки грошей?
Ганс замислено перебирав монети на долоні. Ніколи ще за ціле своє життя не відчував він такого величезного бажання придбати собі ковзани; про змагання він уже чув і по-хлопчачому прагнув стенутися з іншими дітьми. Він був певний, що на добрих сталевих лезах легко міг би обігнати більшість хлопчаків на каналі. Та й аргументи, що їх подала Гретель, здавалися йому переконливими. З другого боку, він знав, що Гретель, хоч і маленька, а проте дуже міцна, гнучка й моторна, нехай тільки потренується вона із тиждень на хороших лезах, то бігатиме краще за Річі Корбес чи то навіть за Катрінку Флак. Скоро ця думка майнула йому в голові, він вирішив так: якщо Гретель не хоче теплої кофти, вона матиме ковзани.
— Ні, Гретель, — відповів він нарешті, — я можу почекати. Колись ізгодом я назбираю грошей — і придбаю собі пару добрих ковзанів. А на ці гроші ми купимо ковзани тобі.
Очі маленькій Гретель заясніли; проте вона знову спробувала заперечувати, хоч і не дуже завзято.
— Панночка дала гроші тобі, Гансе. Я зробила б дуже зле, коли б узяла їх.
Ганс рішуче труснув головою і пішов уперед так швидко, що його сестричка мусила бігти за ним вистрибом, щоб не відстати; вони вже поскидали свої дерев'яні оцупки й бігли додому, поспішаючи розповісти матері добрі новини.
— О, я знаю! — раптом радісно скрикнула Гретель. — Я знаю, як треба зробити! Ти можеш купити такі ковзани, щоб вони були трошечки малі для тебе і трошечки великі для мене, і ми зможемо тоді кататися на них по черзі. Це було б чудово, правда? — і Гретель знову заплескала в долоні.
Сердешний Ганс! То була велика спокуса, але непохитний юнак мужньо встояв проти неї.
— Дурниці, Гретель. Тобі ніколи не пощастить добре бігати на ковзанах, якщо вони будуть на тебе великі. Ти й на цих спотикалася, мов сліпе курча, доки я не вкоротив їх та не позакругляв. Ні, ти мусиш мати пару ковзанів саме до міри і мусиш використовувати кожну вільну хвилину, щоб тренуватися до двадцятого числа. Моя маленька Гретель переможе на змаганні і виграє срібні ковзани.
Гретель мимоволі засміялася, не тямлячися з радощів на саму думку про це.
— Гансе! Гретель! — гукнув знайомий голос.
— Йдемо, мамо! — і вони поспішилися додому; Ганс увесь час підкидав срібняки на долоні.
Другого дня, мабуть, у цілій Голландії не знайшлося б такого гордого й такого щасливого хлопця, як Ганс Брінкер, котрий милувався своєю сестрою… Він дивився, як проворно бігала вона по льоду на нових ковзанах, літаючи, мов пушинка, серед інших ковзанярів, що, як звичайно, заповнили увесь канал навзаході сонця. Добросерда Гільда подарувала їй теплу кофту, а матуся Брінкер полагодила й довела до пуття її подерті черевики. Розчервоніле од захвату дівча швидко носилося туди й сюди, не помічаючи здивованих поглядів. що ними багато хто з присутніх проводив малу ковзанярку; їй здавалося, що блискучі леза ковзанів нараз обернули всю землю на чарівну казкову країну. "Ганс, любий, добрий Ганс!" — безупинно бриніло в її вдячному серці.
— Присягаюся громом! — скрикнув Пітер ван Гольп, звертаючись до Карла Сгуммеля. — Далебі, он ота крихітка у червоній кофті та латаній спідниці чудово бігає на ковзанах. Сто чортів! Їй-право, в неї наче пальці на п'ятах і очі на потилиці. Глянь, глянь! Ото буде штука, якщо вона візьме участь у змаганнях та поб'є Катрінку Флак!
— Цить! Не так голосно! — перебив його Карл, глумливо всміхаючись. — Ота маленька панна в лахмітті — улюблениця Гільди ван Глек. Ті блискучі ковзани — її дарунок, якщо не помиляюсь.
— Так-так, дуже можливо! — скрикнув Пітер, і радісна усмішка з'явилася йому на лиці. Адже ж Гільда була йому найкращий друг. — Виходить, вона й тут вчинила добро!
І мінгеер ван Гольп, виписавши на льоду подвійну вісімку, а потім величезну латинську літеру "Р", підскочив, виписав ще літеру "Н" і помчав далі, все вперед, доки не опинився поруч Гільди.
Побравшися за руки, вони каталися разем, спочатку сміючися, а потім про щось розмовляючи серйозно й тихо.
Дивна річ: після тієї таємничої розмови Пітер ван Гольп раптом вирішив, що його молодша сестра повинна доконче мати такого ж самісінького дерев'яного ланцюжка, як і Гільда.
Два дні по тому, напередодні празника святого Николаса, Ганс, витративши три недопалки свічки і на додаток порізавши собі великого пальця, стояв на базарному плацу в Амстердамі і купував другу пару ковзанів — то вже для себе.
РОЗДІЛ V
Тіні в господі
Що то за хороша жінка матуся Брінкер! Опівдні, тільки-но прибрали зі столу після скромного обіду, вона надягла свою святкову сукню на честь святого Ніколаса. "Це повеселить дітей", — подумала вона і не помилилась. Святкове вбрання одягалося дуже рідко протягом останніх десятьох років; а до того часу воно таки добре попослужило і красувалося частенько на гулянках та на ярмарках тоді, коли матусю Брінкер знали по всій околиці і звали: "Гарненька Мейтьє Кленк". Іноді дітям дозволялося глянути на святкове вбрання, що дбайливо зберігалося в старій дубовій скрині. Хоч воно .вже зблякло й зносилося, проте дітям здавалося розкішним. Убрання те складалося з білої полотняної блузки, зібраної навколо шиї, чепурного корсажа з синього сукна свого ткання та червоно-коричневої спідниці з чорною облямівкою на подолі. У плетених вовняних мітенках, у гарнесенькому чепчикові, що був багато менший за простий буденний чепчик і не ховав усього волосся, мати здавалася Гретель мало не принцесою, а Ганс споважнів і перетворився на доброзвичайного хлопця, дивлячися на неї.
Дівчинка стрибала й мало не танцювала навколо матері, захоплено милуючись нею і водночас заплітаючи свої золотаві коси.
— Ой мамо, мамо, мамо, які ж бо ви гарнесенькі!.. Глянь, Гансе! Ну чисто намальовані, правда?
— Атож, чисто намальовані, — весело погодився Ганс, — чисто намальовані… Мені тільки не подобаються оті штуки в них на руках… немов панчохи…
— Не подобаються мітенки, братусю Гансе! Таж вони дуже потрібні… глянь… вони тим і хороші, що чудово закривають почервонілі руки. Ой мамуню, яка ж у вас біла рука там, де кінчається мітенка! Біліша, ніж моя, о, багато біліша! Шкода тільки, що, корсаж на вас замалий, — вузький наче. Ви виросли! їй-право, ви виросли!
Матуся Брінкер засміялася.
— Це вбрання справляла я давно, любонько, ще тоді, коли зовсім молоденька була і тоненька, як шпичка. А чи до смаку тобі чепчик? — запитала вона, повертаючи голову то в один бік, то в другий.
— О, страх як до смаку, мамо! Він такий лов-к-е-ень-кий! Гляньте! Батько на вас дивляться!
Невже батько й справді на неї дивився? Атож, дивився, але безтямним поглядом, його фроу здригнулася й хутко обернулася до нього; чимсь подібним до рум'янцю спалахнула вона на обличчі й зиркнула на чоловіка допитливим оком… У душі їй блиснула якась іскра надії, блиснула… й тієї ж хвилини згасла.
— Ні, ні, — зітхнула вона, — він нічого не бачить і не розуміє. Ну, Гансе, — і вона ледь-ледь усміхнулася знову, — невже ти стоятимеш отак цілий день, уп'явшися в мене очима? Згадай про ковзани, що чекають на тебе в Амстердамі.
— Ах, мамо, — мовив він нерішуче, — вам треба стільки речей. Чи ж можу я купувати собі ковзани?
— Пусте, дитино. Адже ж тобі саме для того й дали гроші, чи то пак роботу, — це ж бо однакові речі, — щоб ти міг купити собі ковзани. Іди ж бо, синку, доки сонце ще високо в небі.
— Так-так, і не барися, Гансе! — сміючися, додала Гретель. — Ми ще встигнемо покататися нині ввечері на каналі, якщо мама нас відпустять.
Ганс подався до дверей, але на порозі повернувся і сказав:
— До вашої прядки треба б нової підніжки, мамо.
— Ти сам можеш зробити її, Гансе.
— Авжеж можу. Для цього грошей не треба. Але ж вам потрібне і пір'я, і вовна, і борошно, і…
— Годі, годі! Досить балакати. На твоє срібло всього не накупиш. Ах, Гансе, коли б оті гроші, що їх у нас вкрадено, та раптом повернулися б назад, — сьогодні в цей радісний день перед святом Ніколаса, — ото було б нам щастя! Ще вчора ввечері молилася я доброму святому…
— Мамо! — перебив її Гднс з досадою.
— А чому б то й ні, Гансе! Сором тобі докоряти мені за це! Аджеж я достоту така сама побожна протестантка, як і кожнісінька шляхетна пані, що ходить до церкви. І нічого лихого в тому немає, якщо я часом звертаюся до доброго святого Ніколаса. От тобі й маєш! Де ж таки хто чував, щоб діти отак незвичайно зі своєю матінкою поводились: я не можу помолитися святому без того, щоб мої рідні діти на мене не напалися!.. А він же заступник усіх хлопчаків та дівчаток… Цить мені! Чи то ж лоша більше тямить за лошицю?
Ганс знав свою матір надто добре, щоб заперечувати їй бодай хоч словом, коли голос її робився такий різкий та гострий, як зараз (а він ставав такий гострий та різкий кожного разу, як вона здіймала мову за пропащі гроші), і через те він промовив лагідно:
— А об чім ви просили доброго святого Ніколаса, мамо?
— Я просила, щоб він не давав злодіям заснути й на макове зерно, допоки вони не повернуть нам грошей, якщо він тільки спроможний це зробити; або щоб він прояснив наш розум, аби ми змогли знайти оті гроші самі. Останнього разу я бачила їх день перед тим, як ваш бідний батько розбився… ти це й сам добре знаєш, Гансе.
— Я це знаю, мамо, — відповів Ганс сумно, — шукаючи їх, ви мало не поперекидали чисто все в господі.
— Так, але надаремно, — сказала, тяжко зітхаючи, мати. — Як то кажуть: знайде той, хто заховав.
Ганс здригнувся.
— То ви гадаєте, що батько міг би щось про них сказати? — запитав він таємниче.
— Так, звичайно, — відповіла матуся Брінкер, хитнувши головою. — Тобто мені не раз спадало це на думку, а втім, я нічого напевне не знаю. Мені часом здається одне, а часом інше, — я гублюся в гадках.