Та й куди вийдеш, коли за два кроки не видно ні людини, ні дерева, ні куща? По ночах сиділи без світла, не було ні сірників, ні керосину для лампи чи коптилки, а жити при лучині одвикли. На розпал носили один одному гарячі вуглини, тільки й світла було, що від полум'я грубки при відкритій заслонці. З решток борошна, перемішаного зі жмихом, грисом й сушеною лободою, пекли млинці, липкі й крихкі.
На час найбільших холодів Олімпіада Петрівна, біженка, з онуком Вадиком знову переїхала до Нюри для економії дров, Нюра на це ущільнення погодилася охоче. Хоча й звикла до самотини, а все ж відчувала необхідність присутності поряд ще когось живого. Тим паче взимку, коли самотній людині буває так тоскно, що хоч вовком вий. А так виходила наче тимчасова сім'я. Характер у Нюри був такий, що вона завжди вникала у чиїсь проблеми, про когось піклувалася, комусь прала, варила і тішилася, якщо догодила. Нюра уступила їм своє ліжко, сама перебралася на піч. Сама напросилася прати Вадикові штанці, сорочечки й трусики. Олімпіада Петрівна заодно й своє їй підкидала, вона й проти цього не заперечувала. І в своєму домі у своїх жильців перетворилася на прислугу. Олімпіада Петрівна як прислугу її й сприймала, але називала завжди по імені та по батькові. Олімпіада Петрівна була жінка міська, пещена, ходити на річку полоскати білизну в ополонці не хотіла, дров колоти не уміла, казанок витягти з печі рогачами була не здатна, але любила командувати, повчати і вередувати. То їй у хаті занадто жарко, то із щілин дме, то, каже, від клопів спасу нема.
– Я, Анно Олексіївно, не можу собі уявити, невже ви все життя живете з клопами?
Нюра знічувалась, знизувала плечима:
– А куди ж од них дінешся? Де люди, там і клопи.
Олімпіада Петрівна читала Вадику вірші, які він легко запам'ятовував, потім голосно декламував:
Онази суденую зиму пою
Я из дому высел, бы синий мойоз.
Гизу пимияется медено гою
Осадка, везуся хосту воз.
И сестуя вазно сокойствии синном,
Осадку ведет под уцы музицок.
В босих сисагах, в пуусубке оцинном,
В босих юкавицах,
А сам сизакок.
Нюра дивилася на Вадика, слухала, посміхалася і гладила свій живіт, не те щоб дуже великий, але уважному погляду помітний. Там також зростала істота, хотілося б, щоб це був хлопчик, який, можливо, буде таким же жвавим і кмітливим, як Вадик. Може, і його вона Вадиком назове, а краще все ж Іваном. Нехай буде Іван Іванович. І вона, Нюра, також, як Олімпіада Петрівна, читатиме Івану Івановичу, маленькому Ванюшці, вірші про "мужика-сноготка".
12
…Заметіль несподівано припинилась, засяяв день, тихий, сонячний, якщо не жмуритись, можна осліпнути. Уранці рано по морозі, по сонцю побігла Нюра в легкій своїй шубці, у щойно підшитих валянках у Долгов. Хоча й вагітна, а бігла легко по сліду, прокладеному ранковими саньми.
Пошти накопичилося пристойно. Одній лише Нінці Курзовій було чотири листи: три від Миколи і один від двоюрідної сестри з Пензенської області. Було ще дві посилки. Одну, бабі Дуні від онука, Нюра взяла з собою, другу – дружині Плечевого Олександрі від Люшки з Куйбишева – не взяла: фанерний ящик був важкуватий. Позичила в Катьки пляшку керосину. Викупила по карточках хліб за тиждень – без двохсот грамів кіло, – ще теплий. Поки йшла, відщипувала по шматочку, сама себе не в силах зупинити. Коли менше половини зосталося, пересилила себе, засунула решту в сумку поглибше і пішла швидше, намагаючись не думати про їжу.
Сонце стояло ще високо, від іскристого в його світлі снігу різало очі. І хоча було ясно, що зима вже закінчується, а все ж мороз ще хапав за ніс, і до вечора (на пошті сказали) буде подальше похолодання. Шубка, скроєна з маминої плюшевої куртки, із її ж ватяної тілогрійки з овечим коміром, була від морозу слабким захистом, але Нюра прудко бігла зі своєю важкою ношею, бігла, як коняка, що чує наближення дому, благо дорога уже була розкатана, розгладжена полозами (і жирно блищала), ноги самі по ній несли, тільки встигай підстрибувати.
Нюра хотіла, не заходячи додому, рознести пошту, щоб устигнути дотемна погодувати Борка, але, пробігаючи мимо своєї хати, побачила: на ґанок вийшла Олімпіада Петрівна, роздягнута, накрившись байковою ковдрою, яку притримувала біля горла.
– Анно Олексіївно! – закричала вона, змахнувши вільною рукою. – Скоріше додому, гість до вас приїхав!
Серце закалатало, ноги ослабли, до горла підступила нудота: невже Іван? А чому ж посеред зими та в розпал війни? Хіба що поранений. Добре б, якби не сильно. Але якщо навіть і сильно, навіть якщо без однієї руки… чи без однієї ноги… а якщо навіть і зовсім без рук, без ніг… Очікуючи зустрічі з цілковитим обрубком, вона вбігла до хати і біля порога заклякла, розкривши рота.
Біля вікна на лаві сидів маленький підстаркуватий чоловічина, неголений, з коротко підстриженою шишкуватою головою, у старій подертій формі військ НКВС, з вицвілими петлицями. Щоки його провалились, очі вилізли із орбіт – страшно дивитися.
Нюра упізнала гостя, здивувалась і відчула розчарування – не його ждала.
Побачивши Нюру, гість підвівся, рушив до неї, захитався і, утримуючи рівновагу, незграбно замахав руками.
– Папаня! – скрикнула Нюра. Зронила сумку, кинулася до батька, засоромившись свого першого відчуття. Устигла підхопити його, утримала. Обхопила руками його маленьку голову, тверду, наче дерев'яшка, і заплакала безгучно. Сльози текли по щоках, падали на колюче тім'я, батько, маленький, тілом як десятилітня дитина, завмер, уткнувшись в її груди, і його худі руки звисали, наче палиці. Потім заворушився.
– Пусти, донечко, – захрипів він з-під її ліктя. – Придушиш мене. Ослаб.
Нюра поквапно відпустила його, посадила на лаві, поглянула йому в лице і знову заплакала, тепер вже уголос.
– Папаня, любий папаня, – приказувала вона, – що ж із вами учинила війна ця проклята!
– Люди, дочко, страшніш війни, – тихо проказав батько, заплющуючи очі від слабкості.
Вона спустилася в льох, навпомацки набрала картоплі, покращої, помила, наповнила казанок, засунула в піч.
Батько спав, поклавши голову на руки.
У сусідній кімнаті Вадик тягав на мотузочку калошу, пихтів і гудів – зображав паровоза. Вона попросила його гудіти трохи тихіше і побігла з сумкою своєю по селу.
Повернувшись, ще знадвору почула шум, штовхнула двері, побачила: казанок вивернутий на стіл, вода вилилась, картоплини розсипались по столу, батько їх хапає, жадібно заковтує і, не прожувавши одну, запихає до рота другу.
– Олексію Івановичу, – квоктала над ним Олімпіада Петрівна, – та що ж це ви таке робите? Та хіба ж так можна? Анно Олексіївно, одніміть у нього картоплю, у нього ж буде заворот кишок.
Нюра кинулась до батька, потягла його за плечі:
– Папаня, що ви! Нащо ж так? Пождіть, я зараз миску дам, олії вам принесу.
Вона відтягувала його від столу, а він, будучи сам не свій, виривався, хапав картоплю, тяг до рота, гарчав, цмокав губами, зазирнув у порожній казанок, понишпорив ще в ньому руками і одвалився на лаву заспокоєний.
Увечері Нюра засвітила лампу, стала стелитися. Батькові уступила піч, а собі накидала шмаття на лаву. Олімпіада Петрівна одізвала Нюру набік, зашептала трагічно:
– Анно Олексіївно, я вас дуже прошу. Зробіть щось із його одежею. Так же ж не можна, неможливо дивитися, у нас же мала дитина.
– Я не дотямлю, про що ви? – ввічливо посміхнулася Нюра.
– Невже не бачите? – сплеснула руками квартирантка. – Та вона ж зараз поповзе. – Тут вона вказала на шинелю, що висіла на гвіздку. Нюра піднесла лампу і відсахнулась: шинеля була вкрита суцільним шаром білих ворушких вошей, наче зіткана була з них. Нюра в житті такого не бачила. Зажмурившись, вона схопила шинелю двома пальцями, винесла, кинула на сніг біля ґанку. Повернулася, знайшла у скрині пару білизни, що зосталася од Чонкіна, дала батькові. Те, що він скинув із себе, також спершу винесла на мороз, а потім до трьох ночі кип'ятила у великому казані. Заснувши усього на крихту, ще затемна розпалила лазню, нажарила її так, що колоди стали потріскувати, виділяти смолу і запахли літом і лісом. А поки топила, настав новий день, знову тихий, сонячний і морозний. Пішла за батьком, притягла його, він ледве пересував ноги.
У лазні стояли дві діжки – одна з гарячою водою, друга з холодною – і поруч розбухле і чорне від років дерев'яне цеберко. Нюра наплескала в цеберко ковшом води, розмішала рукою, повернулась до батька:
– Роздягайтесь, папаня!
Батько роздягся до вонючого, немов онучі, спіднього, подумав, стягнув сорочку і стояв, переминаючись босими ногами.
– У кальсонах, чи що, будете митися? – запитала Нюра. – Скидайте.
– Та ти що, Нюра, невдобно ж!
– Ви що, папаня, чудите, – розсердилась вона. – Ану скидайте!
Мочалкою терла його обережно, боячись протерти наскрізь.
Декілька днів жив він у Нюри, не здатний ні до якого спілкування, лише їв, пив, ходив у нужник і спав. Спав із відкритими очима. Нюра підходила, дивилась, вслухалася, чи дихає. А коли зачав оживати, то сни його стали чим далі, тим неспокійніші. Він уві сні скреготав зубами, стогнав, кричав, зривався, безумно озирався і довго не міг зрозуміти, де він і що з ним. Однак поступово він поправлявся і нарешті набрався достатніх сил для розповіді про те, що з ним трапилося.
13
Пам'ятаєш, Нюра, пішов я у місто. Одружився на розведеній. Любою звали. Працювала секретаршею в нашого начальника, у Лужина Романа Гавриловича. Через неї мав я у нього різні поблажки. Жили добре до самої війни. Дитинку зробили, дочку. Люба по-міському Вікою її назвала. Гарна дівчинка вийшла, смішлива. А тут війна, і частину лічного состава перевели в дєйствуючу армію. А мене зоставили по старості літ, і знову-таки через Любине прохання до Романа Гавриловича. І перевели наглядачем у слідчу тюрму. Робота хороша, тиха, харчування підходяще. Нічого, живу. Раптом викликає мене до себе ну сам начальник, сам Роман Гаврилович Лужин. Приходжу до нього, він з-за столу прямо виходить, ручку подає, по імені-батюшці зове: "Здраствуйте, Олексій Іванович, сідайте, Олексій Іванович, чи не бажаєте чайку, Олексій Іванович, чи коньячку, Олексій Іванович?" І до маленького столика підводить, і на шкіряний диван садовить, і коньячку скляночку, не велику, канєшно, а маленьку, так, чуть більшу за чарку, мені подає.