Овід

Священик навчає релігійних доктрин. Я не розу­мі, що тут спільного з вигнанням австрійців.

— Священик проповідує християнство, а найбіль­ши революціонером був Христос.

— Ти знаєш, одного разу я говорила батькові про священиків, і він сказав...

— Джеммо, твій батько — протестант.

Після невеликої паузи вона по-дружньому гляну­л на нього.

— Знаєш, давай облишимо цю тему. Ти завжди стаєш нетерпимим, коли говориш про протестантів.

— Ні. Навпаки, протестанти стають нетерпимими, коли заходить мова про священиків.

— Хай так. Але ми завжди стільки сперечались на цю тему, що не варто починати знову... Як тобі сподо­балас доповідь? — раптом перевела вона розмову.

— Мені дуже, особливо остання частина. З якою силою говорив він про те, що треба жити для рес­публік, а не мріяти про неї! Це відповідає вченню Христа "Царство боже в самих нас".

— А мені саме ця частина й не сподобалася. Він наговорив стільки пишних слів про те, що ми повинні думати й почувати і якими мусимо бути, і ні слова не* сказав, що саме нам треба робити.

— Прийде час, і нам усім вистачить роботи. Але треба мати терпіння.

Великі зміни не відбуваються за один день.

— Що складніше завдання, що більше часу треба на якесь діло, то більше рації починати його негайно.

Тобто в газеті "Молода Італія".

От ти говорив про тих, njo варті свободи. А хто біль­ш був вартий свободи, як не твоя мати?' Це ж була ідеальна жінка з ангельською душею. А яку користь мала вона від своєї доброти? Вона до самої смерті була рабою, яку твій брат із дружиною кривдили, об­ражал й мучили. Для неї було б куди краще, якби вона не була такою лагідною і терпеливою. Тоді б вони не посміли так поводитися з нею.

Так само й з Італією. Тут треба не терпіти, а повстати й оборо­нятис...

— Джім, люба, якби гнів і злоба могли врятувати

Італію, вона давно вже була б вільна. їй не ненависть

потрібна, а любов.

Вимовивши це слово, він раптом весь почервонів

і знову зблід. Джемма цього не помітила; вона диви­лас прямо перед собою, насупивши брови і стиснувши губи. _

— Тобі, Артуре, здається, що я помиляюсь,— ска­зал вона, помовчавши...— Але я маю рацію, і ти ко­лис переконаєшся в цьому. Ну, я вже дома. Може, зайдеш?

— Ні, вже пізно. Добраніч, Джім!

Він стояв коло дверей, стискаючи її руки в своїх.

— "За бога й народ..."

Поволі, урочисто вона договорила слова гасла:

— "...віднині й довіку".

Потім відняла свою руку і вбігла в будинок. Коли двері за нею зачинилися, Артур нахилився й підняв гілку кипариса, що впала у неї з грудей.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Артур повернувся додому немов на крилах. Його переповнювало безмежне, нічим не затьмарене щастя. На зборах натякали на готування до збройного по­встанн.

Джемма стала їхньою спільницею, і він ко­ха її "Вони будуть тепер разом працювати, можливо, навіть разом умруть за республіку. Настав час роз­квіт їхніх надій. Padre побачить це і повірить у їхню справу.

Однак уранці він прокинувся у тверезішому на­стро і пригадав, що Джемма їде до Ліворно, a padre до Рима.

Січень, лютий, березень — три довгі місяці до вели­кодн. А що як Джемма підпаде під протестантський вплив? (У розумінні Артура "протестант" і "міщанин" було те саме). Ні, Джемма ніколи не стане кокетува­т й полонити серця туристів та лисих судновласни­кі, як інші англійські панночки в Ліворно. Вона зов­сі інша. Але вона може бути дуже нещасною. Така молода, без друзів, зовсім самотня серед цих схожих на деревину людей... О, якби мати була жива!..

Увечері він пішов до семінарії. Монтаїнеллі роз­мовля з новим ректором. Вигляд у нього був стомле­ни і незадоволений. Побачивши Артура, він не зрадів, як звичайно, а ще більше похмурнів.

— Це той студент, про якого я вам говорив,—

сухо промовив Монтанеллі, знайомлячи нового рек­тор з Артуром.— Я вам буду дуже вдячний, якщо ви дозволите йому й надалі користуватися бібліотекою.

Отець Карді, літній, добродушний на вигляд свя­щени, одразу ж почав говорити з Артуром про уні­версите; з легкого, невимушеного тону видно було, що він добре обізнаний з життям студентства.

Розмова скоро перейшла в суперечку про універ­ситетськ порядки — пекуче питання тих днів. На ве­лик задоволення Артура, новий ректор різко за­суджува звичай університетської адміністрації вічно

докучати студентам безглуздими й дошкульними об­меженням. — У мене чималий досвід у вихованні молоді,— го­вори він,— і я взяв собі за правило ніколи нічого не

забороняти без поважної причини. Молоді люди рідко

завдають клопоту, якщо ставитися з належною по

шаною до їх особи. Але, звичайно, і найсмирніший

кінь буде брикатися, коли безперестану натягати

віжки.

Артур дивився на отця Карді широко розплюще­ним очима. Він ніколи не сподівався, щоб новий ректор так захищав інтереси студентів. Монтанеллі не брав участі в розмові, очевидно, ця тема не ціка­вил його. Вираз його обличчя був такий стомлений і пригнічений, що отець Карді раптом сказав:

— Боюся, що надто стомив "вас, отче. Пробачте за

балакучість. Мене ця тема дуже хвилює, і я забуваю,

що іншим вона може здатися нудною.

— Навпаки, мені дуже цікаво.

Монтанеллі не любив банальних формул чем­ност, і його тон неприємно вразив Артура.

Коли отець Карді пішов, Монтанеллі повернувся до Артура із зосередженим, занепокоєним виразом, який весь вечір не сходив з його обличчя.

— Артуре, любий мій хлопчику,— почав він по

вільно,— мені треба щось сказати тобі.

"Мабуть, до нього дійшли погані чутки",— промай­нул в голові Артура, і він стурбовано глянув на за обличчя Монтанеллі.

Настало довге мовчання.

— Як тобі подобається новий ректор? — раптом

спитав Монтанеллі.

Питання було таке несподіване, що Артур у першу хвилину не знав, що відповісти...

— Мені?.. Мені він дуже подобається... Проте я й

сам ще не знаю. Це важко сказати, коли бачиш лю­дин вперше.

Монтанеллі легенько постукав пальцями по ручці крісла — звичайна його манера, коли він був чимсь збентежений або стурбований.

— Я хотів поговорити з тобою про мій від'їзд до Рима,— почав він знов. Коли ти думаєш, що це... коли ти хочеш, Артуре, я напишу, що не можу виїхати.

— Padre! A Ватикан?

— Ватикан знайде когось іншого. Я попрошу ви­баченн.

— Але чому? Я нічого не розумію.

Монтанеллі провів рукою по лобі.

— Я боюся за тебе. У голову приходять неодв'язні думки, і, зрештою, у цьому немає такої вже потреби...

— А єпіскопство?

— Ах, Артуре. Нащо воно мені, коли я рискую втратити...

Він не докінчив. Артур ніколи не бачив його та­ки і був дуже схвильований.

— Я не розумію,— промовив він.— Padre, поясніть мені краще, що вас хвилює.

— Нічого. Мене гнітить невимовний страх. Скажи мені, тобі загрожує якась небезпека?

"Він щось чув",— знов подумав Артур, прига­давш чутки про майбутнє повстання.

Але це не була його особиста таємниця, і він відповів запитанням:

— Яка може бути небезпека?

— Не питай мене, а відповідай.— Від хвилювання голос Монтанеллі звучав майже різко.— Тобі нічого не загрожує? Я не хочу знати твоїх таємниць. Скажи мені тільки це.

— Всі ми в божій волі. Звичайно, все може трапи­тис. Але я не знаю, чому б мені не лишитися живим і здоровим, поки ви повернетесь.

— Коли я повернуся... Слухай, carino: я віддаю це на твою волю. Можеш нічого не пояснювати мені, скажи тільки "залиштесь", і я не поїду. Від цього ніхто нічого не втратить, а я почуватиму, що тобі безпечніше, коли я біля тебе.

Така хворобливість уяви була зовсім не властива вдачі Монтанеллі, і Артур дивився на нього з глибо тривогою.

— Padre, я певен, що ви нездужаєте. Вам обов'яз­ков треба їхати до Рима. Постарайтеся там як слід відпочити і позбутись безсоння й головного болю.

— Гаразд,— перебив його Монтанеллі, немов сто­мившис від цієї розмови.— Я виїду завтра першим диліжансом.

— Ви щось хотіли мені сказати?

— Ні, більше нічого, нічого важливого.

На обличчі в нього була тривога, майже страх.

Через кілька днів після від'їзду Монтанеллі Артур зайшов до семінарії взяти в бібліотеці книжку і на сходах зустрів отця Карді.

— А, містер Бертон,— вигукнув ректор.— Саме вас

я й хотів бачити. Будь ласка, зайдіть до мене й допо­можіт мені в одній важкій справі.

Він одчинив двері кабінету, і Артур увійшов за ним з прихованим почуттям досади.

Йому було тяжко бачити, що в дорогій для нього кімнаті, в особистому святилищі padre хазяйнувала стороння людина.

— Я страшенний книгоїд,— сказав ректор,— і пер­ш, за що я" взявся, як приїхав сюди, це почав пере­глядат бібліотеку. Здається, вона дуже цікава, але я не розумію цієї системи каталога.

— Цей каталог не повний, багато найкращих кни­жо були додані пізніше.

— Чи маєте ви вільні півгодини, щоб пояснити

мені цю систему? —

Вони ввійшли в бібліотеку, і Артур докладно по­ясни порядок каталога. Коли він підвівся, щоб іти, ректор, сміючися, спинив його:

— Ні, ні. Ви так легко від мене не втечете. Сього

дні субота, і ви можете відкласти свою роботу до

понеділка. Раз я вже вас так затримав, лишайтеся зі

мною вечеряти. Я зовсім один і радий буду вашому

товариству.

Отець Карді поводився так весело й приємно, що Артур одразу відчув себе з ним вільно. Після кількох незначних фраз ректор спитав Артура, чи давно він знає Монтанеллі.

— Майже сім років. Він приїхав з Китаю, коли мені було дванадцять років.

— А, так. Саме там він здобув славу доброго місіо­нер. І 3jroro часу він керує вашою освітою?

— Він" почав працювати зі мною на рік пізніше, приблизно тоді, коли я вперше прийшов до нього на сповідь. А відколи я вступив до університету, він до мені з усіх предметів, що не входять у про­грам. Він дуже добрий до мене, ви навіть не уявляє, який він добрий.

— Охоче вірю. Ця людина всіх очаровує. Пре­красн, благородна натура. Я знаю священиків, які були разом з ним у Китаї, і вони не знаходять слів, щоб достойно описати його енергію, мужність при всякій скруті і безприкладне благочестя. Вам дуже пощастило, що ви замолоду маєте допомогу й керів­ництв такої людини. Він казав мені, що ви втратили батьків.

— Так, батько вмер, коли я ще був дитиною, а ма­т — рік тому. — Є у вас брати й сестри?

— Ні, є зведені брати, але вони були вже дорос­лим, коли я ще був малий.

— Ви, очевидно, були самотні в дитинстві і тому ще більше цінуєте добрість каноніка Монтанеллі.