Варто їй зайти до кабіни, як вона опиниться в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому році.
"Що він говорить! — майнула у мене в мозку панічна думка. — Адже Аліса негайно скористається цією можливістю!" Та було пізно.
— Куди ти, дівчинко? Зупинися! — крикнув представник інсти туту.
Аліса вже зайшла в кабіну, і на очах у всього залу її не стало. Зал хором охнув.
Зблідлий представник інституту розмахував руками, намагаючись угамувати галас. І, бачачи, що я біжу до нього по проходу, заговорив, схилившись аж до мікрофона, щоб було дужче чути:
— З дитиною нічого не трапиться. Через три хвилини вона опи ниться знову в цьому залі. Я даю слово, що апаратура цілком надійна і випробувана! Не хвилюйтеся!
Йому було добре говорити. А я стояв на сцені й думав про долю кошеняти, яке перетворилося на Тунгуський метеорит. Я і вірив і не вірив лекторові. Самі поміркуйте — знати, що ваша дитина знаходиться зараз у майже столітньому минулому… А раптом вона там утече від машини? І заблудиться?
— А чи не можна мені податися за нею? — спитав я.
— Ні. Через хвилину… Та ви не турбуйтеся, там її зустріне наш чоловік.
— То там ваш співробітник?
— Та ні, не співробітник. Просто ми знайшли чоловіка, який чудово зрозумів наші проблеми, і друга кабіна стоїть у нього на квартирі. Він живе там, у двадцятому столітті, але в силу свого фаху іноді буває в майбутньому.
Цієї миті в кабіні показалась Аліса. Вона вийшла на сцену з виглядом людини, яка прекрасно виконала свій обов'язок. Під пахвою вона тримала товсту старовинну книжку.
— От бачте… — сказав представник інституту.
Зал дружно зааплодував.
— Дівчинко, розкажи, що ти бачила? — спитав лектор, не даючи мені навіть підійти до Аліси.
— Там дуже цікаво, — відповіла вона. — Бах! — і я в іншій кімнаті. Там сидить за столом дядя і пише щось. Він у мене спитав: "Ти, дівчинко, з двадцять першого століття?" Я кажу, що напевно, тільки я наше століття не лічила, бо ще погано лічу, я ходжу в дитячий садок, у середню групу. Дядя сказав, що дуже приємно і що мені доведеться повернутися назад. "Хочеш подивитися, яка була Москва, коли твого дідуся ще не було?" Я кажу, що хочу. І він мені показав. Вельми чудове і невисоке місто. Потім я спитала, як його звати, а він сказав, що Аркадій, і він письменник, і пише фантастичні книжки про майбутнє. Він, виявляється, не все вигадує, бо до нього інколи приходять люди з нашого часу і все розповідають. Тільки він не може про це розповісти нікому, бо це страшенна таємниця. Він мені подарував свою книжку… А потім я вернулась.
Зал зустрів Алісину розповідь бурхливими оплесками.
А далі з місця підвівся шанований академік і сказав:
— Дівчинко, ви тримаєте в руках унікальну книжку — перше видання фантастичного роману "Плями на Марсі". Чи не могли б ви подарувати мені цієї книжки? Ви все одно ще не вмієте читати.
— Ні, — відповіла Аліса. — Я скоро навчуся і сама прочитаю…
ПОДОРОЖ АЛІСИ
Фантастична повість
Розділ 1
ЗЛОЧИННИЦЯ АЛІСА
Я обіцяв Алісі: "Закінчиш другий клас — візьму тебе з собою в літню експедицію. Полетимо на кораблі "Пегас" збирати рідкісних тварин для нашого зоопарку". Я сказав про це ще взимку, відразу після Нового року. І заодно поставив кілька умов: добре вчитися, не робити дурниць і не йти на авантюри.
Аліса чесно виконувала умови, і, здавалося, ніщо не загрожувало нашим планам. Але в травні, за місяць до відльоту, трапилась подія, яка ледь було все не зіпсувала.
Того дня я працював дома, писав статтю для "Вісника космозоології". Крізь відчинені двері кабінету я побачив, що Аліса прийшла зі школи похмура, жбурнула з розмаху на стіл сумку з диктофоном та мікрофільмами, від обіду відмовилася і замість улюбленої в останні місяці книжки "Звірі далеких планет" узялася читати "Трьох мушкетерів".
— У тебе неприємності? — спитав я.
— Аж ніяк, — відповіла Аліса. — З чого ти взяв?
— Так, здалося.
Аліса подумала трохи, відклала книжку і спитала:
— Тату, а в тебе нема часом золотого самородка?
— А великий тобі потрібен самородок?
— Кілограма на півтора.
— Нема.
— А трохи меншого?
— Чесно кажучи, і трохи меншого нема. Ніякого нема у мене самородка. Навіщо він мені?
— Не знаю, — мовила Аліса. — Просто мені знадобився самородок.
Я вийшов із кабінету, сів поруч з нею на диван і сказав:
— Розповідай, що там у тебе трапилось.
— Нічого особливого. Просто потрібен самородок.
— А якщо цілком відверто?
Аліса глибоко зітхнула, подивилася у вікно, нарешті зважилася:
— Тату, я злочинниця.
— Злочинниця?
— Я вчинила пограбування, і тепер мене, напевно, виженуть зі школи.
— Жаль, — сказав я. — Ну, говори далі. Сподіваюся, що все не так страшно, як здається на перший погляд.
— Одне слово, ми з Альошею Наумовим вирішили піймати щуку-гіганта. Вона водиться в Ікшинському водосховищі і пожирає мальків. Нам про неї розповів один рибалка, ти його не знаєш.
— А до чого тут самородок?
— Для блешні.
— Що?
— Ми в класі обговорювали і вирішили, що треба щуку ловити на блешню. Просту щуку ловлять на просту блешню, а гігантську щуку треба ловити на особливу блешню. І тоді Льова Званськии сказав про самородок. А в нас у шкільному музеї є самородок. Точніше, був самородок. Вагою у півтора кілограма. Його школі один випускник подарував. Він його з поясу астероїдів привіз.
— І ви вкрали золотий самородок вагою у півтора кілограма?
— Це не зовсім так, тату. Ми його позичили. Льова Званськии сказав, що в нього батько геолог і він привезе новий. А поки що ми вирішили зробити блешню із золота. Щука напевно клюне на таку блешню.
— А далі що?
— Далі нічого особливого. Хлопці побоялися відчинити шафу. І ми тягли жеребок. Я б ніколи не стала брати золотого самородка, але жеребок випав мені.
— Випав.
— Що?
— Жеребок випав тобі.
— Атож, жеребок випав мені, і я не могла відступити перед усіма дітьми. Тим паче, ніхто б і не помітив, що цього самородка не стало.
— А потім?
— А потім ми пішли до Альоші Наумова, взяли лазер і розпиляли цей триклятий самородок. І поїхали на Ікшинське водосховище. І щука відкусила нашу блешню.
Аліса подумала трохи й додала:
— А може, й не щука. Можливо, корч. Блешня була дуже важка.
Ми шукали її і не знайшли. Пірнали по черзі.
— І ваш злочин відкрився?
— Так, тому що Званський — обманщик. Він приніс із дому пригорщу алмазів, а каже, що золота нема ні шматочка. Ми його відправили з алмазами додому. Здалися нам його алмази! А тут приходить Олена Олександрівна і каже: "Молодь, очистіть музей, я зараз сюди первачків на екскурсію приведу". Бувають же такі нещасливі збіги! І все одразу ж виявилось. Вона до директора побігла. "Небезпека, — каже (ми під дверима слухали), — у когось пробудилося в крові минуле!" Альошка Наумов, правда, сказав, що він усю провину на себе візьме, але я не погодилась. Якщо жеребок випав, нехай мене й карають. От і все.
— І все? — здивувався я. — Так ти зізналася?
— Не встигла, — відповіла Аліса. — Нам строк дали до завтра. Олена сказала, що або завтра самородок буде на місці, або не минути гострої розмови. Отже, завтра нас знімуть із змагань, а може, навіть виженуть зі школи.
— З яких змагань?
— Завтра у нас гонки в повітряних пузирях. На першість школи. А наша команда від класу — саме Альошка, я і Єговров. Не може ж Єговров один летіти.
— Ти забула ще про одне ускладнення, — сказав я.
— Про яке? — спитала Аліса таким голосом, ніби здогадувалась.
— Ти порушила нашу домовленість.
— Порушила, — згодилась Аліса. — Але я сподівалася, що порушення не дуже сильне.
— Так? Украсти самородок вагою у півтора кілограма, розпиляти його на блешні, утопити в Ікшинському водосховищі і навіть не зізнатися! Боюсь, що доведеться тобі лишитися, "Пегас" полетить без тебе.
— Ой, тату! — мовила Аліса тихо. — Що ж тепер робитимемо?
— Думай, — сказав я і вернувся в кабінет дописувати статтю.
Та писалося погано. Надто вже безглузда історія виходила. Як маленькі діти, розпиляли музейний експонат.
Через годину я виглянув із кабінету. Аліси не було. Кудись подалася. Тоді я подзвонив у Мінералогічний музей Фрідману, з яким я колись зустрічався на Памірі.
На екрані відеофона з'явилося кругле обличчя з чорними вусами.
— Льоню, — сказав я, — у тебе нема в запасниках зайвого самородка вагою кілограма на півтора?
— Є і на п'ять кілограмів. А навіщо тобі? Для роботи?
— Ні, вдома потрібен.
— Не знаю, що тобі порадити, — відповів Льоня, закручуючи вуса. — Адже вони всі заприбутковані.
— Мені який-небудь, хоч завалящий, — попросив я. — Дочці в школі знадобився.
— Алісі?
— Алісі.
— Тоді знаєш що, — мовив Фрідман, — я тобі дам самородок. Точніше, не тобі, а Алісі. Але ти мені віддячиш добром за добро.
— Залюбки.
— Дай на один день синебарса.
— Що?
— Синебарса. У нас миші завелися.
— У камінні?
— Не знаю вже, чим вони живляться, але завелися. І кицьки не бояться. І на мишоловку не зважають. А від запаху і вигляду синебарса миші, як усім відомо, тікають щодуху світ за очі.
Що мені було робити? Синебарс — тварина рідкісна, і мені самому доведеться їхати з ним у музей і там дивитися, щоб синебарс кого-небудь не покусав.
— Гаразд, — згодився я. — Тільки пришли самородок завтра на ранок, пневмопоштою.
Я вимкнув відеофон, і відразу ж пролунав дзвінок у двері. Я відчинив. За дверима стояв білявий хлопчик в оранжевому костюмі венеріанського розвідника, з емблемою першопрохідця Сіріанської системи на рукаві.
— Пробачте, — сказав хлопчик. — Ви Алісин батько?
— Я.
— Здрастуйте. Моє прізвище Єговров. Аліса вдома?
— Нема. Пішла кудись.
— Жаль. Вам можна довіряти?
— Мені? Можна.
— Тоді в мене до вас чоловіча розмова.
— Як космонавт із космонавтом?
— Не смійтеся, — зашарівся Єговров. — З часом я носитиму цей костюм по праву.
— Не маю сумніву, — мовив я. — Так що за чоловіча розмова?
— Нам з Алісою виступати на змаганнях, але тут трапилася одна обставина, через яку її можуть із змагань зняти. Словом, їй треба повернути в школу одну загублену річ. Я вам її даю, але нікому ні слова. Ясно?
— Ясно, таємничий незнайомцю, — відповів я.
— Тримайте.
Він простяг мені мішечок. Мішечок був важкий.
— Самородок? — запитав я.
— А ви знаєте?
— Знаю.
— Самородок.
— Сподіваюсь, не крадений?
— Та ні, що ви! Мені його в клубі туристів дали. Ну, до побачення.
Не встиг я повернутися до кабінету, як у двері знову подзвонили.