Далека стіна залу була прозорою. За нею зеленіла товща води.
— А ось і наш акваріум, — промовив Єрихонський.
— Я вас залишу, — сказала Сандра. — Мені потрібно передати листи, а потім на роботу.
— Щасливо, — відповів Єрихонський, і голос його затремтiв. — Не перевтомлюйся.
Павлиш підійшов до прозорої стінки. Дрібна рибка зграйкою промайнула зовсім поряд, промені сонця пробивалися крізь воду й розчинялися десь угорі, створюючи враження величезного, заповненого туманом залу, під стелею якого, невидимі, світять люстри. Погойдувалися довгі руки водоростей. Дно океану похило йшло вглиб, ну а там, ледь помітні, підіймалися зубці чорних скель. Величезна акула з'явилася з темної глибини і повільно, велично підпливла до скла. За нею послідувала друга, трохи менша розміром.
Звідкись ізбоку, з невидимого Павлишу люка виплила Сандра. Вона була в легкому гумовому костюмі, ластах і великих окулярах. Вона не бачила акул, і Павлиш злякався за неї. Жінка поплила прямо до акули.
— Сандро! — крикнув Павлиш, кидаючись до скла.
Акула поменше граціозно повернула до Сандри. У граціозності її руху відчувалася страшна первісна сила.
— Сандро!
— Заспокойся, — сказав Єрихонський. Павлиш навіть забув про нього. — Мені теж іноді буває страшно.
Акула й Сандра пливли пліч-о-пліч. Сандра щось говорила акулі. Павлиш міг би присягнутися, що бачив, як відкривається її рот. Потім Сандра піднялася трохи вище, лягла акулі на спину, тримаючись за гострий плавник, і акула миттю слизнула в глибину. Друга послідувала за нею.
Павлиш упіймав себе на тому, що стоїть у незручній позі, майже притиснувшись чолом до скла. Він провів долонею по скроні, йому здалося, що розтріпалося волосся. Волосся було в порядку. Врешті-решт, цьому було правдоподібне пояснення: тут дресирували морських тварин.
Павлиш не знав, скільки пройшло часу. Потім він обернувся, щоб спитати Єрихонського, що ж усе це означає. Але Єрихонського не було.
Павлиш згадав, що не домовився, де зустрінеться з Дімовим.
Він піднявся вгору на ліфті, без зусиль знайшов великий зал з портретами. Але там нікого не було. Тоді він повернувся у свою кімнату, вважаючи, що Дімову легше буде відшукати його там.
Кімната теж була порожня. Павлиш підійшов до портрета Марини. Марина дивилася повз Павлиша, немов побачила щось дуже цікаве у нього за спиною. Куточки повних губ були підведені: це ще була не посмішка, але початок посмішки. Пройшло вже більше сорока хвилин. Дімов не з'являвся. Павлиш підійшов до вікна. За вікном гуляв вітер. Баранчики тягнулися до самого горизонту. У кімнаті було дуже тихо — скло не пропускало звуку. Тихо було й у коридорі. І тут почувся легкий скрекіт, неначе поруч прокинувся діловитий цвіркун. Павлиш озирнувся. На далекому кінці довгого робочого столу Вана стояла друкарська машинка. Вона працювала. Край листа показався над кареткою й вискочив на кілька сантиметрів, показавши надрукований рядок. Машинка клацнула, і відрізана записка вискочила в приймач. Павлиш чомусь вирішив, що записка може призначатися йому. Дімов його розшукує і в такий спосіб призначає йому рандеву. Він підійшов до машинки й підібрав листок.
"Ван, — було надруковано на листку, — як звуть людину, що прилетіла? Якщо Павлиш, не говори йому про мене. Марина".
Павлиш стояв, тримаючи в руці записку. Марина не хоче його бачити. Вона ображена на нього? Але за що? А як йому слід поводитися далі? Він-то знає, що Марина тут…
— А, ось ви де, — промовив Дімов. — Правильно зробили, що повернулися сюди. Я вас відразу знайшов. Ну як, були внизу?
— Був, — відповів Павлиш. Потрібно було покласти записку на місце. Він зробив крок до машинки.
— Що-небудь сталося? — запитав Дімов. — Ви засмучені?
Павлиш протягнув уже руку з запискою до машинки, але повернувся. Чи є сенс таїтися? Він передав записку Дімову.
— Ага, це їх приватне листування. — Дімов показав на машинку. — А ви випадково узяли записку, бо машина запрацювала, а ви вирішили, що це я вас розшукую, правда?
Павлиш кивнув.
— А прочитавши, природно, засмутилися. Бо кожному з нас неприємно, якщо його не хочуть бачити, навіть якщо до цього є достатні підстави.
Дімов перехопив погляд Павлиша, кинутий на фотографію в нефритовій рамці.
— Ви з нею були знайомі?
— Так.
— Коли ви познайомилися? Повірте, мною рухає не пуста цікавість. І якщо в цьому немає секрету, я хотів би знати, як і коли це було. Річ у тому, що Марина — моя підлегла…
— Ніякої таємниці тут немає, — пояснив Павлиш. — Півроку тому я був на Місяці, в Селенопорті. Там якраз відбувся карнавал. І зовсім випадково під час цього карнавалу я познайомився з Мариною.
— Ну, тепер усе ясно.
— Знайомство було коротким і дивним. Вона зникла…
— Не треба, я все знаю. Усе знаю.
Павлиш здивувався власному тону. Він немов виправдовувався перед Дімовим.
— І ви знали, що вона буде тут?
— Вона попросила мене її не розшукувати.
Павлишу показалося, що він уловив кепкування в очах Дімова.
— А як ви дізналися, що вона на Проекті?
— Я б все одно прилетів сюди. Спіро попросив мене перегнати вантажівку, а у мене був вільний час. Коли він зі мною розмовляв, з пакунка з поштою випало кілька листів. На одному конверті я побачив ім'я Марини Кім. І мені стало цікаво. Очевидно, я мав із самого початку запитати вас про неї, але я подумав, що вона прийде за поштою і тоді я її побачу. До того ж я не вважав, що маю право. Адже я з нею майже не знайомий.
— Я бачив її сьогодні, — вимовив Дімов, кладучи записку в приймач машинки. — Розмовляв. Але мене вона не попереджала.
— Вона має право не бачити мене.
— Авжеж, колеґо. До того ж ви все одно не змогли б її сьогодні побачити, вона відлетіла до себе.
— Це далеко?
— Не дуже. Отже, вона не хоче вас бачити… Так, до цього мають бути вагомі причини. І ми не маємо права порушувати волю жінки, чим би це не було викликано. Навіть якщо це примха, правда?
— Я згоден з вами.
— От і чудово. Давайте поговоримо про Станцію. Вам як біологові буде цікаво з нею ознайомитися. У вас напевно вже виникли перші питання.
Дімов явно не хотів продовжувати розмову про Марину.
— Ну що ж, раз Марина — тема заборонена…
— Ви занадто категоричні, колеґо.
— Я не наполягаю. Тоді я запитаю вас про Сандру. Я там не все зрозумів. Сандра попливла з акулами. А Єрихонський зник.
— Нічого дивного. Єрихонський страшно переживає за Сандру.
— Ви дресируєте місцевих тварин?
— Ви що конкретно маєте на увазі?
— Там були акули. Сандра попливла на одній з акул.
— Сідайте, — запропонував Дімов і сам усівся в крісло.
Павлиш наслідував його приклад. За що Марина ображена на нього? Чим він заслужив таку немилість?
— Почнемо з початку. Так завжди краще, — вирішив Дімов. — Ви палите. Я сам не палю, але люблю, коли палять у моїй присутності. Вам знайомі роботи Геворкяна?
Павлиш відразу згадав про портрет у великому залі… Кущисті брови над темними глибокими очними ямками.
— Лише в загальних рисах. Я весь час на кораблях…
— Ясно. Я теж не встигаю стежити за подіями в суміжних науках. Ну а про біоформування ви чули?
— Авжеж, — занадто швидко відгукнувся Павлиш.
— Ясно, — сказав Дімов, — в найзагальніших рисах. І не потрібно виправдовуватися. Наприклад, ви самі в чому спеціалізуєтеся? Я ставлю це питання, майже напевно знаючи, що відповідь буде позитивною. Інакше ви були б переконаним неробою, вічним пасажиром, який іноді лікує подряпини та вміє вмикати діагност.
— Минулого року я стажувався у Сінха по реанімації, — відповів Павлиш. — А зараз велику відпустку провів на Короні. Вони цікаво працюють. За цим велике майбутнє.
— Сінх, здається, у Бомбеї?
— У Калькутті.
— От бачите, світ не такий уже великий. Колись у нього працювала Сандра.
— Мабуть, після мене.
— А про Корону в мене найслабкіше уявлення. І не тому, що мені це нецікаво. Руки не доходять. Отже не осудіть, якщо я розповідатиму вам про наші справи дещо детальніше, ніж вам здасться необхідним. Коли ви що-небудь з моєї розповіді вже знаєте, то терпіть. Я не терплю, коли мене перебивають.
І Дімов збентежено посміхнувся, ніби просячи вибачення за свій нестерпний характер.
— Коли, — продовжував він, — створювався наш інститут, якийсь жартівник запропонував назвати нашу науку іхтіандрією. А може, й не жартівник. Був колись такий літературний персонаж — Іхтіандр, людина-риба, що має зябра. Не читали?
— Читав.
— Звичайно, іхтіандрія залишилася жартом. Ученим потрібні більш наукові слова. Це наша слабкість. Нас назвали інститутом біоформування… Нові науки створюються зазвичай на гребені хвилі. Спочатку накопичуються якісь факти, досліди, ідеї, і, коли їх кількість перевищує допустимий рівень, на світ з'являється нова наука. Вона дрімає в надрах сусідніх або навіть далеких від неї наук, її ідеї витають у повітрі, про неї пишуть журналісти, але вона не має назви. Вона доля окремих ентузіастів і диваків. Те ж сталося і з біоформуванням. Першими біоформами були перевертні. Казкові перевертні, народжені первісною фантазією, що бачила в тваринах своїх близьких родичів. Людина ще не вичленувала себе з природи. Вона бачила силу в тигрові, хитрість у лисиці, підступність або мудрість у змії. Вона своєю уявою переселяла в тварин людські душі і в казках наділяла звірів людськими рисами. Вершиною цього роду фантазії стали чарівники, чаклуни, злі перевертні. Ви слухаєте мене?
Павлиш кивнув. Він пам'ятав обіцянку не перебивати.
— Людям хочеться літати, і ми літаємо уві сні. Людям хочеться плавати, як риби. Людство, спонукуване заздрістю, стало запозичувати у тварин їх хитрощі. З'явився аероплан, який був схожий на птаха, з'явився підводний човен — акула.
— Заздрість, мабуть, не грала ролі в цих винаходах.
— Не перебивайте мене, Павлишу. Ви ж обіцяли. Я хочу лише показати, що людство йшло неправильним шляхом. Наших предків можна виправдати тим, що в них бракувало знань і можливостей, щоб обрати шлях правильний. Людина копіювала окремі види діяльності тварин, наслідувала їх форму, але саму себе завжди залишала в недоторканості. Певною мірою з розвитком науки людина стала занадто раціональна. Вона відступила на крок у порівнянні зі своїми первісними пращурами. Ви мене розумієте?
— Так. — Цікаво, ці лекції призначені тільки для приїжджих, чи співробітники Станції теж проходять через це випробування? І Марина? Які у неї очі? Говорять, що вже через кілька років після смерті Марії Стюарт ніхто не пам'ятав, якого кольору в неї очі.
— Але такий стан не міг тривати до безкінечності! — майже крикнув Дімов.