Дим був співець крові, яка штовхала його на паскудства, а та дєвочка оспівувала музику. А втім, тепер вона разом зі своїми кентами весело реготала — ха-ха-ха! — ротік до вух, зуби виблискують — і навіть не помітила Димової брудної вихватки. Насправді ображений був я. Тож і відказав Димові:
— Коли це тобі не до вподоби, братику, і ти не бажаєш, щоб так було й далі, то ти знаєш, що робити.
— Годі! — різко урвав мене Джорджі, аж я вмить повернувся в його бік. — Не заводьтесь!
— Та це ж Димові на користь,— заперечив я. — Не можна йому всю жізнь бути дитиною. — Я пильно подивився в очі Джорджі.
— А за яким це правом,— озвався Дим, з губи якого кров уже не так цебеніла,— він вважає, ніби може мною командувати, ще й долбать мене? Та ялди йому! Я швиденько полоскочу його глазкі ланцюгом.
— Озирнись навколо,— проказав я неголосно, але так, щоб було чути серед гуркоту стереомузики, що мовби відлунювала від стін і стелі, та белькотання чєловєка, який уже "відчалив" і прорікав за спиною в Дима: "Найближча іскра наивиостанніша..." — Озирнися, Диме, і зваж, чи так уже тобі не хочеться жити.
— А ялди! — презирливо ошкірився Дим. — Хрєн тобі в зуби! Ти не мав права мене бити! І за те, що ти мене долбанул, тепер ми схльоснемося з тобою на ланцюгах, тесаках чи брітвах. Я вже ситий по зав'язку!
— Кажеш, хочеш битися на тесаках? — прогарчав я. Тут утрутився Піт:
— Облиште, хлопці! Хіба ми не кенти? А кенти так не поводяться. Он деякі ротаті мальчікі вже позирають у наш бік і кривлять губи. Не треба ганьбити себе
— Дим має знати своє місце,— не вгавав я. — Хіба не так?
— Зачекай-но,— заперечив Джорджі. — Яке таке місце? Вперше чую, щоб піпли мали привчатися до своїх місць.
— Правду кажучи, Алексе,— промовив Піт,— ти не повинен був ні з сього ні з того долбать Дима. Я тебе поважаю, але якби ти вдарив був мене, то я теж відповів би. Я сказав — баста. — І він нахилився над склянкою з молоком.
Приховуючи раздражєніс, я спокійно прорік:
— Потрібен лідер. Потрібна дисципліна. Хіба не так?
Хлопці мовчали, жоден навіть головою не кивнув.
Моє раздражєніє зростало, але зовні я залишався незворушним.
— Я вже довгенько ватагую. Всі ми кенти, але хтось же та повинен бути ватажком. Хіба не так? Га?
Хлопці насторожено закивали головами. Дим витирав останні каплі крові. І раптом саме він підтримав мене:
— Гаразд, гаразд. Дубадуб! Усі ми, певно, втомилися. Годі про це. Я був ошелешений, навіть здрейфив, коли почув, що Дим говорить так мудро. А він провадив далі:
— Час уже й до ліжка, тож найкраще розійтися по домівках. Га?
Я був просто вражений. Решта двоє закивали головами — так-так, мовляв:
— Зрозумій, Диме, чому я долбанул тебе по пасті,— почав пояснювати я. — То була справжня музика. А коли якась циипа співає і її хтось перебиває, як оце зробив ти, то я стаю просто безумний.
— Краще ходімо додому й завалимося в спячку,— відмахнувся Дим. — Вже пізно, як для мальчіков-запелюшників. Правда ж? "Так-так",— закивали головами решта двоє.
— Гадаю, нам і справді краще розійтись,— погодився я. — Дим висунув кльовую пропозицію. Якщо ми не зустрінемо разом світанку, братики, то як — завтра тут-таки, в той самий час?
— Звичайно,— мовив Джорджі. — Вважай, домовились.
— Може, я трохи припізнюсь,— попередив Дим. — Але прийду неодмінно. — Він усе ще промокав губу, хоч кров із нееї вже й не сочилася. — Сподіваюсь, тут більше не буде співучих цип. — І він, як завжди, по-блазенському зареготав — го-го-го! Схоже, він був такий "димний",, що навіть не образився.
Отож ми розійшлися кожен у свій бік, і я почалапав додому, відригуючи — гик-гик! — холодною кока-колою. Брітву-ггорлорізку тримав напохваті — на той випадок, якби біля будинку мене очікував котрийсь із Баржиних кентів, або якби дорогою трапилася банда, кодло чи шайка, що час від часу накидалися на самотніх перехожих. Я мешкав із татусем і матусею в муніципальному багатоквартирному будинку 18-А, між Кінгслі-авеню та Вілсон-вей. Підворіття я проминув без пригод, хоч по дорозі, братики, наштовхнувся на якогось геть порізаного мальчішєчку — він лежав у рівчаку, зойкав і стогнав,— а трохи далі при світлі від ліхтаря побачив то там, то тут криваві пасмуги — мовби автографи нічних розваг. Майже біля самого будинку 18-А валялися тр-р-русікі якоїсь дєвочкі — їх, напевне, грубо здерли з неї в поспіху. І таке інше, братики. Стіни у вестибюлі будинку прикрашав муніципальний живопис — угодовані мужікі й ципи, голі-голісінькі, біля верстатів та машин — символ величної праці. Певна річ, декотрі мальчікі з будинку 18-А, як того й слід було чекати, ще й вправно оздобили стіни розписами олівців та кулькових ручок —— домалювали волоссячко, набряклі прутні, вписали соромітності у видовжені кола біля гордих псістєй тих нагіх жєнщін і мужчін. Коли я підійшов до ліфта, то міг уже й не натискати кнопку, щоб перевірити, чи він працює,— того вечора кнопки більш не існувало, хтось гарненько долбанул по ній, а залізні двері кабіни були геть погнуті — видно, тут забавлялись якісь велети. Отож довелося дертися на десятий поверх пішки. Я лаявся, відсапувавсь і знов рахував сходинки, втомлений і тєлом і душею. Страшенно кортіло послухати музику — мабуть, та співуча лєвочка з "Корови" "ззавела" мене. Хотілося побенкетувати музикою, перше ніж мені проштемпелюють паспорт на кордоні сну і підніметься шлагбаум, пропускаючи мене в країну марень.
Я відімкнув двері нашої квартири 10-8 власним ключіком. У нашій маленькій хижі було тихо-те і ем давали хропака. Матуся лишила на столі сику-таку вечерю-кілька ломтіков консервованого м'яса, кусень хлєба з маслом та склянку холодного молока. Хо-хо-хо, молочко без "брітіючок", "хімії", чи "дуру"! Яким гріховним, братики, видавалося мені тепер це невинне молоко! Випивши його і проковтнувши з гарчанням хліб та м'ясо, я відчув, що набагато голодніший, ніж гадав, тому дістав ще фруктовий пиріг і став дерти його на шматки й набивати свою жадібну пасть. Тоді поколупався в зубах, поцмокав, очищаючи болталом, цебто язиком, пасть, і рушив до своєї кімнатчини, або ж барлога, скидаючи, як завжди, на ходу одєжду. Там було ліжко й гордість моєї жізні — стереопрогравач; у серванті стояли платіівки, а на стіні висіли вимпели та прапорці — своєрідні спогади, братва, про навчання з одинадцяти років у виправних школах,— і на кожному виблискувала емблема чи назва: "Південь-4", "Блакитна дивізія Метро-випрошколи", "Хлопці з Альфи".
Невеликі гучномовці були розкидані по всій кімнаті — на стелі, на стінах, на підлозі, тож я кайфував від музики наче був не в ліжку, а посеред оркестру. Того вечора насамперед вирішив послухати новий скрипковий концерт американця Джоффрі Плавтуса у виконанні Одіссеуса Черілоса з філармонічним оркестром із Мейкона, штат Джорджія. Я витяг з охайного стосика платівку, поставив її на програвач і став чекати.
І от, братики, ринуло. О небесна насолодо! Я лежав нагой горілиць, підклавши під голівер руки, заплющивши очі, роззявивши від утіхи пасть, і слухав потік забалдєнних звуків. Справжня розкіш, що наче ставала матеріальною. Тромбони хрумтіли під ліжком червонним золотом, за голівером три труби дихали гарячим сріблом, а біля дверей відлунювали солодким громом литаври і перевертали мені душу. Це було диво з див. Аж ось, мов відпущена пружина з небесного сплаву чи розлите в повітрі срібне вино, над рештою струнних, попри безглузде земне тяжіння, птахом злетіло скрипкове соло і шовковою ниткою зависло над ліжком. Затим у товстенну цукерку із золота й срібла угвинтилися, як черв'ячки чи платинові свердла, флейта і гобой. Я просто раював, братва. Те і ем не грюкали в стіну із сусідньої спальні, скаржачись на шум,— —я їх до цього вже привчив. Тепер вони вдавалися до снотворного. І, знаючи, що я люблю кайфувати від музики вночі, вже, напевно, прийняли таблетки. Я слухав із міцно заплющеними глазамі від насолоди, яку не можна було порівняти навіть із тусовкамі, з Богом після "хімії". Мої музичні видіння були куди чарівніші. Переді мною на землі лежали мужікі й ципи, молоді й старі, і благали моєї ласки, а я ржал на всю пасть і копав їх черевиком у ліцо. Попід стінами стояли й верещали роздягнені дєвочкі, а я входив у кожну з них набряклою булавою, і ось, коли музика, що вся була рухом, сягнула вершини своєї височенної вежі, я, лежачи на ліжку із заплющеними глазамі й руками під голівером, здригнувся, вивергаючи сім'я із знеможеним криком "а-а-а-а!" А чарівна музика линула до свого розпеченого фіналу...
Потім я поставив незрівнянного Моцартового "Юпітера" і побачив нові, розплескані на землі ліца, а тоді, перш ніж перетнути кордон сну, вирішив послухати останню платівку — щось давне, величне й дуже серйозне, тож зупинився на Й.-С. Баху. В мене був його "Бранденбурзький концерт" для скрипкового оркестру. Цей концерт я слухав уже з іншим почуттям і раптом знову побачив назву на аркуші паперу, розірваному мною в котеджі "Оселя" звечора, хоч, здавалося, це було дуже давни. "Механічний апельсин". Слухаючи Й.-С. Баха, я краще прохавал, що та назва означала, и під впливом, мабуть, розкішної музики старого німецького маестро мені закортіло надавати господарям котеджу пінков і порізати обох на смужки на їхній власній, підлозі.
4
Наступного ранку, братва, я прокинувсь-~ ох! — о восьмій-ох-ох-ох!— а що почувався ще висотаним, витолоченим і розбитим, не в змозі розклепити після сну повіки, то вирішив не йти до школи. Краще, іюдумав я, поваляюсь ще трохи в ліжку, годинку-дві, тоді вберуся в чистесенький, зручний одяг, можливо, ще й похлюпаюсь у ванні, підсмажу собі грінки й послухаю радіо або почитаю газетку — одне слово, потішуся на самко-мотності. А потім, як матиму настрій, загляну до своєї школіназії й дізнаюся, чого ще наварілі в тій країні глупих і непотрібних уроків. Ох, братва!.. З-за стіни я почув гарчання й тупцяння татуся, що зрештою пішов на свою фарбарню, де він горбатив, а мене покликала матуся — дуже ввічливо, як це в пас стало звичним, відколи я підріс і змужнів:
— Уже восьма, синку. Знову спізнишся!
— Щось у мене голівер болить! — гукнув я їй у відповідь. — Зостанусь удома, спробую переспати біль.
Я почув, як мати зітхнула й сказала:
— Сніданок тобі я залишу на плиті, синку.