Сестра Маша провела мене в кінець коридора.
— Пощастило вам, що Бєлов був тут. Він зрідка чергує. І операція рідкісна. Нескладна, звісно… Але алергічний шок стався.
— Що… це?
— Зовсім було погано, тепер уже я вам зізнаюсь. Вона весь час нахилялася до мене, обіймала за плечі.
Довгі сережки ледь чутно подзеленькували.
— Я до ранку догляну за нею. — Ми дійшли до кінця коридора. — Іван Сергійович перед операцією, щоб перемірити, як вона там, запитав: "І як же тебе звати?" А вона відповідає: "Єлизаветою".
— Так і називайте її, — попросила я. — А то ще не відгукуватиметься… Виходить, то були не практиканти?
Вона не відповіла.
Я почала спускатися вниз.
"Багато людей пройшло через моє життя, — думала я. — А ці двоє залишаться зі мною назавжди: Іван Сергійович, Маша… Й Іванко Бєлов. Він теж був поруч. А батька ж його звали Андрієм… Андрієм, а не Сергієм. Як же я забула? Такий милий, сором'язливий чоловік. Весь час пропонував зняти пальто. А я запевняла, що прийшла на хвилинку. Іванкова мама, також мила й сором'язлива, докірливо дивилась на чоловіка і казала: "Що ж ти, Андрійку, не запропонуєш роздягтися?" Тоді він знову просив мене зняти пальто.
Тут я побачила Алю. Вона сиділа на довгій лаві біля лікарні.
Мрячив нудний дощик.
— Ну що?! Віро Матвіївно…
Я не витримала, знову розплакалась. Вона витирала зі щік мої сльози і краплі дощу. Не хусточкою, а теплими, м'якими пальцями. Мабуть, так вона утішала свою малечу.
— Опритомніла вже… — крізь сльози промовила я. — Нам пощастило. Чергував Бєлов! Сказав, що прийде на весілля. А чому ви… на вулиці?
— То увійду до вестибюля, то вийду. Не могла на одному місці… Я винна, Віро Матвіївно!
— Не здумайте повторити це в дитячому садку! — стрепенулась я. І перестала плакати. — Ви зобов'язані бути педагогом, але не провидцем. Я сама б мала попередити.
— Ви й попередили, — м'яко, але вперто заперечила вона.
— Лікаря… Але не вас!
— А я повинна була дізнатися у лікаря. Про всіх все дізнатися!
— От зараз і дізнаєтесь. Досвід вимагає жертв… Ви повірте мені.
— Але не таких.
— Коли б ми знали, де впадемо, постелили б соломку. Це стара істина. Ось пригадалось мені сьогодні…
Ні, я не збиралася вчити Алю на своєму гіркому досвіді. Просто я хотіла цим досвідом утішити її. І почала розповідати про чоловіка, про Володю, про Іванка Бєлова.
Чоловіки озиралися на нас. Я почала говорити тихіше, а вони все озиралися.
Повернувшись додому, я написала листа Володі і Клаві. Телеграму посилати не стала. Та і в листі про все розповіла досить спокійно, промовчавши про смертельну небезпеку, що загрожувала нам усім. Я давно взяла собі за правило: по примушувати інших переживати те, що можу пережити одна… До того ж коли йшлося про бурю, що вже проминула.
Щоб менше писати про хворобу Єлизавети, я більше писала про Іванка Бєлова.
"Так, була винна, — писала я сину. — Але як ти міг забути про нього? Хоч ми й поїхали в інший кінець міста!.."
У відповідь на лист прилетіла Клава.
Вона детально розповіла, як Володя переживав звістку про хворобу Єлизавети. І мої докори щодо Іванка Бєлова… Про свої переживання Клава не говорила, бо мені було ясно, що вона, як завжди, поділяла Володині почуття. До цього я звикла.
Почувши про будь-яку неприємність, Клава відразу починала шукати очима Володю. Навіть коли він був в іншому місті… "Чи не пора вже мужчиною стати?" — запитувала я раніше у сина. Клавина беззахисність змусила його стати захисником, а отже, мужчиною.
"Ми з Володею…" — так найчастіше починала вона. Коли ж говорила, наприклад: "Володя дуже стомився і мріє про південь!", я розуміла, що і їй також треба відпочити. Вона не вміла втомлюватись, мріяти і хвилюватись одна… без участі чоловіка.
З роками вона навіть почала ледь припадати на праву ногу. Тому що він так ходив.
Інколи мені здавалося, що мій син дорожчий їй, ніж моя онука. І, як не дивно, мене це радувало… Онука, її життя, її майбутнє були тепер головною і, напевно, останньою метою мого життя.
Тоді, коли ця головна мета була у смертельній небезпеці, до мене прийшов Іванко Бєлов. І не тільки тому, що його ім'я і прізвище збіглися з іменем і прізвищем хірурга. А й тому, що він був народжений приходити до людей саме в такі години і хвилини.
Клава все ж змусила мене розповісти про деякі подробиці хвороби й операції.
Вона озирнулася, ніби шукаючи Володю… Але його не було, і тоді вона розридалась у мене на плечі.
— Що могло бути? Що могло бути? — шепотіла вона.
Я попросила її:
— Не треба розказувати Володі те, що вже минуло. А то й він прилетить!
Вона пообіцяла і помчала в лікарню.
А я відкрила Володиного листа, якого вона привезла. Лист був довгий. Володя хвилювався за Єлизавету. А далі писав: "І я, мамо, згадав про Іванка. Все згадав! Навіть те, чого ти не знаєш. Іванко просив мене ніколи не розкривати цю таємницю. Але минуло вже понад двадцять років… І зараз, за давністю строку, можна зізнатися. Математичку ж замкнув я! Це вийшло якось само по собі. Я заглянув тоді в щілину… Бачу, вона перед дзеркалом чепуриться, а більш нікого нема. Просто не розумію, чесне слово, як моя рука повернула ключа. Дуже я математики, мабуть, боявся. Потім Іванко почав запевняти мене: "Ти — син класної керівниці і замикати вчителів не маєш права!" Я повірив йому. А потім, чесне слово, мучився. Тому, можливо, й дзвонити йому перестав. Ну, а потім уже ми переїхали… Коли я повернуся, ми неодмінно знайдемо його!"
Виходить, Іванко знову взяв на себе чужу провину?
Я була впевнена: він вчинив так зовсім не тому, що вирішив самопожертвувати своєю професією… Семенові загрожувало другорічництво, а мені (саме мені!) ганьба на всю школу, — і він, як хірург, повинен був не роздумувати, а рятувати. Він, кого я вважала своїм злим генієм…
Але чому ж тоді, коли йшлося про Голубкіна, я не дозволила себе обманути: я знала, що Іванко прикрив Семена собою. А тут я повірила… Хоч усі знали, що Іванко Бєлов — математик і йому нічого було замикати Ірину Григорівну. Спочатку Володя дозволив себе переконати… А потім і я також. Невже людина прагне все на світі усвідомлювати з позицій своїх інтересів? Та ні… Іванко Бєлов це заперечує.
Я не буду чекати повернення сина. Я сама знайду Іванка. Сама!..
6
Провулок, де колись вчилися Володя й Іванко, важко було впізнати. Нові будинки молодечо поглядали на невисокі старі будівлі. Мені здалося, що я прийшла в родину, колись мені дуже близьку, з якою я не бачилася десятиліття і в якій все змінилося: діти виросли, з'явилися онуки і тільки найстаріші члени родини нагадували про минуле. Але саме вони і були мені дорогими…
Таким старим членом родини видався мені Іванків будинок, який стояв прямо навпроти школи, через дорогу. Він, на щастя, зберігся. Повз нього ішли з уроків діти. Хлопчаки, як в усі часи, виявляли хоробрість і дотепність, а дівчатка удавали, що цього не помічають.
Бєлови мешкали на першому поверсі. Я добре пам'ятала.
Разом зі мною до парадного увійшла дівчинка і попрямувала до тієї саме квартири. Вона була білява, на носі і щоках також були розсипані прикмети близької весни.
"Невже це Іванкова дочка? — подумала я. — Їй років тринадцять або чотирнадцять. Цілком можливо!"
— Ти не Бєлова? — спитала я.
— Бєлова?
Вона розсміялася. У її віці дівчатка дуже сміхотливі
І що саме розсмішить їх — важко передбачити.
— Бєлови звідси виїхали. Дуже давно… Я їх навіть не пам'ятаю.
— До іншого міста? — боязко спитала я.
— Ні-і-і… Просто в інше місце. — Вона відчинила двері своїм ключем. — У мами записана їхня адреса. Мама зараз на роботі, але я подивлюся. Здасться, адреса в записнику.
Дівчинка була діловита і не дуже багатослівна. Вона не розпитувала, ким я доводжуся Воловим і чому їх шукаю. Мовчки перегорнула записника, що лежав на столику біля телефону. І сказала сама до себе:
— Ну ось… Я ж знала!
Потім переписала адресу. І подала мені. Я ухопила аркушик… Вона знову засміялася. Мабуть, від здивування…
— Спасибі тобі, — сказала я, встигнувши розгледіти, що Бєлови живуть в районі Філей. — Спасибі!
Я не вийшла, а вибігла на вулицю, тримаючи в руці адресу. Тепер, коли я знала, що Іванко в Москві, знала, де він живе, мені не терпілося скоріше, якомога скоріше побачити його…
Можна було їхати автобусом чи в метро. Але я схопила таксі. І почала по дорозі розповідати шоферові, що ось через стільки років знайшла прекрасну людину. Таксисти цілими днями вислуховують чужі історії — і від цього стають або байдужими, до всього на світі звиклими, або сприйнятливими і чуйними. Цей відразу ж почав згадувати подібні випадки і кожним своїм рухом показував, що дуже хоче прискорити мою зустріч з Іванком.
"Звісно, в такий час й Іванко може бути на роботі, — думала я. — Але тоді старі дома. І я посиджу з ними… Почекаю. Якщо вони живі-здорові".
Старі були живі.
Тільки зустріч із людьми, яких ми не бачили багато років, дає зрозуміти, що таке час. Зустрічаючись повсякденно, ми не помічаємо, не відчуваємо змін, які він, час, накладає на обличчя, на характери, на ходу.
Старики Бєлови були вже й справді старими. Роки зігнули їх, висушили їхні обличчя.
Помітивши це, я глянула на себе в дзеркало, що висіло біля вішалки. Тим паче що вони не відразу мене упізнали.
Іванків батько, як і тоді, почав просити, щоб я зняла плаща.
— Ось з'їхалися з родичами, — пояснила мені Іванкова мама. — З братом Андрійковим…
— Пробачте, що я не заходила до вас стільки років… А Іванко ж як? Де він?
Вони провели мене до кімнати.
У самому затишному місці стояв той же стіл, ніби Іванко був, як і раніше, школярем. А над ним висіла та ж сама фотографія, де він був третім у п'ятому ряду. Висіла ще одна Іванкова фотографія. Тільки розкладу уроків не було: їхній син все ж виріс.
— Ну, як він? — знову спитала я.
Іванкова мама підійшла до столу, висунула шухляду І подала мені невеличкий аркуш. Папір був сірий і шорсткий.
Там було написано, що 27 квітня 1945 року їхній син, Іван Андрійович Бєлов, загинув смертю хоробрих у боях за місто Пенцлау.
Я ніколи не чула про таке місто…