А вона така гарненька! Гарна, я хотів сказати…
— Ніхто не знатиме! Ніхто!
— Знаю тебе!
Костя поліз під душ.
Перед уроками до мене підійшла Наташа Кулагіна. "Цього тижня вона підходить уже не вперше! — подумав я з погано прихованою радістю. — Це, виходить, уже не випадковість!.."
О, як часто ми беремо бажане за справжнє!
— Мама вчора не була на зборах, — сказала Наташа. — Цікаво, про що там говорили.
Її бажання було для мене законом. І я сказав:
— Там лаяли Нінель.
— Хто лаяв?
— Батьки. Не всі, звичайно. А деякі…
Губи її затремтіли. Наташа промовила голосно і обурено:
— А інші мовчали?
— Мій брат не мовчав. Він став на захист Нінелі. Вона йому подобається.
— Виходить, у нього смак кращий, ніж у тебе.
О, якби в цю хвилину вона могла глянути в дзеркало, вона б зрозуміла, який у мене чудовий смак!
— Мама хвора… — сказала Наташа. — Вона б зуміла їм пояснити.
— Що з твоєю мамою?! — вигукнув я. — Може, треба допомогти? Накажи мені, скажи тільки одне слово — і я зроблю все.
Наташа злякано подивилася на мене. І навіть відступила на крок.
— А чи ти сам здоровий?
— О, не смійся! — вигукнув я з погано прихованою гіркотою і образою. — Може, треба дістати ліки? Моя тітка працює в аптеці і завжди дістає…
— Мамі приписано тільки одні ліки: не хвилюватися, цілковитий спокій! Цих ліків твоя тітка дістати не зможе. Їх у нашому столітті просто не виробляють. Не виробляють!
Я подумав, що це вона неодмінно повинна записати до зошита!
"Якою наша Нінель прийде сьогодні в клас? — міркував я. — Мабуть, уже нікому не буде здаватися, що вона ось-ось засміється. Вона буде схвильована. Що нам тоді робити? Заспокоювати її? Ні, не можна. А що, коли вона буде спокійна, як ніколи?.."
Нінель Федорівна була точнісінько така, як раніш.
— Ми з вами маємо порадитися. Якось пізніше… — сказала вона. — Може, я в чомусь помилялася. До речі, і про стару дачу треба вже подумати. Я вам обіцяла. Подихаємо, погуляємо в осінньому лісі; Гліб буде нашим провідником.
"Ми поїдемо на стару дачу! Походимо по кімнатах, які описано в повісті… Я побачу стіл, за яким працював Гл. Бородаєв. Це так цікаво: адже ми з ним, можна сказати, колеги", — радісно думав я, не підозріваючи в ті щасливі хвилини, що страшна історія була вже зовсім близько, майже поряд…
"Куточка Бородаєва" в нашому класі вже не було. На стенді, що його приволік Принц Датський, влаштували виставку, присвячену Пушкіну: ми саме проходили його вірші. Вірніше, вивчали… Нінель каже, що "проходити" можна тільки повз що-небудь…
Гліб приніс мені з дому повість Гл. Бородаєва. І я прочитав її ще раз. А півсторінки просто-таки вивчив напам'ять:
"Ніхто не знав його ймення, ні, тим більше, по батькові й прізвища. Всі звали його просто Дачником. Це прізвисько якнайкраще відповідало його становищу тієї зими: він найняв наріжну кімнату на другому поверсі старої дачі, що єдиним вікном своїм виходила просто в сад. Дачник майже ніколи не залишав цієї кімнати.
А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям! Спершу вона явно загравала з Дачником; кокетувала сліпучим промінням, проникала до нього в кімнату студеним вітром, постукувала по шибках голими гілками… Та він не звертав на неї уваги, і вона озлилася: завіяла, засвистіла, загукала. Озлилися й сусіди по дачі: він не виявляв бажання розважити їх розмовою в монотонні зимові дні. Ніхто не бачив, що він їсть, що він п'є. Перед сном він прогулювався хвилин п'ятнадцять, не більше. Востаннє він прогулявся напередодні Нового року. Чули, як опівночі він піднявся в кімнату буркотливо-рипучими сходами. А вранці його не стало… Двері, що виходили просто на сходи, були замкнені зсередини. Вікно, що виходило просто в сад, було зачинено. На снігу — ніяких слідів. Дачник зник".
Так починалася повість. Потім, як я уже говорив, протягом трьохсот двадцяти трьох з половиною сторінок Дачника шукали слідчі, собаки й родичі, яких у нього виявилося страшенно багато.
Саме від них він, як з'ясувалося, й ховався на дачі: вони заважали йому щось винайти… "Він шукав спокою, — було сказано в повісті, — але не того, який знайшов. Хоча… Досі нічого не відомо. Пошуки тривають".
— Дідусь хотів далі… Продовження… Але він… Розумієш? — пояснив мені Гліб.
І ось ми мали вирушити на місце загадкової події. Авжеж, усе, про що розповідалося в повісті, виявляється, не було вигадкою, а сталося насправді. Про це сказав мені тієї самої неділі онук письменника. Він приховував це досі: думав, що ми не наважимося їхати просто на місце вчиненого злочину.
— Щодо тебе… я знав, що ти не… — сказав Гліб. — Ти — Детектив! А інші?..
— Іншим — ні слова! — сказав я.
Потім Гліб переказав мені ще новину, і вона на якийсь час збентежила мене: Нінель Федорівна захворіла.
— Нервовий розлад, — сказав я. — Довели!
— Ні-і — почав пояснювати Гліб. — Їй кімнату в новому будинку… Переїздила… І ось! Простуда… Зрештою, Нінель пообіцяла, що поїде за місто іншим разом; узимку, на лижах. Однаково усім одразу на дачу приходити незручно: все-таки там не музей. Адже там люди живуть…
Ми розмовляли в шкільній канцелярії, де всі члени літературного гуртка домовилися зібратися.
Я прийшов хвилин на тридцять раніше: мене брала нетерплячка. А гліб іще раніше.
— Чергова переказала… Ще вчора ввечері… Я заходив… — пояснив Гліб. — Нінель Федорівна їй… По телефону…
— А чому ж ти вчора не повідомив нас? Або хоча б мене одного?
— Боявся, що ви той… Не поїдете… Може, ми самі? Без неї? Га?.. Як ти гадаєш? Чи ні?.. Там можна дорозслідувати… Розкрити… Розумієш? Адже ти в нас Детектив!
Я поринув у роздуми. І в цьому стані перебував досить-таки довго. Доти, поки прийшли Наташа Кулагіна, Принц Датський з Покійником і Миронова.
Принц Датський просто з дверей повідомив:
— Сьогодні вранці спали на думку кілька рядків. Може, вам буде приємно?
Він простягнув аркуш із зошита Покійникові. Принц ніколи не читав своїх віршів сам: він соромився. Покійник голосно, співуче, наслідуючи справжніх поетів, продекламував:
День оцей для нас приніс удачу:
Ми ж давно хотіли бачить дачу!
І хоч хмари закривають небо,
Друзів Гліб веде, куди їм треба!
Через плач доїду і вітру сміх
Він везе до діда нас усіх!..
Добрий Принц урахував, що вже давно ніхто не прохав Гліба пригадати щось із життя його дідуся, читати листи. Давно вже ніхто не розглядав фотографій із сімейного архіву Бородаєвих.
Прослухавши вірші, Гліб якось ніби споважнів, обличчя його проясніло. Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що Гліб згадав ті дні, коли ним цікавилася вся школа.
Добрий Принц запропонував йому керувати нами, і Гліб одразу заговорив голосніше і впевненіше, ніж звичайно.
— Невідомо, чи ми поїдемо, — сказав він. — Нінель Федорівна захворіла.
— Що з нею? — спитала Наташа Кулагіна.
— Переїздила в новин будинок… І ось… Застудилася, — пояснив Гліб.
— Може, треба допомогти?
— Де ота вулиця? Де отой дім? — ліниво проспівав Покійник.
— Адреса?.. Її, мабуть, ніхто… — сказав Гліб. І додав твердо: — Не знає!
Він старався дотягати фрази до кінця: адже Принц назвав його нашим керівником.
— Поїдемо на дачу самі! — твердо сказав я, звертаючись одразу до всіх.
Поки не було Наташі Кулагіної, мене півгодини мучили сумніви. Та як тільки вона з'явилася, рішучість одразу опанувала мене:
"Не їхати не можна! Коли ще я зможу бути цілий день поруч неї? Сама доля буквально підсовує мені цю щасливу нагоду! Чи можу я відмовитися? А що, як я в її присутності і справді щось дорозслідую, розплутаю щось таке, чого недорозплутали слідчі й родичі? Вона зрозуміє, що своїм прізвиськом я завдячую не синій торбинці з галошами, а значно поважнішим причинам. І нарешті оцінить!.."
— Люблю грозу у раннім травні! — сказав Покійник. — Але в двадцятих числах вересня…
І він мляво кивнув на вікно.
— І ще невідомо, як Нівель Федорівна поставиться, — сказала Миронова. — Вона хотіла сама особисто погуляти з нами в лісі. Подихати!
— Нас там дуже… Я вчора ввечері по телефону… по міжміському… — сказав Гліб. І рішуче дотягнув: —… попередив, що ми сьогодні приїдемо!
— О-о, їхати чи ні — ось у чім питання! — вигукнув Принц Датський.
Тут пролунав телефонний дзвінок.
Гліб усе ще відчував себе нашим керівником і тому схопив трубку.
— Слухаю! Хто? Це ви, Нінель Федорівно? — Ніжна, оксамитова шкіра його обличчя вкрилася рум'янцем. — Так… Ми всі… Ось тільки не знаємо, їхати… — І він рішуче дотягнув: —… чи без вас не їздити?
І раптом Глібові очі спалахнули невимовною радістю. Гостра спостережливість підказала мені, що Нінель каже йому щось приємне.
І незабаром я зрозумів, що саме.
— Так, розумію… Гаразд, ми поїдемо. Якщо ви дозволяєте… Передати трубку Алику?
Я вихопив трубку. Вона була трошки вологою: так Гліб хвилювався.
— Слухаю вас, Нінель Федорівно! Ах, ангіна? Добре, я поможу Глібові. Обіцяю вам! Спасибі, що довіряєте!
Мені хотілося, щоб Наташа Кулагіна з моїх відповідей зрозуміла: Нінель Федорівна саме мене попрохала допомогти Глібові, саме мені сказала, що довіряє. Почуття законної гордості сповнило моє серце!
— Яка у вас температура? — крикнув я весело: у мене був чудовий настрій. Але одразу ж схаменувся і з тривогою додав: — Сподіваюсь, що невисока?
— Тридцять вісім і п'ять, — сказала вона й повісила трубку.
— Ми повинні виправдати довіру, — промовив Гліб чітко й голосно.
— Га? Ти гадаєш? — пробурмотів Покійник.
— Тепер уже треба їхати, — сказала Миронова. — Якщо вона сама подзвонила!..
— Слухайте всі уважно! — скомандував Гліб. — Електричка йде о дев'ятій п'ятнадцять. Усі — за мною, щоб не загубитися. Не відставайте! Куди я, туди і ви!..
— Ти сказала якось, що слава виліковує від несміливості й сором'язливості, — прошепотів я Наташі уже у вестибюлі. — Правильна думка! Гліб знову вилікувався!..
— Дуже шкода, — сказала Наташа.
Ми вийшли на вулицю.
А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям!..
Погода була чудова! Лив дощ, вітер шмагав обличчя, земля розкисла й хлюпала під йогами… "Це створює потрібний настрій! — думав я. — Адже ми їдемо не розважатися, а на місце загадкового злочину!"
— Пушкін любив осінь, — сказав змоклий Покійник. — Дозвольте запитати: за що?..
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
який ставить нас буквально на поріг страшної історії
Поки ми їхали електричкою, погода зіпсувалася.