Зараз же йди вчити уроки!
— Та я вже їх вивчив…
— То вчи нові!
Вишенька слухняно йшов учити нові уроки. Щодня він учив стільки уроків, що прочитав уже всі книжки, які були в замку. Але коли графині бачили в його руках книжку, то лаяли його ще дужче:
— Негайно облиш книжку, малий негіднику! Ти порвеш її!
— Але як же мені готувати уроки без книжок?
— Вчи напам'ять!
Бідолашний Вишенька зачинявся у своїй кімнаті і вже без книжок, напам'ять, учив, учив, учив. Від такого життя голова його весь час про щось думала, думала, поки починала боліти. Тоді графині гримали на нього ще дужче:
— Ти надто багато думаєш і від цього тільки хворієш! Ану перестань думати, то менше грошей ітиме на ліки!
Як бачите, що б не зробив бідолашний Вишенька, графині за все його тільки лаяли. І зрештою він уже не знав, як йому ступити, щоб його не лаяли, і почував себе зовсім-зовсім нещасним.
У всьому величезному замку він мав тільки одного друга. То була служниця графині Меншої — Полуничка. Вона жаліла цього бідолашного хлопчика в окулярах, якого ніхто не любив. Вона була з ним лагідна, а вечорами, коли він лягав спати, приносила йому чогось солоденького.
Але цього дня усе солодке з'їв за вечерею барон Апельсин. Герцогові Мандарину теж кортіло поласувати. І він, щоб випросити солодкого у графинь, вискочив на самий вершечок височенного буфета і звідти заверещав:
— Ой, рятуйте! Держіть мене, бо я кинуся стрімголов!
Та цього разу верещання нічого не допомогло герцогові. Барон Апельсин з'їв усе солодке і оком не моргнув.
Синьйора графиня Менша впала перед ним на коліна і, гірко плачучи, благала свого любого родича не губити себе. Звичайно, щоб його ублагати, треба було пообіцяти йому якийсь подарунок, та у неї вже нічого не залишилося.
Зрештою, герцог Мандарин зрозумів, що тут уже нічого загарбати, потроху втихомирився і зліз додолу. Йому допомагав злазити барон Апельсин, обливаючись з натуги трьома потами.
Саме в цей момент синьйора Помідора сповістили про те, що таємниче зникла хатина кума Гарбуза. Не довго думаючи, синьйор Помідор послав скаргу принцові Лимону з проханням негайно прислати до села загін поліцаїв Лимончиків.
* * *
Лимончики прибули до села наступного дня і одразу ж зробили лад. Вони просто обійшли хати й арештували всіх, хто трапився їм під руку.
Нічого й казати, що вони арештували також майстра Виноградинку.
Той ішов за ними, незадоволено буркочучи собі щось під ніс, бо поліцаї не дозволили йому взяти з собою шило, яким він звик чухати потилицю.
— Брати до тюрми зброю заборонено, — суворо сказали вони майстрові Виноградинці.
— А чим же я чухатиму собі потилицю, коли мені треба буде про щось подумати? — спитав він.
— Коли захочеш — скажи тільки начальникові, і він так почухає тобі потилицю, що більше не захочеш.
Довірливий Виноградинка і справді сказав начальникові поліцаїв, що йому хочеться почухати потилицю, і тут-таки один із поліцаїв оперіщив його шаблюкою.
Лимончики арештували й скрипаля Грушу. Йому дозволили взяти з собою тільки скрипку і свічку.
— А для чого тобі свічка? — спитали його Лимончики.
— Моя дружина поклала мені свічку в кишеню, бо в тюрмі дуже темно.
Коротко кажучи, Лимончики арештували майже всіх на селі. На волі залишили тільки синьйора Гороха, адже він був адвокат. Кума Часника вони просто не запримітили. А він зовсім і не ховався. Сидів собі спокійнісінько на балконі, його вуса були прив'язані до двох цвяхів, і на них сушилася білизна. Лимончики подумали, що то кілок з начепленими мотузками, і пішли собі далі. Арештований кум Гарбуз ішов собі за Лимончиками і, як завжди, сумно зітхав.
— Чого це ти так часто зітхаєш? — суворо запитав його начальник.
— Як же мені не зітхати? — відповів той. — Увесь свій вік я тільки працював і збирав зітхання. Так от тепер у мене й зібралося їх багато-багато тисяч. Треба ж якось пустити їх у діло.
З жінок арештували саму куму Диньку. А що вона не хотіла йти до тюрми, то поліцаї просто покотили її до самої тюрми. Вона ж була така кругленька, справжня динька!
Та хоч як хитрували поліцаї, а Цибуліно вони не знайшли, хоча він і не ховався. Сидів собі на паркані разом із дівчинкою, яку звали Редисочкою, і дивився на них.
Поліцаї навіть спитали у них, чи не бачили де поблизу небезпечного бунтівника, на ім'я Цибуліно. А вони відповіли, що Цибуліно сховався під кашкетом у їхнього начальника. І регочучи втекли.
Того ж таки дня вони пішли до замку в розвідку. Цибуліно вирішив будь-що звільнити в'язнів, і Редисочка взялася йому допомагати.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Вишенька порушує накази синьйора Петрушки
Графський замок стояв на горі посеред величезного парку. На хвіртці висіла дощечка з написом на однім боці: "Входити заборонено", а на другім: "Виходити заборонено".
Перший напис був для сільських дітей, щоб їм не заманулося перелізти через ґратчасту огорожу і бігати по парку. Другий напис забороняв Вишеньці бігати гратися до сільських дітей.
І от через ці написи бідолашний Вишенька гуляв по парку сам-самісінький. Він обережно ходив по алеях і весь час думав, коли б не наступити на клумбу і не потоптати квітів.
Його вихователь, синьйор Петрушка, усюди почіпляв дощечки з написом про те, що Вишеньці дозволено і що заборонено.
Біля басейну з золотими рибками висів напис:
"Заборонено Вишеньці занурювати руки в воду".
Був тут іще і такий напис:
"Рибкам заборонено розмовляти з Вишенькою".
А посеред квітів на клумбах стирчали таблички з таким написом: "Заборонено Вишеньці торкати квіти, бо йому не дадуть цукерок".
Або таке: "Вишенько, не бігай по траві, бо за це муситимеш написати дві тисячі разів слова: "Я неслухняний хлопчик".
Всі ці написи придумав синьйор Петрушка, домашній вихователь Вишеньки.
Одного разу Вишенька попрохав у своїх вельмишановних тіточок дозволу ходити до сільської школи. Йому так хотілося бути разом з тими дітьми, які щодня бігли зі школи, весело пустуючи по дорозі.
Синьйора графиня Старша вжахнулася:
— Хіба ж можна, щоб хлопчик графського роду сидів за однією партою з селянськими дітьми?! Ніколи!
А синьйора графиня Менша ще додала:
— Парта сільської школи не гідна, щоб до неї торкалися навіть штанці графського сина!
Тоді для Вишеньки найняли домашнього вчителя — синьйора Петрушку. Його звали так, бо він завжди несподівано вискакував, мов Петрушка у ляльковому театрі. Бувало, Вишенька задивиться на муху, яка залізла до чорнильниці, щоб теж навчитися писати. І вже синьйор Петрушка тут як тут. Висякає свого носяру у величезну картату хустку та й починає нудним голосом:
— Хай начуваються ті хлопчаки, які забувають учити і дивляться на мух! З цього починаються усі злочини! За першою з'явиться друга муха, потім третя… четверта… Потім ці погані хлопчаки витріщають очі на павука, потім на кішку, на всіх інших тварин і зовсім забувають вчити уроки. А хто не вчить уроків, той не може стати добропорядним хлопчиком. А хто не стане добропорядним хлопчиком, той не стане добропорядною людиною, той попаде до тюрми. Отже, Вишенько, якщо не хочеш до тюрми, — не дивися на муху.
Іншого разу, тільки-но Вишенька візьме альбом щось намалювати, аж гульк — синьйор Петрушка. Висякає свого довгого носяру і почне:
— Хай начуваються ті хлопчаки, котрі марнують час на малювання якихось нісенітниць. Що з таких хлопчаків вийде, коли вони повиростають? У кращому випадку з них вийдуть малярі. Тобто ті брудні, кепсько зодягнені бідняки, які день у день мазюкають по стінах і через це кінчають тюрмою, як того і заслуговують! А хіба ти, Вишенько, хочеш кінчити тюрмою?
Боячись тюрми, Вишенька уже й не знав, за що йому треба братись.
На щастя, інколи синьйор Петрушка не вискакував нізвідки, бо любив поспати, а то й посидіти годинку за пляшкою виноградної горілки. Тільки в цей час Вишенька бував вільний. Але й тоді синьйор Петрушка умудрявся нагадувати про себе за допомогою всюди розвішаних написів. Це давало йому змогу зайву годинку поспати. І він був певен, що в цей час його учень смирненько гуляє в парку і засвоює його повчання.
Та коли Вишенька проходив повз ці таблички, він навмисне знімав окуляри, щоб не бачити нудних написів, і міг спокійнісінько думати про що завгодно.
Саме цього дня Вишенька безтурботно і вільно гуляв по парку і раптом почув, що його кличе якийсь тоненький голосочок:
— Синьйоре Вишенько! Синьйоре Вишенько!
Вишенька озирнувся і побачив за огорожею хлопчика одних з ним років. Хоча хлопчик був бідно одягнений, та його личко було дуже веселе і симпатичне. З ним була дівчинка років десяти, з кіскою, що стирчала догори і скидалася на хвостик редиски.
Вишенька чемно вклонився їм і промовив:
— Добридень, синьйори! Не маю честі вас знати, та залюбки з вами познайомлюсь.
— То чого ж не підходите до нас ближче?
— Не можу. Ось цей напис забороняє мені розмовляти з сільськими дітьми.
— То ми ж сільські діти, і ви вже з нами розмовляєте!
— Ну, то я підійду ближче!
Вишенька був боязкий і занадто вихований хлопчик, та у вирішальний момент міг діяти сміливо. Так і тепер: він рішуче пройшов просто по траві до огорожі.
— Мене звуть Редисочка, — сказала дівчинка. — А це — Цибуліно.
— Дуже приємно, синьйорино. Дуже приємно, синьйоре Цибуліно. Про вас я вже чув.
— Від кого?
— Від синьйора Помідора.
— Ну то, напевне, про мене він не сказав нічого хорошого.
— Звичайно. Саме тому я й подумав, що ви дуже милий хлопчик. Бачу, що я не помилився.
Цибуліно усміхнувся:
— От і добре! Тоді навіщо нам так церемонитися і говорити "ви", наче старі дворяни? Давай будемо на "ти".
Вишенька згадав про напис на дверях кухні: "Нікому "ти" не говори!" Цей напис почепив його вчитель, коли застав Вишеньку за дружньою розмовою з служницею Полуничкою. Тепер Вишенька насмілився порушити цей наказ.
— Згода! Будемо на "ти"! — сказав він. Редисочка страшенно зраділа:
— Ну що я тобі казала, Цибуліно? Бачиш, який милий хлопчик Вишенька!
— Дякую вам, синьйорино, — чемно вклонився Вишенька, потім почервонів і просто сказав: — Дякую, Редисочко!
І всі троє весело засміялись. Спершу Вишенька тільки ледве усміхався куточками рота, бо пам'ятав наказ синьйора Петрушки, який забороняв сміятися чемним хлопчикам, а потім побачив, як щиро регочуть Цибуліно й Редисочка, і сам зареготав на все горло.
У замку ніколи не чули такого веселого і щирого сміху.