Тут були промови на будь-яку тему: повчальні, зворушливі, розважальні, але всі від початку до кінця сповнені брехні. Секретар розгорнув теку, витяг звідти списаний аркуш і прочитав заголовок.
— "Промова про те, як виростити рисову кашу".
— Ні, ні, не треба нічого про їжу. А то ще в когось розгуляється апетит, і він мене неохоче слухатиме.
— "Промова про винахід коників-гойдалок", — прочитав ще один заголовок секретар.
— Оця, мабуть, піде. Всім-бо відомо, що коники-гойдалки винайшов я. Поки я не став королем, про них ніхто й не чув.
— Ваша величносте, у мене є ще одна промова — про колір волосся.
— Чудово! Оце саме те, що мені треба! — вигукнув Джакомоне, погладжуючи свою перуку. Він схопив аркуш із текстом промови й вибіг на балкон.
Поява його величності викликала щось схоже і на грім оплесків, і на гучний регіт. Багато хто з недовірливих придворних розцінив це як відвертий посміх і ще дужче пройнявся підозрілою настороженістю. Проте Джакомоне сприйняв цей гам за схвальні оплески і, подякувавши своїм підданим радісною усмішкою, заходився читати промову.
Не сподівайтеся, що ви зможете повністю її тут прочитати. Ви все одно нічогісінько б у ній не втямили, бо про все там говорилося навпаки. Покладаючись на пам'ять Джельсоміно, я вам коротко перекажу її зміст.
Ось приблизно те, що сказав король Джакомоне:
— Що таке голова без волосся? Це сад без квітів.
— Славно! — закричали з юрби. — Слушно! Це правда! Оте "слушно" змусило насторожитися навіть найменш підозріливих придворних. Проте Джакомоне спокійнісінько вів далі:
— Поки я не став королем цієї країни, люди у відчаї виривали в себе волосся. Вони один за одним лисіли, а перукарі ставали безробітними.
— Славно! — крикнув хтось у юрбі. — Хай живуть перукарі і хай живуть перуки!
Джакомоне на мить отетерів. Отой натяк на перуку зачепив його за живе. Але, відігнавши підозри, він заговорив знову:
— Громадяни, зараз я вам розкажу, чому волосся оранжевого кольору гарніше за волосся зеленого кольору.
Цієї миті один із придворних смикнув Джакомоне за рукав і прошепотів йому на вухо:
— Ваша величносте, стряслося щось жахливе.
— Що таке? Кажи!
— Спочатку пообіцяйте, що не накажете відрізати мені язика, якщо я скажу правду.
— Обіцяю!
— Хтось понаписував на стінах, що ви носите перуку. Через те люди й сміються…
Це так подіяло на Джакомоне, що він випустив із рук аркуші своєї промови. Вони полетіли над юрбою і кінець кінцем опинилися в руках у хлопчаків. Якби королю сказали, що горить його палац, він, мабуть би, менше розізлився. Джакомоне наказав жандармам негайно очистити майдан від людей. Потім звелів відрізати язика тому придворному, який з'ясував, чому сміються люди, і сповістив королеві прикру новину. Бідолаха згарячу став благати, щоб йому залишили язик. Він геть забув, що треба було просити залишити йому носа. Тоді, принаймні, йому одрізали б носа і залишили язика. Та Джакомоне на цьому не вгамував своєї люті. По всьому королівству було розіслано наказ, у якому обіцялося сто тисяч фальшивих талерів тому, хто назве людину, котра скривдила його королівську величність. А на майдані перед королівським палацом, біля підніжжя колони, було споруджено гільйотину, щоб відрубати голову зухвалому писаці.
— Лелечко! — вигукнув Шкандибчик, задкуючи по колоні, щоб його не було видно, і помацав себе за шию. — Я не знаю, як мовою брехунів називається страх, але якщо його називають сміливість, то я зараз відчуваю себе страшенно сміливим.
З обережності кіт скрутився клубочком і цілісінький день пролежав на своїй схованці. Надвечір, остаточно переконавшись, що уникне небезпечних зустрічей, він спустився по колоні, сто разів оглядаючись на всі боки, перш ніж зробити кожен наступний крок. Коли він торкнувся землі, його задні лапи хотіли відразу ж дременути. І ось цієї миті він раптом відчув, як у нього приємно засвербіла передня права лапа.
— От тобі, знову починається, — промуркотів Шкандибчик. — Треба мені, мабуть, аби перестало свербіти, написати ще щось неприємне на згадку королеві Джакомоне. Звісно ж, коли я народився з малюнка, то все життя мені доведеться тепер писати. Але я не бачу тут жодної стіни. Та дарма. Напишу он там.
І своєю лапою з червоної крейди він надряпав на сокирі гільйотини нове послання королеві Джакомоне:
ТЕПЕР ПРАВДА ВСІМ ВІДОМА:
"ГОЛОМОЗИЙ ДЖАКОМОНЕ!"
Як тільки було закінчено напис, свербіти враз перестало. Проте Шкандибчик із занепокоєнням помітив, що його лапа покоротшала на кілька міліметрів.
— Мені й так уже бракує однієї лапи, — пробубнів він, — а якщо я писатиму, то й друга зітреться. Як же я тоді ходитиму?
— Ось зараз я тобі допоможу, — почув він голос у себе за спиною.
Якби йшлося тільки про голос, то Шкандибчик міг дременути. Але той голос мав ще й довгі руки та чіпкі пальці, які не давали йому вирватися. Ці руки, пальці й голос належали немолодій уже, сухорлявій і суворій на вигляд синьйорі, що мала майже два метри заввишки.
— А-а-а… Тітка Кукурудза!
— Авжеж, це я, — просичала стара синьйора, — і я візьму тебе з собою. Я тобі покажу, як цупити їжу в моїх котів і писати крейдою на стінах!
Шкандибчик спокійно дав себе загорнути в накидку тітки Кукурудзи, тим паче, що з брами королівського палацу вже виткнулося кілька жандармів.
"Добре, що тітка Кукурудза нагодилася першою, — подумав він. — Краще вже бути в її руках, аніж у лабетах Джакомоне".
Наш шкандибчик марно час не гає — він котів-приблуд нявкати навчає
Тітка Кукурудза принесла Шкандибчика додому і пришила його до спинки м'якого крісла. Авжеж, саме пришила голкою й ниткою, як ото пришивають рисунок на скатерку, коли хочуть її вишивати. А щоб, бува, не розійшовся шов, вона зав'язала подвійний вузлик і аж тоді відірвала нитку.
— Тітко Кукурудзо, — весело мовив Шкандибчик, — ви хоча б узяли сині нитки, вони більше пасують до кольору моєї шерсті. Ці оранжеві просто жахливі, вони нагадують мені перуку короля Джакомоне.
— Нас не цікавлять зараз перуки, — урвала його тітка Кукурудза. — Найголовніше, щоб ти був пришитий і не втік, як учора. Ти рідкісна тварина, і я чекаю від тебе великих справ.
— Я ж тільки кіт, — скромно зауважив Шкандибчик.
— Ти кіт, який нявкає. А таких зараз мало, точніше, їх зовсім нема. Коти почали гавкати, як собаки, і, звісно, у них це кепсько виходить, бо вони народилися не для цього. Я люблю котів, а не собак. У мене їх дома аж семеро. Вони сплять на кухні під раковиною. Щоразу, коли вони відкривають рота, мені хочеться затулити вуха й тікати з дому. Я разів сто намагалася навчити їх нявкати, але вони не слухаються мене.
Шкандибчик почав пройматися симпатією до цієї старої синьйори, яка, без сумніву, врятувала його від жандармів і якій уже в печінках сидять гавкучі коти.
— Та хоч би там як, — вела далі тітка Кукурудза, — розмову про котів ми відкладемо до завтра. Сьогодні ввечері ми зробимо інше.
Вона підійшла до мініатюрної шафки і витягла з неї книжку.
— "Трактат про чистоту", — прочитав її назву Шкандибчик.
— А зараз, — мовила тітка Кукурудза, зручніше вмощуючись у крісло навпроти Шкандибчика, — я прочитаю тобі цю книжку від першого розділу до останнього.
— А скільки в ній сторінок, тітонько?
— Не багато, всього вісімсот двадцять чотири разом із змістом, який я, хай уже так, не буду читати. Отож-бо слухай: "Розділ перший. Чому не слід писати своє ім'я на стінах. Ім'я — річ важлива, і ним не можна розкидатися. Намалюйте гарну картину і можете поставити під нею свій підпис. Створіть гарну статую, і ваше ім'я буде на п'єдесталі. Сконструюйте гарну машину, і ви матимете право назвати її своїм іменем. Тільки люди, які не роблять нічого доброго і не мають місця, щоб поставити своє ім'я, пишуть його на стінах".
— Я цілком із цим згоден, — озвався Шкандибчик. — Але ж я писав не своє ім'я, а короля Джакомоне.
— Помовч і послухай: "Розділ другий. Чому не слід писати на стінах імена своїх друзів".
— У мене тільки один друг, — сказав Шкандибчик, — та й того я загубив. Я не хочу слухати цього розділу, бо мені буде дуже сумно…
— Але тобі хоч-не-хоч доведеться його вислухати, адже ти все одно не можеш рушити з місця.
Цієї миті теленькнув дзвінок — і тітка Кукурудза підвелася, щоб відчинити двері.
Зайшла дівчинка років на десять. Що це справді була дівчинка, можна було здогадатися з "кінського хвоста", зав'язаного в неї на потилиці. У всьому іншому вона нічим не відрізнялася від хлопця: була в джинсах та в картатій ковбойці.
— Ромолетта! — вигукнув здивований Шкандибчик. Дівчинка глянула на нього, намагаючись пригадати.
— Де ми з тобою бачилися?
— Ну як же, — вів далі Шкандибчик, — адже ти майже моя мама. Хіба мій колір нічого тобі не нагадує?
— Нагадує,— відповіла Ромолетта, — шматочок крейди, який я колись узяла з ящика біля класної дошки.
— Узяла? — спитала тітка Кукурудза. — А вчителька знала про це?
— Я не встигла сказати їй про це, — пояснила Ромолетта, — бо відразу пролунав дзвінок на велику перерву.
— Чудово, — мовив Шкандибчик, — отже, мене можна вважати сином того шматочка крейди. Тим-то я освічений кіт — умію розмовляти, читати, писати й рахувати. Звичайно, я був би тобі вельми вдячний, якби ти намалювала мені всі чотири лапи. Проте я й так задоволений.
— Я теж дуже рада знову побачити тебе, — всміхнулася Ромолетта. — Уявляю, скільки новин ти мені розповіси.
— Усі, бачу, вдоволені, крім мене, — втрутилася тітка Кукурудза. — Вам обом не завадить повчитися того, про що пишеться у цій книжці. Ромолетто, сідай сюди.
Дівчина присунула ближче крісло і, скинувши черевички, вмостилася в ньому з ногами. Тітка Кукурудза заходилася читати третій розділ, у якому пояснювалося, чому не можна писати на стінах образливих для перехожих слів. Шкандибчик і Ромолетта слухали з великою увагою. Бідолашному котові, пришитому до крісла, нічого іншого не лишалося, а Ромолетта робила це не без певних хитрощів, про які ви невдовзі дізнаєтесь.
Дійшовши до десятого розділу, тітка Кукурудза стала позіхати. Спочатку вона робила це двічі на кожній сторінці, потім запозіхала частіше: три, чотири рази на кожній сторінці, далі по разу на кожному рядку… на кожному слові… Нарешті вона позіхнула так солодко, що, коли закрився рот, водночас із ним заплющилися й очі доброї старої синьйори.
— Отак завжди, — пояснила Ромолетта, — дійде до середини книжки і засинає.
— А що ж тепер нам? Чекати, поки вона прокинеться? — запитав Шкандибчик.