заходить у довгий тунель, у гору
(неначе нитку у голку протягує)
думки вдаряють у голову –
хвощем, полином, бузиною,
плакучими вербами, м'ятою,
написом-тінню, глечиком з хмари,
і фабрика вигулькує раптом,
сховавшись за димарями
регістром труб бронхіальних…
І знову – підкладка зі скелі
в тонкому пальто на сцені,
далекі птахи – у небі.
Але всередині, в напівтемряві,
витає неначе героїну наркотик:
купе тут плюшеве, мармеладне,
фігура жінки – стає солодкою,
і чоловік перевтілився в тінь,
без втіхи лежатиме він, без надії,
під жорстоким сонцем її краси,
котра найбільше світиться там,
де, ох, виділяються всі її зваби…
Навпроти сиділи двоє старих,
сховавшись в тіні, немовби вони
притиснули вуха до димарів,
відчувши сажу старих почуттів.
А потім хлопчик, котрий вже звик
смоктати цукерку свого виховання…
Ні, він зовсім не з глушини!
Він народжений згідно кохання,
точно розрахований витвір батьків!
Сидить на сидінні якийсь набурмосений,
свій палець великий тримає у роті,
коли ж до тунелю поїзд зайшов,
неначе диво на нього найшло
він встав і від зміни вирячив очі,
і запитав у матері раптом:
"Мамо, це фільм уже починається?"
(Так до світла щодня прагне ангел!)
А ти? Ти знову у себе пірнаєш,
спочатку на противагу того,
і відцентрової сили грому,
а потім – прагнеш до рівноваги
моторів сну, моторів безсоння,
не забуваючи у повсякденні
підніматися на поверхню,
готовий кинутись до роботи,
бувши пророком окремих моментів,
брехні в церковній секуляризації,
котра так сильно, як ще ніколи,
проти духовності повертається.
VIІ
Поїзд нарешті дочовгав свій шлях…
Там он могили, знаний костел…
на мене числом анонімних імен,
і стало мені так добре, на жаль!
На жаль? Та ні! Нехай би жили
ті мертві, що кров колись з нас пили,
проте ніколи не перелили
кров із наповнених святістю чаш,
які нас рятують, рятують нас…
Хотіли б прийти сюди за повітрям
щоб показати, які вони світлі.
Неначе той пес. А вітер…
На фронтоні цвинтаря – образ
того, хто ходив колись босим.
Тут був своєрідний ломбард,
в якому терпляче чекали,
що Бог їм за все заплатить…
Сьогодні лише суєта відчувається,
могили провалюються крізь землю,
йде по ним протяг дохристиянський
з фатальною тріщиною посередині…
Даремно хтось метушиться в житті,
начищає латунь задоволення
зигзагоподібних своїх хребтів…
Собаки щось чули, вили пророче.
Щось чули і злісно так вили
на чистилище душ у тисняві,
і на кроки малі, і на милі,
ритми спекуляцій плісняви
стрясали місяць в його узорах…
Запах каміння… А потім саду…
Ох, де ми є, коли ми разом
з подивом скажем: ми тут, ми тут?
І де ті дерева і де ті сосни?..
Ось її дім!.. Хвилюються штори…
Дзвонити?.. Чекати?.. Чи у цій тайні
натиснути на педаль газу
пульсу, що заперечує удари?
Ще хвилинку!.. Аби продовжити
те задоволення!.. Нехай не згасає,
вже там, де тільки воля була,
одне тремтіння в душі відчуваєш –
у вічнім своїм божевіллі, в екстазі…
Що вона робить? Спить? Та ні,
лампа золотом на неї світить,
в той час, коли нова Цвєтаєва
зачаровує її своїм новим віршом –
і душа від вірша того здригається,
щоб зрозуміла, щоб зрозуміла,
та тільки не ті телеграфні знаки,
що хтось знадвору несміло показує.
Я вже хотів… Ні, ой, ще ні!
Наді мною тополь без привітання,
штовхає мене до гри божевілля
рожевий квиток до місця призначення,
щоб я відчув той старий паркан.
Рух ентузіазму – міра яскравості
слів, від яких навіть ангел злітає,
хотів бути більше, ніж просто часом,
хотів бути більше, ніж арія –
і шукав у скульптурі той рівень,
якусь земну ідеальність,
котра б заволала: Маріє!..
І мовчав би потім, мовчав би…
VIІІ
Сон я тоді – не розфарбував.
Емоції інших готують основу.
У вікно не стукне легенький камінь,
в календарі не скрипнуть вже сходи…
Розпач тягнеться легким гулом,
неначе гірського ведмедя оди,
котрий скидає свої скороходи,
опускаючи ноги в холодну воду
з бурчанням живота на світанні…
Потім на мандри схожі метафори,
неначе вірш якийсь без причини,
мене заманюють до прославляння
іншого краю, іншої днини.
Тільки за місяць, може, за два,
коли я ходив, всюди блукав,
відчув, нарешті, що горе я втратив,
здобув собі лікувальний пластир,
коли зайшов в той гостинний дім.
Луна відбивалася в коридорі,
квіти в кутку – бузкового кольору,
внутрішня сила на мене повіяла,
що мила усім, і навіть – ізгоям.
Це сила речей, сила – постійна,
що ніжним валом на нас котиться,
і змушує згадувать про основи,
навиворіт вивертає спогади.
Але основи вже не повторяться,
бо ти пізнав і інше життя,
в якому ти уже подорослішав,
минуле не вернеш, ти не дитя,
ніколи не вернеш, ніколи знову…
Нічого тобі не допоможе
пізнать насолоду, жінку, себе,
і доля м'яке не постелить ложе…
Хто скаже "совість", той скаже і "горе"!
Бо якщо у житті ти граєш нечисто,
кисень чудес закінчиться швидко,
пломінь його – почне тріпотіти
і гасне, і гасне чужими мріями.
Та в дитинстві час не був часом,
коли вранці скидав ти ковдру,
і прояв деміурга всередині нас
зафіксовував чистий образ
первісного незнання…
Воно ні до чого ще не звикло,
але хотіло б кудись проникнути,
дізнатись, чи хитається зуб зміїний
і чи шумить море в мозку у риби…
Час не був тоді часом, але ти зміряв
міркою смерті, на яку не чекав…
І можливо саме через ті свої дні
ти ніколи не хотів нове вбрання.
Був ти в лексичному сп'янінні
і душа твоя, активно-пасивна,
коли зяяло падіння Персеїд,
розсіялась в електродах серпня,
і ти не мав тоді ніяких проблем!
Жасмин розцвів, його аромати –
як стіна сперми… Хотів померти
нотним списком крокуючих тіл,
тих, котрі розганяють пітьму…
І ти, як той, хто мріяв думками,
піднявся вгору і йшов все далі,
а потім, чутливий до них обох,
кинеш назавтра лівшею камінь,
що швидко зникає у грошах…
Як заклинання, на стінах горіли
малюнки жіночого лона,
що всередині тайною тліли
й постійно будили сором
тваринним потягом рептилій,
підсвідомістю емоцій… Але
там, у небі, до пташиного рівня
моноплан Фармана вже злітає
й "перебуває там більше години"…
Нам цього досить, інакше ми тіні,
Як добре, що хтось може живитися
гелієм ентузіазму – до дії.
Тоді, як той, хто питає уважно,
вже зрозуміє (бажано раніше),
що той, хто має легше життя,
ніколи не досягне життєвого дна,
ніколи, ох, ніколи, ніколи більше,
де Бог нам скаже в прекрасну мить:
"Вгадайте, в якій руці я тримаю
вірш, що завжди є актуальним,
хоча картина й не має рами?"
Ні, той потік емоцій спадає,
бо з холодних глибин Марена,
виринає, повільне встає
і голодне серце, як камінь, дає…
Це була перша наша зустріч
зі світом великих, з дорослими.
Вони завмерли, неначе в броні –
за ними фанатично йшов кожен.
І в душах їхніх зростала власність,
і від убивств вони тільки зблідли,
навіть якби вони з'їли ангела,
лайно б своє – продати зуміли,
як амулет чародійної сили.
Чи знаєш ти, що за Гераклітом,
нас кара чекає у підземному світі,
не стане, крім нюху, у нас нічого?..
Але досить про це, питання закрито,
уже достатньо вам моїх спогадів!
Чому я маю берегти вашу душу?
Красу свою – я погано приховував,
її – роз'їдали гіркі мої сльози,
і не хотів про дитинство я згадувать,
неначе вертатись до того часу!
І не так, як той, хто живе дуже тяжко
і весь завмирає в своєму програші,
і хоче зробитися чарівником –
формує фантом молодий дівочий…
Та як їй сказати, що я – вже тут?
Ох, мушу ледь-ледь кашлянути:
як гість нічних пропозицій серця,
котрий не знає, як діяти вдень.
IX
І як ця жінка змінила мій поступ!
І як від ніжності своєї відмовитись,
коли хочеш вирвати її із серця,
виникає надзвичайна ситуація –
зухвала, як колись, і інша, і та ж!
Ми в бібліотеці… І Мелюзина
співає партію в келиху вина,
потім мій погляд зачудовано скаже,
погляд промовить: "Ти пам'ятаєш?..
…Темрява віє на мене плямами,
коли ти разом зі мною буваєш,
панчохи спустились твої до низу,
від крему трішки вони забруднились…"
Я є, і мене немає… Та ти
постійно є і будеш в сотий раз
столітній стіл цей накривати.
Твоя присутність така проста,
вона є зараз, вона жива!
Мені шепочеш: "Дивись: це води,
насправді менші, ніж твої оди,
та кожен образ нашого світу
в цих водах може швидко змінитись,
так чи інакше, менше чи більше…
Бо це кохання, а це – моє тіло
і груди, до яких ти хотів притулитися,
коли збожеволіла твоя інтуїція!"
Ти – ангел, що світлою своєю рукою
старі прийоми гостинності знаєш,
посуд чистиш хвощем-травою,
і на берег кофеїну яскравого
кошик з цукром вчасно поставиш.
Ти – довіряєш всьому, і сама
майже все знаєш про це життя:
що поряд з трояндою бувають і драми,
відчуваю тебе – як сторони вази!
А вірш! Як він любить в похмурий час
сховатись у ніжність твоєї шиї!
І як ти ростеш, коли виступаєш
в ряду молодших сестер поезії!
І ми йдемо через гай… Туман
стишує наші гаркаві кроки,
і наче десь з-під землі вирина
ледь чутний комариний голос,
і в цьому невидимому спокої
лікті наші на мить зводяться…
Мороз змішує гіпс для лиття,
і чорнильні олівці тихо мріють
створити нову картину із квітів.
Грім світових детонацій слабне,
дзижчить, як блоха у вусі баби,
і карбольний запах вокзальних днів
гостро відчувається в ніздрях краба.
Бо там лежить місто, люди якого
тягнуть свій жереб, і – випадковий,
бажаючи при цьому мати правду…
Мати правду! Які ж потрібно зусилля,
щоб не допустити подвійного рабства!
Коли правду пронизує голка журби,
ми вставляємо в штучному блиску
нову грамофонну пластинку
виправдань і брехні, і в галасі тому
ніхто не запитує, що таке – доля,
і чим заповнити її порожнечу,
коли в ній немає уже нічого,
крім суму, суму без задоволення.
Що вони не бачать чи не розуміють,
те просто ненавидять (або бояться).
Це ті, що в темряві, ті, що сліпці,
вони не ходять з ножем у руці,
як вороги, що не вміють жаліти!
Але даремно бунт грає повстання,
даремні перегони, доглянуті стайні,
чи клятви, коли Бог вигнаний з раю!
Допоки наш світ і світ ідеальний
будуть протистояти один одному,
не буде ніколи тут миру та спокою,
такого миру, де б усе – розцвітало,
правдивого миру, миру справжнього.
Іди, люба, йди далі!... Поглянь на щоку,
маєш всі задоволення від свого туману.
Чарівності твоїх підборів
заважають тільки волога чи тепло,
чи сніжинка, що падає в нічого…
Веди мене далі, твою молоду появу
з трагічної мікро-Плеяди
я відчуваю на дотик, ти тут завжди,
найреальніша з усіх божих ескізів!..
Хотів би я забути цей світ спазмів,
світ, що хворий на надлишковий тиск,
і крик продавців лікувальних п'явок,
крик, який неможливо полікувати.
Нехай забуду, хоча б на мить,
як невідомі страхи змінюють
наші душі якимись фантазіями.
Тримоторні їх тремтіння
нас павутиною обплутують
і висмоктують, висмоктують…
Сюди до мене, прості гаї,
озера, криниці чисті,
поплачу з вами наодинці!
Повій, вітре, на мене ентузіазмом,
не окремими людьми, а планетою,
яку, немовби божественну грамоту,
усі на світі прочитають нарешті!
Чому ж не зробив Гельдерлін
аж до Азії течію Рейну?
Безмежна діяльність Бога, бо він
розуміє руїни, занепад
тільки тому, що не розуміє стін…
І майбутнє (навіть в цьому є згода)
завжди поступається винахіднику,
так само, як первозданна природа
і незакінчена відповідь…
Чому ж ми застрягли у цьому вузлі,
в лінощах серця, в якомусь номері?
Досить вже! – Люба, веди мене, веди
до чого-небудь, що є випадковим.
І виріж із фільму ці темні кадри,
дай назву селу, каменю, птаху,
річці, ставку чи цьому в'язу,
будь Вознесінням на піску,
яке збереже твою первозданність
в демонізації нашого часу!..
Глянь, як ворон злиться на хмару,
поки вона не почне формуватися
в уста, що випльовують геть темряву!
А нижче?..