Жінки виходили й виходили, їхнє волосся пахло парфумами, деякі прикрасили викот сукні квітами, інші взули легкі гаптовані черевички; зала наповнилась молодими усміхненими й здивованими обличчями — нарешті можна було бачити жіночі обличчя без масок! Вони ще дужче зраділи, коли з комор принесли глеки з наливкою, медові трунки, іспанські вина, малинові, абрикосові та сливові лікери.
Рудий Антоніо — тут усі називали його маестро — став представляти дівчат: "П'єріна — скрипка… Каттаріна — корнет… Беттіна — віола… Б'янка Марія — грає на органі… Маргарита — педальна арфа… Джузеппіна — басова лютня… Клаудія — флажолет… Люсьєта — сурма…" Далі, оскільки дівчат було аж сімдесят і маестро Антоніо, добре напідпитку, почав їх плутати, він став називати тільки інструмент, на якому вони грали, ніби інструмент уособлював їх самих. Показуючи пальцем на кожну з дівчат, він говорив: "Клавесин… Басова віола… Кларнет… Гобой… Бас гамба… Флейта… Орган… Регале… Віоль д'амур… Тромбон… Альт…" Поставили пюпітри, саксонець зручно влаштувався перед клавіатурою органа, неаполітанець сів за клавесин, маестро став із скрипкою перед диригентським пультом на подіум, підняв смичок і… почався найпрекрасніший "кончерто гроссо", який тільки можна собі уявити. Минули сторіччя — на жаль, вони нічого не запам'ятовують, а такий концерт вартий був того, щоб чути його та бачити…
Сімдесят жінок, які знали свої партії напам'ять, бо багато разів повторювали їх, вступили в шалене allegro, Антоніо Вівальді, охоплений творчим шалом, цілком поринув у музику, Доменіко Скарлатті — а це був саме він — робив найкарколомніші пасажі на клавесині, а Георг Фрідріх Гендель виконував блискучі варіації на органі, перевершуючи всі можливості інструмента.
— Давай, чортів саксонцю! — кричав Антоніо.
— Тримайся, ченчику-розпуснику! — відповідав Гендель, поринаючи в чудову імпровізацію; а тим часом Антоніо не відривав погляду від рук Доменіко, які мелькали в складних арпеджіо та хроматичних пасажах, і віртуозно видобував своїм смичком, здавалося, з повітря, пристрасні звуки, бавлячись октавами та подвійними нотами з віртуозною майстерністю, так добре відомою ученицям Вівальді.
Напруження досягло межі в той момент, коли Георг Фрідріх раптом перескочив з високого регістру на нижній, почулися такі могутні й урочисті звуки, ніби заграли сурми страшного суду.
— Цей саксонець заглушить нас усіх! — крикнув Антоніо й перейшов на fortissimo.
— Мене зовсім не чути, — гукнув Доменіко, підсилюючи акорди.
Тим часом Філомено побіг на кухню, притяг звідти цілу батарею великих та маленьких мідних казанів і почав стукати об них ложками, шумівками, збивачками, качалками, полінами. Нечувані синкопічні ритми викликали такий подив, що тактів із тридцять усі мовчки слухали цю імпровізацію.
— Чудово! Чудово! — закричав Георг Фрідріх.
— Прекрасно! Прекрасно! — загукав Доменіко, з ентузіазмом б'ючи ліктями по клавіатурі клавесина. — Двадцять восьмий такт. Двадцять дев'ятий. Тридцятий. Тридцять перший. Тридцять другий.
— Вступаємо! — загорлав Антоніо Вівальді, і всі інструменти: скрипки, гобої, тромбони, альти, регале, віоли, баси та інші — гримнули da capo[27]; шибки у високих вікнах забриніли, мов від перекотів грому.
Останній акорд. Антоніо відкинув смичок. Доменіко накрив клавіатуру кришкою. Гендель витяг із кишені мереживну хусточку, занадто малу для його широкого чола, й витер піт. Учениці делла П'єта реготали, дивлячись, як Монтесума переливає вино із пляшки у глек і навпаки, змішує все, вигадує нові напої… Всі розвеселилися, а тут несподівано Філомено звернув увагу на картину, яку раптом освітив переставлений канделябр. На ній була зображена Єва, яку спокушав змій. Але на малюнку впадала в очі не худюча, з жовтуватим відтінком шкіри Єва, занадто ретельно прикрита довгими косами, — адже в ті невинні часи ще нічого не знали про плотську звабу, — а товстий з лукавими очима змій в зелену смугу, обкручений навколо дерева в три кільця. Здавалось, він пропонує яблуко тим, хто дивиться на малюнок, а не своїй нерішучій жертві — а нерішучість ця зрозуміла, коли ми згадаємо, що Євина згода коштувала їй тяжких мук дітородіння. Філомено повільно й обережно наблизився до картини, наче боявся, що змій вискочить із рами, і, стукаючи по дзвінкій таці, став співати, дивлячись на присутніх так, наче запрошував їх на дивовижну ритуальну церемонію:
Мамочко, мамуню,
Де ти, де?
Ой, зжере мене зміюка!
Де ти, де?
Подивись на її очі:
Вони як свічки.
Подивись на її зуби:
Вони як голки.
Все це жарти, негритянко.
Де ти, де?
Це в нас так лише жартують.
Де ти, де?
Він змахнув рукою, мов збирався різонути ножем величезного змія на картині, і провадив:
Зміюка здохла,
Ка-ла-ба-сон.
Сон-сон.
Ка-ла-ба-сон,
Сон-сон.
— Кабала-сум-сум-сум, — проспівав Антоніо Вівальді, несподівано надаючи приспіву форми звичного йому латинського псалмоспіву.
— Кабала-сум-сум-сум, — проспівав Доменіко Скарлатті.
— Кабала-сум-сум-сум, — підхопив Георг Фрідріх Гендель.
— Кабала-сум-сум-сум, — повторило сімдесят жіночих голосів делла П'єта, сміючись та плескаючи в долоні. Негр бив по таці товкачем від ступи, і невдовзі всі присутні, взявшись хто за руки, хто за талію, утворили коло і пішли танцювати, погойдуючи стегнами. Це було щось на зразок фарандули[28], яку очолив Монтесума, що вимахував величезним ліхтарем у такт безліч разів повторюваного приспіву: "Кабала-сум-сум-сум!" Звивистий ланцюг танцюристів пройшов по залі, перейшов потім у каплицю, тричі оббіг коридором навколо абсиди і продовжив свій танок по галереях, піднімаючись та спускаючись сходами. До них приєдналися черниці-сторожихи, сестра-вишивальниця, служниці з кухні, куховарки, яких стягли з ліжок, а згодом також управитель, городник, садівник, дзвонар, човняр і навіть дуркувата дівчина, яка мешкала на горищі, але забувала, що вона дуркувата, коли йшлося про спів. Отож у всьому палаці, призначеному для музики та мистецтва, де нещодавно відбувся великий урочистий концерт на честь короля Данії, звучало тепер: "Ка-ла-ба-сон-сон-сон!" — то співав Філомено, дедалі прискорюючи ритм; "Кабала-сум-сум-сум!" — відповідали венеціанець, саксонець і неаполітанець; "Кабала-сум-сум-сум!" — повторювали всі інші і, нарешті, стомлені від шалених вистрибів та біганини вгору і вниз, повернулися до зали і, сміючись, попадали на червоний килим, посеред пляшок і келихів. Після короткого відпочинку почалися модні танці з примхливими па та фігурами під акомпанемент Доменіко на клавесині — музикант прикрашав знайомі мелодії блискучими імпровізаціями. Через брак кавалерів — Антоніо не танцював, інші чоловіки ще відпочивали у кріслах — утворилися пари з гобоя та сурми, кларнета й регале, корнета й віоли, флейти та лютні, а маленькі французькі скрипочки витанцьовували кадриль з тромбонами.
— Всі інструменти змішалися, — сказав Георг Фрідріх. — Це щось схоже на фантастичну симфонію.
Філомено поставив келих на кришку клавесина і водив замковим ключем по тертушці з кухні, відбиваючи ритм.
— От чортів негр! — вигукнув неаполітанець. — Його ритм перебиває мій, і невдовзі я гратиму людоїдську музику. — Він відійшов від клавесина, перехилив останній келих, обняв за стан Маргариту-арфістку і зник разом із нею в лабіринті келій делла П'єта…
У вікнах уже зарожевів світанок. Білі постаті вгамувалися, знехотя, наче не бажаючи повертатись до буденного життя, почали ховати інструменти в чохли та шафи. Скінчилась весела ніч, і дзвонар, раптово протверезівши, заходився видзвонювати ранковий благовіст. Білі постаті зникали, мов примари, виходячи праворуч та ліворуч у двері. З'явилася черниця-воротарка з двома кошиками, повними паляниць, сиру, кренделів, рогаликів, ласощів з айви, блискучих каштанів, марципанів у формі рожевих поросят; із кошиків стирчали шийки кількох пляшок романського вина.
— Поснідаєте по дорозі.
— Я відвезу їх човном, — сказав човняр.
— Спати хочу, — пробурмотів Монтесума.
— Я голодний, — сказав саксонець, — але мені хотілося б попоїсти там, де тихо, де є дерева, пташки — тільки не голуби з міської площі, грудастіші, ніж натурниці Розальби; ці ненажерливі птахи враз покінчать із нашим сніданком.
— Спати хочу, — повторив мексіканець.
— Подрімайте під плюскіт весел, — сказав чернець Антоніо…
— Що ти там ховаєш під пальтом? — запитав саксонець у Філомено.
— Пусте, подаруночок від Каттаріни-корнета, — відповів негр, обережно обмацуючи невидиму під пальтом річ, до якої він торкався майже з побожністю, ніби до святих мощів.
Розділ VI
З міста, ще зануреного в пітьму, до них долітала на крилах морського бризу далека музика корнетів та гуркіт барабанів. Під сірими ранковими хмарами в тавернах та на вулицях, де ліхтарі почали вже згасати, іще тривало свято, люди в карнавальних костюмах і масках, які при денному світлі втратили свою принадність, навіть і не думали відпочивати. Човен довго й неквапно плив по каналах і нарешті наблизився до кипарисів міського кладовища.
— Тут ви зможете спокійно поснідати, — сказав човняр і пристав до берега.
З човна винесли кошики з їжею та пляшками. Кам'яні плити скидалися на блискучі столи величезного безлюдного кафе. І романське вино разом із уже випитим зразу підняло настрій прибулих. Сонливість мексіканця зникла, і його попросили ще раз розповісти історію Монтесуми, яку Антоніо вчора в таверні погано розчув через карнавальний гамір,
— Чудовий сюжет для опери! — раз у раз вигукував маестро, уважно слухаючи розповідь. А оповідач, увійшовши в роль, драматично жестикулював, підвищував голос, змінював його в імпровізованих діалогах, зображав різних персонажів.
— Чудовий сюжет для опери! Кращого не треба. Роботи вистачить усім. Блискуча партія для сопрано — індіанка, закохана в християнина, — можна буде доручити її одній з наших вродливих співачок, які…
— Ми знаємо, що таких у тебе вистачає… — перебив його Георг Фрідріх.
— Є також, — провадив Антоніо, — образ переможеного владаря, нещасного суверена, який оплакує своє падіння… Я думаю про "Персів"[29], думаю про Ксеркса.
О горе мені, о горе
нещасному! Я народився
на згубу своєму народові
і батьківщині…
— Ксеркса залиш мені,— похмуро сказав Гендель, — я й сам дам йому раду.
— Ти маєш рацію, — відповів рудий чернець і показав на Монтесуму, — це персонаж новіший.