—Май терпець.
— Тату, — озвався Віль, він полінився сховати голову від дощу, і чуб йому намок, — тату, глянь, що сталося з нашим качаном!
Я різко натис на гальма і зліз подивитися. От тобі й маєш! Лушпиння знову яскраво зеленіло! Літня злива обмила вапно. Я знову стрибнув у машину за кермо, і ми помчали далі.
— Стежте за сараною! — крикнув я.
— Я стежу, тату, — озвалася мала Кларінда. — Он вона летить!
Ну й перегони почалися! Стрибунці у повному бойовому порядку з ревом наздоганяли нас. Старий "Франклін" скрипів, стугонів і деренчав, але тримався. Нас підкидало і трясло на вибоях.
— Сарана доганяє нас. тату!
Я дав повний газ.
Скоро попереду замайоріли прапори і транспаранти окружного ярмарку.
Скоро, та якби ж скоріше! Перші комахи вже сіли на верх автомобіля, і ми почули, як вони шарпають і шматують лушпиння.
Ще трохи — і тоді на ярмарок привеземо саму порохняву.
Тут наш старий "франклін" як почав давати перебої та з таким бабахканням і гуркотом, що страшно стало.
Стрибунці відскочили на милю назад, і ми прохопилися на ярмаркову площу.
Я вкотив прямісінько до головного виставочного павільйону і натис на гальма.
— Зачиняйте всі двері! Сарана! Наближається сарана!
Позачиняли двері, і ми змогли нарешті полегшено зітхнути. Народ заштовхався довкола, витріщаючи очі й роззявляючи роти з подиву на наш кукурудзяний качан.
І, вірите, негідники-стрибунці таки обчухрали на ньому лушпиння.
Ми зняли з автомобіля ту дивовижу і поклали для огляду на два столи.
Підійшли члени жюрі, питаючи, на чиє прізвище записати експонат.
— Макбрум, — усміхнувся я. — Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда — Макбрум!
Що ж, само собою зрозуміло, нам зразу присудили і перший, і другий, і третій призи, і заохочувальну премію на додачу.
От тільки за зачиненими дверима в приміщенні стало надто гаряче.
Малята вишикувалися рядочком, щоб сфотографуватися для окружної газети. Вийшла суцільна широчезна усмішка від краю до краю — від Віля до малої Кларінди.
А полуденне сонце все шкварчало вогнем у дах, і зненацька пролунав гучний вибух.
Спершу я подумав, що то перегрівся наш старий "франклін". Але ні. То почав лускати наш молодий, фантастично великий призовий качан! В приміщенні піднялася така пекельна температура, що кукурудза почала лускати, наче у справжній жаровні для приготування пластівців.
Ну й гуркіт покотився!
Зерна роздувалися й вибухали, ніби здоровецькі білі гарматні ядра. Бони вдарялися об стіни, стелю і відскакували назад.
Лусь-лусь-лус ь. Лусь! Лусь-лулусь!
Люди аж присідали, дехто пустився навтьоки. Зерна вистрілювали із своїх гнізд правильними залпами! Кукурудзяні пластівці, скажу вам, літали по залі й опадали, ніби лапатий сніг.
Лусь-лусь-лулусь!
Ми й незчулись, як нас засипало легкими пухнастими пластівцями.
Вони виросли горою до даху, від їхнього тиску відчинилися двері. Незабаром пластівцями був засипаний весь будинок.
Поблизу не лишилося жодного стрибунця.
Весь той гамір налякав сарану. Наскільки мені відомо, вона попрямувала на місяць уповні. Подумала, мабуть, що він зроблений із зеленого сиру. Більше про неї не було ні слуху ні духу.
Ми залишилися на виставці після полудня — всі позалишалися. Люд топив відрами призове масло, дехто гайнув до міста по сіль. Свіжих кукурудзяних пластівців було більше ніж досхочу — уволю всій громаді. Посолені, присмачені маслом — ох і смакота. Одного пластівця вистачало па цілу родину.
Пам'ятаєте, я казав, що швидше переберусь жити в хатку на дереві, ніж злегковажу правдою? Тож слухайте.
Повертаємося ввечері додому і що ж ми бачимо? Сарана дощенту схрумала паш будинок. Худолиций Джон був не тільки довготелесий і патлатий. Він був також далтонік — не розрізняв кольорів.
І пофарбував наше житло не в червоний, а в зелений колір.
Воно, правда, в дитячій хатці на дубі не дуже просторо.
Але ж і на ті чудові призерські стрічки любо-мило поглянути.
Привид Макбрума
Привиди? Ого, про них я можу дещо розповісти. На нашу чудесну одноакрову ферму було вчащав один — це така правда, як моє прізвище Макбрум.
Не знаю точно, коли той клятий кістяк уперше прийшов до пас, але, маю підозру, чи не тоді, як ми побудували наш новий дім.
Настала зима. Незвичайно холодна зима, хоч і не така люта, щоб чесна людина плела про неї всілякі небилиці. Все одно треба було остерігатись, запалюючи сірника: полум'я замерзало і, щоб погасити його, доводилося чекати відлиги.
Старі люди казали, ніби для тутешніх країв та зима була не дуже й сувора. Не настільки виняткова, щоб увійти в історію. А проте ми втратили тої зими свого півня Сілібуба. Він скочив на стос дров, розкрив дзьоба, щоб співом привітати ранок, і — бідна птаха — вмить замерз на скло.
Гадаю, так і той привид — вештався по фермі та й примерз на ній.
Малята перші виявили ту обридливу істоту. В березневу відлигу вони вийшли надвір погуляти. Я закутаний лежав у ліжку з ларингітом, три дні не міг одвести голосу — хрипів пошепки. Щоб збавити час, я слухав на нашому грамофоні оркестр Джона Філіпа Соуза. Ті флейти-пікколо просто чарували мене!
Коли це прибігають малята, в очах переляк.
— Тату, — каже Лері, наш меншенький хлопчик. — Тату, а півні робляться привидами?
Я спробував прокашлятись і прохрипів:
— Зроду не чув такого.
— Але рівно хвилину тому ми чули, співав наш старші Сілібуб, — додала Джіль, наша старшенька дівчинка.
— Це неможливо, мої ягнятка, — прошепотів я, і вони знов пішли розважатися на сонечку.
Я накрутив грамофона, і знову з труби, схожої на квітку берізки, полинули марші й трелі. Раптом малята заходять ще раз — всі одинадцятеро.
— Ми знову чули його, — каже Віль.
— Ку-ку-рі-ку! — проспівала мала Кларінда. — Ясно як день, тату. Із стосу дров.
Я похитав головою і прохрипів:
— Напевно, ви чули флейти-пікколо містера Соуза.
З тим вони й пішли. Та ледве я встиг запустити грамофон. як малята знову всім гуртом посунули назад.
— Що таке, тату? — питає Віль.
— Що таке, тату? — питає Джіль.
— Ти кликав нас, тату?— питає Гестер.
Я зняв грамофонну головку з платівки і витріщився на них.
— Кликав? — проскрипів я і хрипко засміявся. — Ну й шельми ви малі. Адже знаєте, що я можу тільки шепотіти. Що це ви сьогодні розпустувались?
— Але ж ми чули тебе, тату, — запевнив Честер.
— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда — повторила Поллі. —То був таки твій голос, тату. Ясно як день.
Ну, після такого дітям перехотілося гуляти надворі. Вони були певні, що поблизу блукає якесь страхіття. Дійсно, наступного ранку нас розбудило півняче кукурікання. Дуже схоже на спів старого Сілібуба. Але я сказав:
— Либонь, Гек Джонс завів собі півня. І ми його чули.
— Але Гек Джонс не тримає курей, — нагадала моя люба дружина Мелісса. — Ти ж знаєш, батечку, що він розводить свиней. Гидкіших і дикіших тварин я відколи живу не бачила. Певне, сподівається, що вони підриють нашу ферму і ми поїдемо геть.
Гек Джонс, наш сусіда, був нам справжньою карою. Довготелесий, худючий і мало чим кращий за своїх шкідливих та поганючих арканзаських гострохребетних свиней. Що тільки він не робив, аби загарбати нашу родючу одноакрову ферму!
Я б не подивував, якби-то Гек Джонс сам видавав ті чудернацькі звуки. Ну, якщо він розраховує страхом вижити нас із нашої хати, то він помиляється!
Поки я боровся з ларингітом, малята не потикали носа надвір. Інше виглядали у вікно. Вони були переконані: надворі щось ходить. Мусив я вкутатися і вийти на подвір'я пошукати в грязюці слідів Гека Джонса. І що ж, недалеко від стосу дров як закричить чийсь голос:
— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда!
Голос був точнісінько мій. Я озирнувся. Ніде ні душі.
Не втаю, чуприна мені полізла сторч. І скинула капелюха з голови.
І ніяких слідів на землі.
— Чи не занадились на ферму привиди? — спитав Лері.
— Ні, — твердо заперечив я. — Привиди бряжчать ланцюгами, стогнуть, мов вітер, і стукають у двері.
І саме в ту мить застукало у двері. Малята позирнули на мене, матінка теж. Я встав і відчинив двері — нікого. Тоді і я мусив визнати, що по нашій фермі вештається привид. Людоньки, яке то хитре й збитошне було створіння! Воно коли не співало, наче старий Сілібуб, то говорило моїм голосом.
Після того випадку спалося нам не дуже гарно. Потдеколи я цілу нічку не склеплював очей. Все пильнував і вистежував капосну примару, але вона й разу не показалася на очі.
Дійшло до того, що матінка й малята почали говорити, чи не продати ферму. Саме знов похолодніло на цілих три ніжні, і привид не подавав голосу. Ми вирішили, що він десь зник.
Всі зітхнули вільніше. Розмови про виїзд з ферми втихли. Малята збавляли час, гортаючи каталог "Товари поштою", і всі ми слухали грамофон.
— Тату, ми б дуже хотіли мати собаку, — сказала якось Джіль.
— В каталозі "Товари поштою" собак немає, мої ягнятка.
— Знаємо, тату. — відповів Честер. — Але невже нам взагалі не можна тримати собаку? Великого фермерського пса?
Я журливо похитав головою. Собака означала б крах для нашої дивовижно родючої ферми. На тому неймовірно багатому ґрунті все виростало швидше блискавки. Пригадую літній день, коли в малої Кларінди випав молочний зуб. Поки ми кинулись його шукати, він виріс такий великий, що ми мусили ставити талі, аби витягти його із землі.
— Ні, — заперечив я. Собаки риють ямки і закопують кістки. Ті кістки виростуть великі, як колоди. Жаль, дітки, але не можна.
Прийшла весна, закапотіло із стріхи, і знову щось застукало у двері.
Привид повернувся!
Тієї ночі малята спали покотом в одному ліжку. Думаєте. я мало відміряв кроків по кімнаті? Їй-право, та кістлява мара, що стукає у двері, співає півнем, говорить моїм голосом, таки зжене нас із ферми! Якщо ми не спровадимо її геть.
Рано-раненько я почвалав по грязюці до міста. Мені казали, що вдова Уїзербі може бачити духів.
Тож я пішов прямісінько до неї. Та метка і жвава добродійка скуповувала й перепродувала ношений одяг. Але яке нещастя! Зір у неї погіршав, і тепер не бачила привидів.
— Що ж мені робити? — забідкався я, не звертаючи уваги на купу нечистокровних цуценят, що хапали мене за ноги.
— Річ проста, — пояснила вдова Уїзербі.