Навколо павільйону стояли, сиділи й ходили здебільшого моряки, ад'ютанти й офіцери в білих рукавичках і нових шинелях. По великій алеї бульвару ходили всяких гатунків офіцери і всяких гатунків жінки, зрідка в капелюшках, здебільшого в хусточках (були й без хусточок і без капелюшків), але жодної не було старої, а дивно, що всі молоді. Унизу в затінках запашних алей білих акацій ходили й сиділи усамітнені групи.
Ніхто особливо радий не був, зустрівши на бульварі штабс-капітана Михайлова, крім, може, його полку капітанів Обжогова та Сусликова, які гаряче потиснули йому руку, але перший був у верблюжих штанях, без рукавичок, в обшарпаній шинелі і з таким червоним, спітнілим обличчям, а другий кричав так голосно й безцеремонно, що совісно було ходити з ними, особливо перед офіцерами в білих рукавичках, з-поміж яких з одним — з ад'ютантом — штабс-капітан Михайлов кланявся, а з другим — штаб-офіцером — міг би кланятися, бо двічі зустрічав його у спільного знайомого. До того ж, яка втіха йому гуляти було з цими панами Обжоговим та Сусликовим, коли він і так по шість разів на день зустрічав їх і потискував їм руки. Не для цього ж він прийшов на музику.
Йому б хотілося підійти до ад'ютанта, з яким він кланявся, і поговорити з цими панами зовсім не для того, щоб капітани Обжогов і Сусликов, і поручик Паштецький, та інші бачили, що він розмовляє з ними, а просто тому, що вони приємні люди та ще й знають усі новини — порозказували б...
Але чому ж штабс-капітан Михайлов боїться й не зважується підійти до них? "Що, як вони раптом мені не поклоняться,— думає він,— або поклоняться і далі розмовлятимуть між собою, ніби мене нема, чи зовсім одійдуть від мене, і я там зостануся сам між аристократами?" Слово аристократи (в розумінні вищого відібраного кола, хоч би якого стану) дістало у нас в Росії, де б, здається, зовсім не повинно було бути його, з якогось часу великої популярності і проникло у всі краї її у всі верстви суспільства, куди проникло тільки марнославство (а в які умови часу та обставин не проникає ця огидна пристрасть?),— між купців, між чиновників, писарів, офіцерів, у Саратов, у Мамадиші, у Вінницю, скрізь, де є люди. А що в обложеному місті Севастополі людей багато, отже, й марнославства багато, то є й аристократи, незважаючи на те що кожної хвилини висить смерть над головою кожного аристократа і неаристократа.
Для капітана Обжогова штабс-капітан Михайлов аристократ, бо в нього чиста шинеля і рукавички, і він його за це терпіти не може, хоч поважає трохи;
для штабс-капітана Михайлова ад'ютант Калугін — аристократ, бо він ад'ютант і на "ти" з іншими ад'ютантами, і за це він не зовсім добре настроєний по відношенню до нього, хоч і боїться його. Для ад'ютанта Калугіна граф Нордов — аристократ, і він його завжди лає й зневажає в душі за те, що він флігель-
ад'ютант. Жахливе слово аристократ. Чому підпоручик Зобов так вимушено сміється, хоч нічого немає смішного, проходячи повз свого товариша, що сидить із штаб-офіцером? Щоб доказати цим, що, хоч вій і не аристократ, а проте аж ніяк ие гірший від них. Чому штаб-офіцер говорить таким млявим, ліниво-смутним, не своїм голосом? Щоб доказати своєму співрозмовнику, що він аристократ і дуже милостивий, розмовляючи з підпоручиком. Навіщо юнкер так вимахує руками й підморгує, ідучи за паніею, яку він уперше бачить і до якої він нізащо не наважиться підійти? Щоб показати всім офіцерам, що, хоч він їм шапку скидає, він усе-таки аристократ і йому дуже весело. Чому артилерійський капітан так грубо повівся з добродушним ординарцем? Щоб доказати всім, що він ніколи не запобігає і в аристократах не має потреби, і т. д., і т. д., і т. д.
Марнославство, марнославство і марнославство скрізь — навіть край могили і між людьми, готовими до смерті через високе переконання. Марнославство! Мабуть, воно є характеристична риса й особлива хвороба нашого віку. Чому між дотеперішніми людьми не чути було про цю пристрасть, як про віспу чи холеру? Чому в наш вік є тільки три роди людей: одних — що приймають основи марнославства, як факт, що неминуче існує, через те справедливий, і вільно скоряються йому; других — що приймають його, як нещасну, але нездоланну умову, і третіх — що несвідомо, по-рабському діють під його впливом? Чому Гомери і Шекспіри говорили про любов, про славу і про страждання, а література нашого віку є лише нескінченна повість "Сиобсів" і "Марнославства"? 1
Штабс-капітан Михайлов двічі нерішуче пройшов повз гурток своїх аристократів, за третім разом зробив зусилля над собою й підійшов до них. Гурток цей складався з чотирьох офіцерів: ад'ютант Калугін, знайомий Михайлова, ад'ютант князь Гальцин, що був навіть трошки аристократом для самого Калугіна, підполковник Нефердов, один з так званих ста двадцяти двох світських людей, які вступили на службу з відставки під впливом почасти патріотизму, почасти честолюбності і, головне, того, що всі це робили, старий клубний московський парубок, що приєднався тут до партії невдоволених, які нічого не роблять, нічого не розуміють і осуджують всі розпорядження
1 "Снобси" і "Марнославство" — маються на увазі романи англійського письменника Вільяма Теккерея (1811— 1863) "Книга Снобів" і "Ярмарок марнославства".
начальства, і ротмістр Праскухін, теж один з тих ста двадцяти двох героїв. На щастя Михайлова, Калугін був у чудесному настрої (генерал тільки що поговорив з ним дуже довірливо, і князь Гальцин, приїхавши з Петербурга, спинився в нього), він визнав не принизливим подати руку штабс-капітанові Михайлову, чого, проте, не зважився зробити Праскухін, який дуже часто зустрічався на бастіоні з Михайло-вим, не раз пив його вино й горілку і навіть винен був йому по преферансу дванадцять з половиною карбованців. Не знаючи ще гаразд князя Гальцина, йому не хотілося виявити перед ним своє знайомство з простим піхотним штабс-капітаном; він злегка вклонився йому. ,
— Що, капітане,— сказав Калугін,— коли знову на баксіончик? Пам'ятаєте, як ми з вами зустрілися на Шварцівському редуті — гаряче було? га?
— Так, гаряче,— сказав Михайлов, з жалем згадуючи про те, яка в нього була сумна постать, коли він тієї ночі, зігнувшись, пробираючись траншеєю на бастіон, зустрів Калугіна, що йшов таким молодцем, бадьоро побризкуючи шаблею.
— Мені, по-справжньому, доводиться завтра йти, але в нас хворий,— вів далі Михайлов,— один офіцер, так...— Він хотів розказати, що черга була не його, але через те, що командир восьмої роти нездужав, а в роті залишався прапорщик тільки, то він визнав за свій обов'язок запропонувати себе на місце поручика Непшитшетського і тому йшов сьогодні на бастіон. Калугін не дослухав його.
— А я почуваю, що цими днями щось буде,— сказав він князю Гальцину.
— А що, чи не буде сьогодні чого-небудь? —■ несміливо спитав Михайлов, поглядаючи то на Калугіна, то на Гальцина. Ніхто не відповів йому. Князь
Гальцин тільки зморщився якось, пустив очі повз його кашкет і, помовчавши трохи, сказав:
— Славна дівчинка ота, в червоній хусточці. Ви її не знаєте, капітане?
— Це біля моєї квартири дочка одного матроса,— відповів штабс-капітан.
— Ходімо подивимось її гарненько.
І князь Гальцин узяв під руку з одного боку Ка-лугіна, з другого штабс-капітана, наперед певний, що це не може не бути для останнього великою приємністю, що таки було справедливо.
Штабс-капітан був забобонний і вважав за великий гріх перед боєм залицятися до жінок, але при цій нагоді він прикинувся розпусником, чому, видимо, не вірили князь Гальцин і Калугін і що надзвичайно дивувало дівчину в червоній хусточці, яка не раз помічала, що штабс-капітан червонів, проходячи повз її віконце. Праскухін ішов позаду, і все штовхав у руку князя Гальцина, роблячи різні зауваження французькою мовою; але через те що вчотирьох не можна було йти по доріжці, він змушений був іти сам і тільки на другому крузі взяв під руку відомого хороброго морського офіцера Серв'ягіна, який бажав теж пристати до гуртка аристократів. І відомий сміливець з радістю просунув свою мускулясту, чесну руку за лікоть Праскухіну, всім і самому Серв'ягіну добре відомому як не дуже хороша людина. Та коли Праскухін, пояснюючи князеві Гальцину своє знайомство з цим моряком, шепнув йому, що то був відомий сміливець, князь Гальцин, який був учора на четвертому бастіоні й бачив, як за двадцять кроків від нього лопнула бомба, вважаючи себе за неменшого сміливця, ніж цей пан, і гадаючи, що дуже багато репутацій набувається задарма, не звернув на Серв'ягіна ніякої уваги.
Штабс-калітанові Михайлову так приємно було гуляти в цьому товаристві, що він забув про милого листа з Т., про похмурі думки, що обсідали його, коли він згадував, що треба буде йти на бастіон, і, головне, про те, що о сьомій годині йому треба було бути вдома. Він пробув з ними доти, поки вони не заговорили тільки проміж себе, уникаючи його поглядів, даючи тим знати, що він може йти, і, нарешті, зовсім пішли від нього. Але штабс-капітан усе-таки був задоволений і, проходячи повз юнкера барона Песта, котрий був особливо гордий і самовпевнений з учорашньої ночі, яку він уперше провів у бліндажі п'ятого бастіону, і тому вважав себе за героя, він анітрохи не засмутився від підозріливо-бундючного вигляду, з яким юнкер виструнчився і зияв перед ним кашкета.
4
Та ледве штабс-капітан переступив поріг своєї квартири, як зовсім інші думки пішли йому в грлову. Він побачив свою маленьку кімнатку з нерівною долівкою й перекошеними вікнами, заліпленими папером, своє старе ліжко з прибитим над ним килимом, на якому зображена була амазонка і висіли два тульські пістолети, брудну, з ситцевою ковдрою постіль юнкера, що жив з ним; побачив свого Микиту, який з розкуйовдженим масним волоссям, чухаючись, устав з долівки; побачив свою стару шинелю, власні чоботи й вузлик, з якого стирчали кінець мильного сиру і шийка портерної 1 пляшки з горілкою, приготовлені для нього на бастіон, і з почуттям, подібним до
О
1 Портер — чорне густе англійське пиво.
жаху, він раптом згадав, що йому нині на цілу ніч іти з ротою в ложементи
"Певно, мені бути вбитим сьогодні,— думав штабс-капітан,— я відчуваю. І головне, що не мені треба було йти, а я сам визвався.