Поетика

Прибулого спіймали й мали принести в жертву, але він упізнав свою сестру саме так, як це описав Евріпід чи Поліїд. У всякому разі він ціл­ком природно заявляє, що не тільки сестру, але і його тре­ба принести в жертву. Це й урятувало його. Тепер можна надавати особам імена й складати епізоди, вважаючи на те, щоб вони були відповідні, як, наприклад, для Ореста. —

божевілля, яке стало причиною його спіймання, і його ря-тунок за допомогою очищення.

У драмах епізоди повинні бути короткі, а в епопеях по­ширені. Так, сюжет "Одіссеї" дуже стислий: хтось тривалий час блукає далеко від своєї батьківщини, його підстерігає Посейдон, а наприкінці герой залишається сам; водночас його домашні справи її такому стані, що залицяльники йо­го жінки розтринькують його майно й посягають на життя сина. Після бурхливих мандрівок він повертається додому, дає себе пізнати кільком особам і нападає на залицяльни­ків, сам рятується, а ворогів знищує. Ось основа поеми, а все інше — епізоди.

XVIII

Кожна трагедія має зав'язку й розв'язку. У зав'язку вхо­дять події, які перебувають поза трагедією, і деякі з тих, що В ній самій; усе інше — розв'язка. Зав'язкою я називаю все від початку до крайньої грані, за якою починається перехід до шастя або нещастя. Розв'язкою — частину трагедії від початку цього переходу аж до кінця. Так, у "Лінкеї" Фео-декта зав'язку становить усе те, що відбулося раніше, захоплення і ув'язнення хлопчика, а розв'язку — події кіл обвинувачення в убивстві аж до кінця.

Є чотири види трагедій (стільки ж ми відмітили її основних елементів): заплутана, суть якої полягає в пери-петіях і впізнаванні; патетична, наприклад, про Аянта⁸² й Іксіона⁸³; трагедія характеру, наприклад "Фтіотіди"⁸⁴ і "Пелей", нарешті, четвертий вид — трагедія жаху, як, на­приклад, "Форкіди"⁸⁵ та "Прометей"⁸⁶ і всі п'єси, дії яких відбуваються в підземному царстві.

Найкраще намагатися оволодіти всіма видами; а якщо це неможливо, то принаймні найважливішими й більшістю з них, особливо тепер, коли поетів піддають незаслуженій критиці.

Оскільки в кожному виді є хороші поети, то тепер ви­магають, щоб один з них перевищив усіх інших. Якусь трагедію справедливо треба вважати такою ж, як і інша, не тоді, коли фабула в обох є така сама, а якщо вони мають од­накову зав'язку й розв'язку. Водночас багато поетів уміють створити цікаву зав'язку, але дають невдалу розв'язку, а тре­ба, щоб в одному й іншому вони були однаково сильними.

Далі треба пам'ятати, про що вже не раз була мова, що не слід складати трагедію на епічний лад. Під епічним ла­дом я розумію багатосюжетний твір, наприклад, коли б хтось зробив одну трагедію з усієї "Іліади". Адже в епосі завдяки його великому обсягові окремі частини можуть зрости до відповідних розмірів, а в драмах багатосюжет-ністьдає небажані наслідки. Як доказ можна навести трагі­ків, які в драматичній формі опрацьовували всю історію зруйнування Трої, а не лише окремі моменти, як, наприк­лад, Евріпід і Клеофонт, або весь міф про Ніобу^х а не так, як Есхіл; усі вони або зазнають повної невдачі, або програ­ють у конкурсі. Тільки через цю одну обставину зазнав не­вдачі Агафон, але в перипетіях і простих подіях він досягає, чого захоче. А це трапляється тоді, коли людина розумна, але підступна, як Сізіф⁸*, виявиться обманутою, або коли мужню, але несправедливу, переможуть: такий сюжет тра­гічний і задовольняє почуття справедливості. За словами Агафона⁸⁴, це ймовірне, бо ймовірно, що багато дечого в трагедії відбувається проти ймовірності.

Хор також треба вважати за одного з акторів. Він має бути невід'ємною частиною цілого й брати участь у дії, не як в Евріпіда, а як у Софокла. У поетів пізнішого часу хо­рові партії мають також зв'язок з фабулою, як з будь-якою іншою трагедією, і тому в них хор співає "вставних пісень", що їх перший увів Агафон. Зрештою, чи с якась різниця між виконуванням вставних пісень і перенесен­ням тиради або навіть цілого епісодія з однієї драми до іншої?

XIX

Оскільки ми вже розглянули всі інші частини трагедії, залишається сказати дещо про ЇЇ мовні засоби та її думки. Питання, пов'язані із сукупністю думок, повинні буги предметом дослідження риторики, оскільки вони мають безпосереднє відношення до цієї галузі науки. До сфери ду­мок відносимо: аргументацію, заперечення, розбудження таких почуттів, як жаль, страх, гнів та інші, а також звели­чування або принижування даного предмета.

Ясна річ, що при зображенні подій треба вдаватися до тих самих засобів, що й при викладі думок, особливо якщо доведеться змальовувати події жалюгідні й жахливі, велич-

ні й буденні. Відмінність між ними полягає в тому, що дія може відбуватися і без її роз'яснення, у той час як у розмо­ві не треба дії, а досить слів того, хто говорить і пояснює цю дію, як уміє. Бо й справді, у чому полягала б роль того, хто говорить якби думку можна було висловлювати саму по со­бі без мови?

Щодо мовних засобів, то одну ділянку дослідження ста­новлять види мовного вислову, наприклад, наказ, бажання, розповідь, погроза, питання, відповідь тощо. Знання їх — це справа акторського мистецтва і його теоретиків. Але за знання або незнання таких речей не можна робити поетам серйозних закидів. Адже не можна вважати помилкою, як це робить Протагор⁹⁰, докоряючи Гомерові, що він, як по­ет, маючи намір просити, наказує словами:

"Гнів нам оспівуй, богине..."

Бо тут веліти комусь зробити або не робити, на його погляд, рівнозначно з наказом.

Тому ми не будемо торкатися цих питань, оскільки во­ни належать до іншої галузі науки, а не до поетики.

XX

У будь-якому мовному вислові є такі частини: еле­мент, склад, сполучник, член, ім'я, дієслово, флексія, ре­чення.

1. Елемент — неподільний звук, але не будь-який, а та­кий, з якого може виникати значуще слово. Адже у тварин є неподільні звуки, але ні одного з них не можна назвати елементом. Види цих звуків такі: елемент, голосний, півго-лосний і глухий.

2. Голосний — той, звучання якого чуємо без наближу­вання язика до губ і зубів, наприклад, А і О; півголосний — той, звучання якого чуємо, прикладаючи язик до губ і зу­бів, наприклад, Σ і Р; глухий — той, який при наявності прикладання язика все ж не творить самостійно жодного звука, а звучить у сполученні зі звуками, які мають якусь силу, наприклад, Γ і Δ. ЦІ букви відрізняються між собою залежно від форми рота, від місця їхнього утворення, міц­ним і слабим придихом, довготою і короткістю, і, нарешті, високим, низьким і середнім тоном. Детальний аналіз цих питань — справа метрики.

"7C6S Λ

3. Склад— це звук без самостійного значення, який складається з глухого й голосного, тому що звуки Γ і Ρ без А не творять складу, а з А утворюють, наприклад ГРА, од­нак розгляд відмінностей між складами — також справа метрики.

4. Сполучник — це звук без самостійного значення. який не заважає, але й не сприяє творенню з декількох зву­ків одного значущого звука і стоїть звичайно на початку й у середині, якшо Його не можна поставити на початку речен­ня самостійно, наприклад: μευ (справді), δε (тоді). тої (але). Або це звук самостійного значення, який з де­кількох звуків із самостійним значенням може утворювати один, що має самостійне значення, наприклад ετοι (дій­сно).

5. Член — це звук, позбавлений самостійного значення, який показує початок, кінець або розчленування речення, наприклад, αμφι (довкола), περί (про) та ін., або це звук без самостійного значення, який не заважає, але Й не сприяє творенню з декількох звуків одного значущого звука й сто­їть звичайно і на початку, і в середині.

6. Ім'я — це складний звук із самостійним значенням, без відтінку часу, у якому частини самі по собі не мають жодного самостійного значення. Адже в складних іменах ми не виділяємо значення жодної частини, наприклад, у слові Феодор (Богдар) — "дор" — "дар" не має самостій­ного значення.

7. Дієслово — складний звук із самостійним значенням, для визначення часу, у якому частини не мають самостій­ного значення, як в іменах. Наприклад, "людина" або "бі­ле" не означають часу, а "іде" або "прийшов" виражають час: одне слово — теперішній, друге — минулий.

8. Флексія імені або дієслова — це вираження відно­шень на питання "кого?", "кому?" тошо або вираження однини чи множини, наприклад "людина", або відно­шень виразності, наприклад, питання, наказ. Наприклад, "чи прийшов?", "іди!" — це зміна дієслова за вказаними видами.

9. Речення — складний звуковий комплекс із самостій­ним значенням, окремі частини якого також мають самос­тійне значення. Не кожне речення складається з дієслів та імен. Може бути речення без дієслів, наприклад визначен-

ня поняття "людина". Але завжди в реченні якась частина буде мати самостійне значення, наприклад, у реченні "Іде Клеон" — цією частиною є "Клеон".

Речення — єдине у двох випадках: або коли воно озна­чає щось одне, або коли більше частин поєднується в ціле, наприклад, "Іліада" становить єдність як сполучення бага­тьох частин, а визначення поняття "людина" — як позна­чення одного предмета.

XXI

Є два види імен: прості й складні. Простим я називаю ім'я, яке не складається з частин із самостійним значен­ням, наприклад "земля". Щодо складних імен, то одні з них складаються з частин, одна з яких має самостійне значення, а інша не має його, решта складаються тільки з частин, які мають значення.

Ім'я може бути і три-, і чотири-, і багатоскладове, наприклад велика частина імен масілійців⁹¹ на зразок Гермо-каікоксанф⁹². Кожне ім'я є або загальновживаним, або гло­сою (діалектизмом)⁹³, або метафорою, або неологізмом, або подовженим, або скороченим, або зміненим. Загальновжи­ваним я називаю таке, яким користуються всі, а діалектиз­мом — яким користуються деякі, так шо, очевидно, діалек­тизмом і загальновживаним може бути те саме слово, але не в тих самих людей, наприклад "спис" для жителів Кіпру — загальновживане ім'я, для нас — діалектизм.