Загорнувся в ковдру з вовни, на мить уловив натужне жінчине дихання — вже невиразно, пливучи у сні. Тоді заговорив — цілком свідомо. Жінка прокинулася.
— З ким це ти говориш?
— Ні з ким, — відказав полковник. — Я подумав, що на зборах у Макондо ми мали рацію, коли радили полковникові Буендіа не здаватись. Через це бо й пропало все.
Лило весь тиждень. Другого листопада — всупереч пол-ковникові й волі — жінка віднесла квіти на Агустінову могилу. Повернулася з цвинтаря, і її знову схопила хвороба. Це був тяжкий тиждень. Тяжчий, ніж ті чотири тижні жовтня, коли полковник не вірив, що він їх переживе. Хвору навідав лікар і, вийшовши з кімнати, бадьоро вигукнув: "З такою ядухою я міг би пережити всіх у селищі!" Але поговорив з полковником наодинці й приписав суворий режим.
Полковникова хвороба також загострилась. Він невимовно мучився, сидячи годинами у вбиральні, аж поки на ньому виступав холодний піт. Він відчував, що гниє живцем, що гниль шматками випадає з нутра. "Це зима, — тлумачив він собі й не втрачав надії. — Мені покращає, коли перестане лити". І він справді вірив у це, був переконаний, що доживе до хвилини, коли прийде лист.
Тепер йому самому довелося поратись по господарству. Не раз він скрипів зубами, коли просив продати наборг у сусідніх крамницях. "До другого тижня, — казав він, хоча й сам не вірив у це. — Мені мають прийти гроші після п'ятниці". Коли дружина очуняла після хвороби, вона не впізнала чоловіка.
— Живий кістяк, — сказала вона.
— Це я навмисне, щоб вигідніш себе продати, — відказав полковник. — Фабрика кларнетів уже замовила мої кістки.
Але насправді його підтримувала надія на лист. Висна-жений, змучений безсонням, він не міг дбати водночас і за себе, й за півня. В другій половині листопада він гадав, що півень здохне, не ївши два дні, бо не було кукурудзи. Тоді він згадав про жменю квасолі, яку був повісив у липні над плитою; полускав стручки й сипнув півневі в бляшанку сухих квасолин.
— Йди-но сюди, — покликала дружина.
— Зажди хвилинку, — відгукнувся полковник, дивлячись, чи їсть півень. — "Коли голодний, то вовка з'їси"…
Коли він зайшов до спальні, жінка спробувала сісти на ліжку. Від її змученого тіла пахло цілющими травами. Вона через силу вимовляла слова, одне по одному:
— Викинь… зараз мені… того півня.
Полковник передбачав, що ця мить настане. Він чекав на неї з того самого вечора, коли розстріляли його сина, а він вирішив зберегти півня. У нього був час подумати.
— Вже не варто, — сказав він. — Через три місяці будуть бої, і ми тоді зможемо продати його за крашу ціну.
— Річ не в грошах, — сказала жінка. — Коли прийдуть хлопці, скажи їм, щоб забрали його і робили з ним що хочуть.
— Це заради Агустіна, — промовив полковник заздалегідь обдумані слова. — Уяви собі, як би сяяло його обличчя, коли б він прийшов до нас зі звісткою, що півень переміг!
Жінка справді подумала про свого сина.
— Через цих проклятих півнів він і загинув! — скрикнула вона. — Якби третього січня він залишився вдома, не було б і лиха, — і вказала "на двері кощавим пальцем: — Я немов бачу його, як він виходить з півнем під пахвою. Я попередила, щоб він не йшов шукати щастя на півнячих боях, а він усміхнувся і сказав: "Мовчи, ввечері у нас буде грошей, хоч греблю гати".
І впала знеможена. Полковник обережно підіпхнув її на подушку. Зустрів погляд її очей, таких самісіньких, як і в нього.
— Намагайся не рухатись, — сказав він так, ніби боліло у його власних грудях.
Жінка на хвилю забулась у важкому сні, заплющивши очі. А коли знову розплющила, її дихання було наче спокійніше.
— І все тому, що ми в такій скруті опинилися, — сказала вона. — Гріх відривати від свого рота шматок, щоб кинути його якомусь півневі.
Полковник витер їй чоло простирадлом.
— Не помремо за три місяці.
— А доти що їстимемо? — запитала жінка.
— Не знаю, — відповів полковник. — Але якби ми мали вмерти з голоду, то вже померли б.
А півень почував себе чудово, походжаючи біля порожньої бляшанки. Побачивши полковника, він щось засокотів, майже як людина, задерши голову назад. Полковник гірко всміхнувся йому:
— Життя жорстоке, братіку.
Він вийшов на вулицю й подався тинятись бездумно по селищу під час сієсти, навіть не пробуючи замислитись над тим, що зайшов у безвихідь. Блукав глухими вулицями, поки не знесилів. Тоді повернувся додому. Жінка почула, що він зайшов, і покликала його до кімнати.
— Що тобі?
Вона відповіла, ховаючи очі:
— Можна продати годинник.
Полковник сам уже думав про це.
— Я певна, що Альваро зразу дасть тобі сорок песо, — сказала жінка. — Згадай, як легко він купив швацьку машину. Альваро був кравець, у якого працював Агустін.
— Я можу поговорити з ним завтра, — згодився полковник.
— Чого там завтра, — заперечила вона. — Ти зараз віднесеш годинник, поставиш на стіл і скажеш йому: "Альваро, ось я приніс цього годинника, щоб ви в мене його купили". Він умить зрозуміє.
Полковник відчув себе нещасним.
— Це однаково, що нести святі мощі, — запротестував він. — Якщо мене побачать на вулиці з оцим одороблом, про мене складуть пісню для Рафаеля Ескалона.
Однак і цього разу жінка вмовила його. Вона сама зняла годинник, загорнула в газети, ткнула чоловікові до рук і сказала:
— Не вертайся додому без сорока песо.
Полковник зі згортком під пахвою попрямував до кравецької майстерні. Агустінові товариші сиділи біля дверей.
Один підвівся, поступаючись йому місцем. У полковника мішалося в голові.
— Дякую, — сказав він. — Я йду тут недалечко.
З майстерні вийшов Альваро й повісив на дріт, натягнений між двома стовпами в коридорі, шматок мокрої бавовняної тканини. Це був кремезний, неповороткий молодик з вогнистими очима. Він теж запросив полковника сісти. Полковник сів, трохи підбадьорений. Обпер табуретку об одвірок і став чекати, поки Альваро залишиться сам, щоб запропонувати йому годинника. Раптом він спостеріг, що лиця навколо нього зробились якісь замкнуті.
— Я не заважаю? — спитав він.
Усі заперечили. Один нахилився до полковника й мовив ледь чутно:
— Лист від Агустіна.
Полковник оглянув порожню вулицю.
— Що він пише?
— Те, що й завжди.
Йому дали підпільну листівку. Полковник сховав її до кишені. Потім якийсь час сидів мовчки, постукуючи пальцями по згортку, коли раптом відчув, що люди звернули на це увагу. Він зніяковів.
— Що це у вас, полковнику?
Він ухилився від проникливого погляду Херманових зелених очей, збрехав:
— Нічого. Несу лагодити годинник до німця.
— Не робіть дурниці, полковнику, — сказав Херман і спробував забрати в нього згорток. — Зачекайте, я сам його полагоджу.
Полковник відмовився. Не сказав нічого, але спохмурнів. Всі почали його умовляти.
— Дайте йому, полковнику. Він знається на механіці.
— Та я не хочу йому голову морочити.
— Ет, яка тут морока, — заперечив Херман і взяв годинника. — Німець здере з вас десять песо й нічого не зробить.
Полковник зайшов до майстерні. Альваро шив на машині. В глибині, під гітарою, що висіла на гвіздку, дівчина пришивала ґудзики. Над гітарою висів напис: "Про політику говорити заборонено". Полковник відчув, як обважніло його тіло. Він сів і поставив ноги на перекладинку табуретки.
— Що за лайно, полковнику! Полковник здригнувся.
— Прошу без лайки, — сказав він.
Альфонсо начепив окуляри на ніс, щоб краще роздивитися полковникове взуття.
— Це через ваші черевики, — пояснив він. — Ви взули черевики казна-які.
— Але можна було б не лаятись, — відказав полковник і показав підошви своїх лакових черевиків. — Цим потворам уже сорок років, але лайку вони чують уперше.
— Готово! — гукнув Херман, і зразу ж задзвонив годинник. Із сусіднього помешкання якась жінка загрюкала в переділку й закричала:
— Покиньте гітару, ще не минув рік від Агустінової смерті.
Всі зареготали.
— Це годинник.
Херман вийшов із згортком.
— Годинник був справний, — сказав він. — Якщо хочете, я проведу вас додому й почеплю його рівно.
Полковник не погодився.
— Скільки я тобі винен?
— Не хвилюйтесь, полковнику, — відповів Херман, приєднуючись до товариства. — В січні заплатить півень.
Полковник скористався з нагоди, якої весь час шукав.
— Я тобі пропоную одну річ, — сказав він.
— Яку?
— Дарую тобі півня, — він подивився на лиця довкола. — Дарую півня всім вам.
Херман глянув на нього збентежено.
— Я вже занадто старий, — провадив полковник, силкуючись надати своєму голосу переконливості. — Це для мене завелика відповідальність. Уже кілька днів мені здається, що півень здихає.
— Не хвилюйтесь, полковнику, — сказав Альфонсо. — В цю пору півні линяють. У нього корінці пір'я запалилися.
— За місяць він буде в формі, — потвердив Херман.
— Однаково я його не хочу, — сказав полковник. Херман пронизав його поглядом.
— Подумайте, полковнику, — наполягав він. — Важливо, щоб саме ви виставили на півнячий бій Агустінового півня.
Полковник подумав.
— Я розумію, — сказав він. — Тому й дотримав його аж досі. — Стиснув зуби, набираючись духу, щоб докінчити: — Зле, що чекати ще аж три місяці.
Херман зрозумів його.
— Якщо тільки в цьому річ, то не турбуйтеся, — відказав він і запропонував поміч. Усі згодились.
Уже вечоріло, коли полковник увійшов до хати зі згортком під пахвою. Дружина була приголомшена.
— Нічого? — запитала вона.
— Нічого, — відповів полковник. — Але тепер це пусте. Хлопці самі взялися годувати півня.
— Зачекайте, я вам дам парасольку, куме.
Дон Сабас відчинив шафу, вмуровану в стіну контори. Всередині шафи були звалені купою чоботи, стремена, попруги, алюмінієве відро з острогами. Вище висіло з півдесятка різних парасольок. Полковник подумав, що шафа нагадує звалище після якоїсь катастрофи.
— Дякую, куме, — сказав він, обіпершись на підвіконня.
— Я краще зачекаю, коли дощ перейде.
Дон Сабас, не зачинивши шафи, сів за письмовий стіл навпроти електричного вентилятора. Потім видобув з шухляди письмового столу маленький медичний шприц, загорнений у вату.
Полковник задумано дивився крізь дощ на свинцево-сірі дерева мигдалю. Вулиця наче вимерла.
— Злива з цього вікна якась інакша, — промовив він. — Така, наче ллє десь в іншому селищі.
— Злива — то злива, з якого місця не дивись, — заперечив дон Сабас. Він поставив шприц кип'ятитися на письмовому столі, вкритому склом.