Як тайно тут з Мариною зустрінусь,
Обміркував усе, що їй скажу,
Як спокушу її гордливий ум,
Московською царицею назвавши.
Та час настав — нічого не згадаю;
Не знаю більш заучених я слів;
Любов мою уяву каламутить...
Та ніби щось майнуло... шелест... тихше.
Ні, місяця лише облудна гра,
І прошумів тут вітерець.
Марина
(входить)
Царевич!
Самозванець
Вона!.. В мені вся кров спинилась.
Марина
Димитрій! Ви?
Самозванець
Чарівний, любий голос! (Іде до неї)
Нарешті ти? Та чи тебе я бачу,
У тишині нічній одну зі мною?
Поволі як нудний котився день!
Поволі як зоря вечірня гасла!
Як довго ждав я в темряві нічній!
Марина
Години мчать, час дорогий для мене, —
І тут тобі призначила цю зустріч
Я не на те, щоб слухать ніжні речі
Любовника. Не треба слів. Я вірю,
Що любиш ти; та слухай: я поклала
Свою судьбу з твоєю поєднати,
Бурхливою й хисткою, — і я вправі,
Димитрію, від тебе вимагати:
Відкрий мені надії потайні,
Сподіванки усі душі своєї,
Всі наміри й побоювання навіть;
Щоб я могла з тобою поруч сміло
Піти в життя — не як дитя сліпе,
Не як раба жадань примхливих мужа,
Наложниця покірлива твоя,
А як тебе достойна всім дружина,
Посібниця московського царя.
Самозванець
О, дай забуть хоч на єдину мить
Мого життя турботи і тривоги!
Забудь сама, що бачиш ти в мені
Царевича. Марино! ти вбачай
В мені лише коханого обранця,
Щасливого від погляду твойого, —
О, вислухай благання ти мої,
Дай висловить усе, чим серце повне.
Марина
Не час про це. Все зволікаєш ти,
А відданість твоїх клевретів стигне,
Й трудитися щодня між небезпек
Трудніш усе стає і небезпечніш.
Щодня нову ми чуєм новину;
А Годунов свою готує відсіч...
Самозванець
Що Годунов? Від нього чи залежить
Твоя любов, моя єдина радість?
Ні, ні. Тепер дивлюся я байдуже
На трон його, на царську власть його.
Твоя любов... без неї що життя,
І слави блиск, і руськая держава?
В глухім степу, в землянці бідній — ти,
Заміниш ти мені корону царську,
Твоя любов...
Марина
Соромсь; не забувай
Призначення високого, святого:
Тобі твій сан дорожчий мусить буть
За життьові всі радощі й принади,
Його ні з чим не можеш ти рівнять.
Не юнаку, який кипить безумно,
Не бранцеві моєї красоти,
Знай: віддаю я урочисто руку
Наступнику московського престола.
Царевичу, що доля зберегла.
Самозванець
Не муч мене, Марино чарівлива,
Не говори, що сан, а не мене
Обрала ти. Марино! ти не знаєш,
Як боляче тим серце раниш ти —
Як! та коли б... о сумніви жахливі!
Скажи: коли б не у царських палатах
Родитися мені судила доля,
Коли б я був не Іоаннів син,
Не цей, давно забутий світом отрок,
Тоді б... тоді б любила ти мене?..
Марина
Димитрій ти й не можеш бути іншим;
Я вправі лиш його любить.
Самозванець
Ні! годі:
Ділитися не хочу я з мерцем
Коханкою, яка йому належить.
Ні, годі вже лукавити! скажу
Всю істину; так знай же: твій Димитрій
Давно помер, в землі — і не воскресне;
А хочеш ти дізнатися, хто я?
Гаразд, скажу: я бідний чорноризець:
Нудьгуючи неволею чернецтва,
Під клобуком свій замисел відважний
Обдумав я, готовив світу чудо —
І зрештою я з келії утік
До куренів бурхливих українських.
Владать конем і шаблею навчився;
Прибув до вас; Димитрієм назвався
І поляків безглуздих обманив.
Що скажеш ти, Марино гордовита?
Вдоволена признанням ти моїм?
Чого ж мовчиш?
Марина
О горе! стид мені!
(Мовчання)
Самозванець
(стиха)
Куди завів мене порив досади!
З таким трудом налагоджене щастя,
Можливо, я навіки загубив.
Що я вчинив, безумець.
(Вголос)
Бачу, бачу:
Для тебе стид — не князя покохать.
Скажи мені своє останнє слово:
В твоїх руках тепер моя судьба.
Рішай: я жду.
(Падає на коліна)
Марина
Встань, бідний самозванець!
Гадаєш ти, упавши на коліна,
Мов дівчинку довірливу й слабеньку,
Мене своїм признанням зворушить?
Ти помиливсь: до ніг моїх схилялись
Не раз князі і рицарі шляхетні!
Та холодно мольби їх відкидала
Я не на те, щоб збіглого монаха...
Самозванець
(встає)
Не зневажай, красуне, самозванця;
Таж доблесті, можливо, має він,
Що гідні є московського престолу,
Безцінної руки твоєї гідні...
Марина
Ні, гідні лиш петлі й ганьби, зухвальче!
Самозванець
Так, винен я: в гордині безоглядній
Обманював я бога і царів,
Я світ дурив; та не тобі, Марино,
Мене карать; я чесний із тобою.
Ні, я не міг обманювать тебе.
Для мене ти була одна святиня,
І я при ній лукавити не смів.
Любов, любов засліплена, ревнива,
Лише любов примусила мене
Все висловить.
Марина
Чим хвалиться безумець!
Чи хто твого признання вимагав?
Якщо вже ти, бродяга безіменний,
Міг засліпить чудесно два народи,
То мусив би уже принаймні ти
Достойним буть хоч успіху свого
І свій обман відважний забезпечить,
Ховаючи навіки таємницю.
Чи можу я, довірившись тобі,
Забувши знатний рід і стид дівочий,
З’єднать судьбу мою з твоєю,
Коли ти сам з довір'ям отаким
І легко так ганьбу свою являєш?
З любові він проговоривсь мені!
Дивуюсь: як ти досі не відкривсь
Із приятельства батькові моєму,
Із радощів — самому королю,
Чи пану Вишневєцькому, нарешті,
Як відданий, усердливий слуга.
Самозванець
Клянусь тобі, — єдина ти могла
Лиш вимучить в душі моїй признання.
Клянусь тобі, — ніколи і ніде,
Ні мед п'ючи із чари на бенкеті,
Ні в приязній розмові заповітній,
Ні під ножем, ні в муках катування
Цих таємниць не видасть мій язик.
Марина
Клянешся ти! і я повинна вірить.
О, вірю я! та чим, дозволь спитать,
Клянешся ти? чи іменем господнім,
Немов приймак побожний єзуїтів?
Чи гідністю, як витязь благородний,
Чи, може, лиш єдиним царським словом
Як царський син? чи так-бо? говори.
Димитрій
(гордо)
Тінь Грозного мене усиновила,
Димитрієм із гробу нарекла,
Моїм ім'ям народи зворушила
І жертвою Бориса прирекла —
Царевич я. Доволі, стид мені
Вклонятися полячці гордовитій!
Прощай навік. Воєнна гра кривава
І клопоти гучні судьби моєї
Любові сум заглушать у душі.
О, як тебе ненавидіть я стану,
Як згасне жар ганебного чуття!
Тепер іду — погибель чи вінець
Главу мою в Росії нині жде,
Чи смерть найду, як воїн в чесній битві
Чи від тортур, немов той лиходій, —
Дружиною моєю ти не будеш,
Не поділить тобі судьби моєї;
Та — може, ти ще будеш шкодувать
За долею, що ти її зреклася!
Марина
А якщо я зухвалий твій обман
Перед всіма та викрию зарані?
Самозванець
Гадаєш ти, що я тебе боюсь?
Що люди більш повірять діві польській,
Ніж руському царевичу? — Та знай,
Що ні король, ні папа, ні вельможі
Не думають про правду слів моїх.
Димитрій я, чи ні — що їм до того?
Та привід я до розбрату й війни,
Їм тільки це й потрібне, і тебе,
Бентежнице, мовчати приневолять!
Прощай.
Марина
Стривай, царевичу. Тепер
Я чую річ не хлопчика, а мужа.
Вона мене з тобою мирить, князь.
Безумний твій порив я забуваю,
Я бачу знов Димитрія. Та — слухай:
Пора, пора! Прокиньсь, не гайся більше,
Веди полки скоріше на Москву, —
Очисти Кремль, сідай на трон московський,
До мене шли ти шлюбного посла;
Та — чує бог — поки твоя нога
Не стане ще на приступки до трону,
І поки ще царює Годунов,
Любовних слів не буду слухать я.
(Виходить)
Самозванець
Ні — легше воювати з Годуновим,
Чи хитрувать з придворним єзуїтом,
Як з жінкою — чорт з ними; сил нема:
І плутає, і в'ється, і повзе,
І слизне з рук, сичить, грозить і жалить.
Змія! змія! — Недаром я тремтів.
Вона мене ледь-ледь не погубила.
Але пора: я завтра двину рать.
КОРДОН ЛИТОВСЬКИЙ
(1604 року, 16 жовтня)
Князь Курбський і Самозванець, обидва верхи.
Полки наближаються до кордону.
Курбський
(прискакав першим)
От, от і він! от наш кордон російський!
О Русь свята, вітчизно! весь я твій!
Прах чужини з презирством отряхаю
З моїх одеж — я рідне п'ю повітря,
Таке п'янке!., тепер твоя душа,
О батьку мій, утішиться, і в гробі
Радітимуть твої опальні кості! —
Знов блискає наш прадідівський меч,
Цей славний меч, гроза Казані давня,
Цей добрий меч, слуга царів московських!
Почне гулять він знову на бенкеті
За нашого царя, за государя!..
Самозванець
(їде тихо, з пониклою головою)
Щасливий він! як ще душа ясна
В нім радістю і славою буяє!
О витязю! завидую тобі.
Син Курбського, що виріс у вигнанні,
Забувши всі нестерпні кривди батька,
Спокутивши за гробом гріх його —
Ти лити кров за сина Іоанна
Готуєшся; законного царя
Щоб повернуть отчизні... Ти правий,
Душа твоя повинна веселитись.
Курбський
Невже і ти не веселишся духом?
Ось наша Русь: вона твоя, царевич!
Там ждуть тебе серця твоїх людей:
Твоя Москва, твій Кремль, твоя держава.
Самозванець
Скрізь руська кров, о Курбський, потече!
Ви за царя піднесли меч, ви чисті,
Я ж на братів веду вас; я Литву
Позвав на Русь, я ворогу в Москву
Показую дорогу заповітну!..
Та хай мій гріх лежить не на мені,
А на тобі, Борисе-царевбивче!
Вперед!
Курбський
Вперед! і горе Годунову!
(Ідуть далі. Полки переходять кордон).
ЦАРСЬКА ДУМА
Цар, патріарх і бояри.
Цар
Невже це так? Розстрига, збіглий інок
На нас веде розбійницькі дружини,
Загрози нам писати сміє! Годі,
Пора смирить безумця! Вирушайте —
Ти, Трубецькой, і ти, Басманов: поміч
Нам треба дать усердним воєводам.
Вже бунтівник Чернігів обложив
Рятуйте люд і місто.
Басманов
Государ,
Трьох місяців однині не мине,
І змовкне й слух про того самозванця;
Його в Москву ми привезем, як звіра
Заморського, в залізній клітці. Богом
Тобі клянусь.
(Виходить з Трубецьким)
Цар
Нам свейський государ
Через послів союз пропонував;
Та нам чужа підмога не потрібна;
Своїх людей у нас доволі ратних.
Щоб відігнать розбійників і ляха.
Відмовив я.
Щелкалов! розіслать
У всі кінці укази воєводам,
Щоб на коня сідали і людей
По-давньому на службу висилали;
В монастирях так само одібрать
Служителів церковних. В давні роки,
Коли біда отчизну обступала,
Тоді ченці самі у битву йшли,
Та нині ми не потурбуєм їх:
Хай моляться за нас вони — такий
Указ царя, як і боярський присуд.
Важливу річ тепер з'ясуймо ми:
Ви знаєте, зухвалий самозванець
Підступні скрізь поширює чутки;
Його листи, розіслані повсюди,
Посіяли тривогу і непевність;
Бунтівники шепочуть на майданах,
Уми киплять... їх треба остудить, —
Я смертних кар волів би не вживать,
Та як, скажіть? Порадьмося. Ти перший,
Святий отець, скажи, як мислиш ти.
Патріарх
Благословен Всевишній, що посіяв
Дух милості й сумирного терпіння
В душі твоїй, великий государ;
Ти грішнику погибелі не хочеш,
І тихо ждеш, — нехай мине облуда:
Вона мине, і сонце правди вічне
Осяє всіх.
Твій вірний богомолець,
В ділах мирських не мудрий судія,
Дерзає днесь подать тобі свій голос.
Бісовський син, розстрига окаянний,
Зумів себе прославить як Димитрій;
Він іменем царевича безстидно,
Мов ризою украденою, вкрився:
Та варт її роздерти лиш — і сам
Знеславиться своєю наготою.
Сам бог на те нам спосіб посилає:
Знай, государ, — шість літ уже тому, —
В той самий рік, коли тебе господь
Благословив на царськую державу, —
В вечірній час якось прийшов до мене
Простий пастух, уже старик поважний,
І тайну він мені повідав дивну.
"Малим іще, — сказав він, — я осліп
І відтоді не знав ні дня, ні ночі
До старості; даремно лікувався
І зіллям я й шептанням таємничим;
Даремно я ходив на богомілля
В обителі до славних чудотворців;
Даремно я з криниць святих кропив
Цілющою водою темні очі, —
Не посилав господь мені прозріння.
І зрештою утратив я надію,
І до пітьми я звик, і навіть сни
Мені речей видимих не являли,
А снилися вже тільки звуки.